Смекни!
smekni.com

Корпоративне управління на сучасному етапі (стр. 2 из 9)

Країни, у яких діє англо-американська система, є найбільш активними гравцями на міжнародних ринках капіталу й намагаються експортувати свою модель як найбільше для них доступн і зрозумілу всюди, куди направляють інвестиції.

Континентальна європейська модель, навпроти, обмежує в правах власників компанії, ставлячи суспільні й державні інтереси вище інтересів власників, втягує в корпоративні відносини різні групи стейкхолдерів , наприклад банки, кредиторів, трудові колективи, профспілки й громадські організації. Не маючи гнучкість прецедентної системи, європейська модель проте досить ефективно здійснює контроль за компаніями за допомогою строгої фінансової звітності перед кредитними інститутами, державного втручання, а також залучення різних груп стейкхолдерів у структуру управління компаніями.

У Європі не відбулося поділу інвестиційних і комерційних банків, крім того, безпосередньо самі банки не обмежені в праві збирати контрольні пакети акцій компаній, ставати практично повноправними її власниками. Традиційним головним джерелом інвестиційного капіталу для європейської компанії є банк. Це не виходить, що фондовий ринок повністю втрачає роль джерела інвестиційних грошей, однак його оборот істотно нижче, ніж в англо-американській системі.

Якщо в англо-американській системі менеджер відповідає перед власником, то в європейської його відповідальність як би виникає з надр компанії, стає втіленням суспільної моделі компанії як організації грамотно керовані, враховуючі інтереси суспільства.

Європа, особливо Німеччина, традиційно дотримується двопалатної системи організації ради директорів, що практично повністю відповідає формальній структурі ради директорів, відповідно до російського Закону про акціонерні товариства. Однак верхня палата - наглядацька рада, що не включає в себе представників менеджменту, в обов'язковому порядку складається з "зацікавлених кіл", причому трудовий колектив (не менеджери) повинен займати в ньому домінуюче положення.

Японська модель, що сформувалася під впливом перших двох і враховуючий національний колорит, передбачає взаємне проникнення капіталу й орієнтацію компаній насамперед на загальні корпоративні й державні інтереси. При цьому менеджери компаній повністю їх контролюють, будучи практично єдиними учасниками однопалатної ради директорів.

Кожна модель визначає шлях усунення протиріч відповідно до основних принципів і містить у собі механізми контролю за корпораціями й загальним управлінням корпоративними відносинами з боку суспільства.

Таким чином, як відповістити на запитання, який міжнародний досвід ми можемо застосувати на Україні? Наша правова система відповідає системі європейського (кодифікованого) права. Структура нашої ради директорів практично повністю (формально) повторює аналогічну структуру в європейських країнах. Можливо, нам варто було б піти по шляху Чехії й Угорщини, що повністю перейняли німецьку модель?

А як бути зі слабкою банківською системою, що навряд чи в стані запропонувати компаніям достатні інвестиційні засоби й тим більше не має можливість упоратися із завданням головного контролера? Та й структура власності російських компаній не дає приводів для оптимізму. Скоріше банки стануть власністю великих промислово-фінансових груп, чим навпаки. Крім того, як бути з менеджерами, для яких державний інтерес обмежується сплатою податків і які вважають керовані ними компанії фактично своєю власністю?

Але й це ще не все - основним джерелом закордонного інвестиційного капіталу для російських компаній є саме країни з англо-американською системою корпоративних відносин. Суспільство й бізнес зазнають сильного утиску з їх боку в частині впровадження саме англо-американської практики. Якщо уважно перечитати Кодекс корпоративного поводження, ми знайдемо в ньому істотно більше подібності з аналогічними документами американського походження, чим, наприклад, з європейськими.

Тоді, можливо, нам варто впроваджувати англо-американську практику? Однак наш фондовий ринок не більше сильний, чим наша банківська система, інститут правий власності тільки формується, законодавча система недосконала, і, головне, вона не пристосована до прийняття цієї моделі. Наші менеджери, що сформувалися у твердому конкурентному середовищі, погано розуміють необхідність розкриття інформації, прозорості й дружнього відношення до акціонерів.

У цьому випадку вихід може бути тільки один - необхідно вивчати міжнародний досвід, навчитися досконально розбиратися в тонкощах українських відносин власників і менеджерів і спільно будувати українську модель корпоративного управління, що враховує національні особливості, що відповідає національним інтересам і сприяє економічному росту й процвітанню.

1.2 Система корпоративного управління на Україні

У цей час система корпоративного управління на Україні перебуває в стадії становлення й відбиває риси, властивим моделям акціонерного, банківського, сімейного й державного капіталізму. Для кожного з відповідних способів корпоративного управління характерні свої сильні й слабкі сторони, а також особливості агентських витрат. Звичайно в рамках однієї юрисдикції встановлюється домінування якого-небудь одного способу. Це дозволяє на законодавчому рівні компенсувати його недоліки й характерні агентські витрати. Однак паралельне існування в рамках однієї юрисдикції зовсім протилежних типів управління може привести до зниження ефективності законодавчого регулювання системи корпоративного управління. У даному розділі роботи описуються три основних типи корпоративного управління, а також указується на потенційні протиріччя між ними й можливі наслідки.

Відповідно до стандартного визначення, корпоративне управління - це обраний компанією спосіб самоврядування, що повинен забезпечувати захист прав фінансово зацікавлених осіб, до яких ставляться акціонери, співробітники й кредитори. З теоретичної точки зору, це комплексна система внутрішніх і зовнішніх механізмів, що спрямована на оптимізацію структури агентських відносин з метою здійснення справедливого балансу інтересів різних власників капіталу, ефективного інвестиційного процесу й росту вартості компанії. Однак при порівняльному аналізі різних типів корпоративного управління воно часто розуміється більш широко, як правила розподілу капіталу усередині фірм і між ними. Системою корпоративного управління встановлюється: кому довірено й за допомогою яких інститутів організоване управління розподілом і використанням капіталу в суспільстві, хто інвестує в корпорації, який тип інвестицій вони роблять і як розподіляється прибуток від цих інвестицій. У різних країнах існують різні способи корпоративного управління й, відповідно, різні шляхи акумулювання й розподіли капіталу, які багато в чому визначаються моделлю капіталізму, що одержує переважний розвиток. Дослідники виділяють наступні «моделі» капіталізму й відповідні їм типи корпоративного управління.

Акціонерний капіталізм (Shareholder Capitalism). У найбільш чистому виді акціонерний капіталізм розвинений у США й Великобританії. Населення здійснює заощадження шляхом інвестування в корпоративні акції й облігації. Фірми продають інвесторам цінні папери й на виручені засоби будують заводи, купують устаткування й розвивають технології. Щоб інвестори купили цінні папери, вони повинні вірити, що фірма управляється ефективно й чесно. У цих країнах корпоративне управління перебуває в руках генеральних директорів (СЕО) і інших професійних менеджерів. Інвестори колективно здійснюють моніторинг управління, а ціна акцій відбиває їхній консенсус щодо його якості. Однак дана система має свої витрати. Моніторинг якості корпоративного управління кожної фірми вимагає значних ресурсів у масштабах всієї економіки. Біржі й законодавство країни допомагають знизити їх для інвесторів, вимагаючи, щоб фірми в обов'язковому порядку розкривали фінансову інформацію, і забороняючи менеджерам маніпулювати акціями своїх компаній. Акціонери можуть залучати до судової відповідальності менеджерів, які порушують ці норми. У випадку, якщо менеджери не виконують своїх обов'язків, акціонери-рейдери, отримавши значний пакет акцій компанії, можуть переобрати рада директорів і поміняти керівництво.

Сімейний капіталізм (Family Capitalism) і сімейні бізнеси-групи. Цей спосіб корпоративного управління має давні історичні традиції і є найпоширенішим у світі. Він превалює в багатьох країнах Азії й Латинської Америки, а також широко представлений у таких розвинених державах, як Італія, Швеція, Канада, Франція. При цій моделі капіталізму управління найбільшими корпораціями довірено членам декількох найбагатших родин країни. Капітал акумулюється й розподіляється по сімейних каналах. У країні з функціонуючим фондовим ринком сімейні фірми можуть становити його значну частину, однак контроль над такими бізнесами-групами завжди залишається в руках членів родини.

Банківський капіталізм (Bank Capitalism). У даній системі населення здійснює заощадження за допомогою банківських депозитів. Потім банки видають кредити компаніям на розвиток їхнього бізнесу. Банки також можуть інвестувати в компанії за допомогою прямої покупки їхніх акцій і облігацій. При такій моделі капіталізму моніторинг корпоративного управління в компаніях здійснюється представниками банку. Якщо банкіри не задоволені якістю управління, вони можуть відмовити компанії в кредиті й позбавити її доступу до капіталу. При правильних рішеннях банкірів система характеризується ефективним розподілом капіталу. Однак якщо кілька ключових банків самі страждають від поганого корпоративного управління, те негативні наслідки для всієї економіки можуть бути досить серйозними. Банківський капіталізм забезпечив швидкі темпи росту в післявоєнній Німеччині і Японії.