· голосування за дорученням, що дозволяє дрібним акціонерам поєднувати свої зусилля, та отримувати більшість голосів на загальних зборах;
· запровадження стимулюючих систем винагород керівництва вищої ланки (включаючи опціони на викуп ними акцій за умови досягнення корпораціями високих економічних результатів);
· запровадження в бізнес-школах етичних норм, орієнтованих на захист інтересів акціонерів;
· можливість притягнення менеджерів до судової відповідальності за неякісне виконання своїх обов'язків;
· моніторинг з боку банків, що виступають у ролі кредиторів корпорації [1, с.34].
Найбільш заохочувальним заходом було надання менеджерам фондових опціонів, які приносили б тим більшу вигоду, чим вищою була ціна акцій компаній у довготерміновому періоді. Проте, така заохочувальна система могла призвести до фальсифікації фінансової звітності топ-менеджерами, які досягли позитивної реакції фондового ринку. Ситуація з недобросовісними звітами про фінансові досягнення компанії склалася в США - Енергетична компанія «Enron» (грудень 2001 р.), телекомунікаційна компанія «World Com»(2001 р.), що спричинило прийнятій закону Сарбейніса-Окслі (у 2002 р.), він посилював персональну відповідальність у компанії за прийняття рішень. Так звані «дисциплінуючі механізми» сприятимуть зменшенню ризику менеджирального опортунізму в середині компанії й формуватимуть етичні норми ведення бізнесу.
У 90-х рр. XX ст. науковцями А. Шляйфером та Р Вішні були проведені дослідження корпоративного управління світових економік, і виникла нова точка зору з даного приводу. Виявлено, що системи корпоративного управління США, Японії, Німеччини є рівноцінними: кожна модель має свої переваги й недоліки, а кінцеві результати їхнього функціонування приблизно однакові. Спостереження показали, що економічні моделі протягом тривалого часу вдосконалювалися і змінювалися, і кожна пройшла свій шлях без спроб запозичення структур інших моделей.
Дослідниками Дж. Франксом і К. Майером визначено основні особливості організації корпоративного сектора в США, Німеччині, Японії. Ключовими ознаками моделей є:
1. Англосаксонська модель корпоративного управління;
· домінування ринку капіталів, контроль з боку аутсайдерів;
· орієнтація на інтереси акціонерів.
2. Німецька і японська моделі корпоративного управління;
· домінування банків, контроль з боку інсайдерів, орієнтація на інтереси стейкхолдерів.
У XX ст. з'являються нові форми організації бізнесу, зокрема, холдинги та фінансово-промислові групи. Початок глобалізації як масштабного історичного процесу, виявляється у виникненні й розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), які стали чи не найефективнішою формою організації спільного бізнесу й виробництва.
Більшість дослідників процесів формування українського корпоративного підприємництва (Ю. Архангельський, І. Бачан, Т. Бень, В. Будкін, В. Голіков, В. Гош, В. Євтушевський, І. Жадан, І. Лазня, Л. Мамичевата ін.), підтримуючи однакову точку зору вважають, що важливою проблемою у процесі побудови корпорацій є створення ефективної системи корпоративного управління. Складність проблеми відображається у розбіжностях поглядів дослідників на сам зміст поняття «корпоративне управління».
Поширеним є трактування корпоративного управління як механізму контролю акціонерів над корпоративним менеджментом із метою максимального задоволення інтересів інвесторів.
Корпоративне управління розуміється як асоціація співвласників акцій, які створили товариство з метою задоволення своїх інтересів, шляхом організації виробництва та реалізації товарів і послуг. За такого підходу відбувається ігнорування того факту, що активними суб'єктами корпоративного підприємництва є не тільки акціонери, а й власники інших, необхідних для його успішного функціонування й розвитку капіталів. По-друге, однобічно акцентується увага на відповідальності менеджменту й персоналу перед акціонерами й ігнорується відповідальність акціонерів перед підприємством як соціально-економічною організацією, перед персоналом, місцевою громадою, суспільством загалом.
Формування корпоративного сектора в Україні здійснювалося переважно через приватизацію – перетворення з початку 1990-х років діючих підприємств на акціонерні товариства. Структура таких підприємств була далеко не ідеальною, і вони перебували в стадії реорганізації.
Така діяльність отримала назву «реструктуризації». Під реструктуризацією розуміли процеси перебудови (розукрупнення) окремих підприємств, формування на місці цілісних юридичних осіб декількох суб'єктів господарювання з конкретно визначеними функціями. Водночас, відповідно до чинного законодавства, створення дочірніх підприємств, філій та представництв мало затверджуватися на загальних зборах більшістю - 3/4 голосів.
Перебудови зазнали також внутрішні служби підприємств, які не отримали права юридичної особи, але які набували нової якості через запровадження жорсткої самоокупності, - так звані центри прибутків і центри витрат, центри фінансової самоокупності та інші форми, які намагалися пристосуватися до потреб ринковоїтрансформації економіки.
Національна корпоративна культура Європи на сьогодні є продуктом багатовікової історії підприємництва й може слугувати основою для розвитку механізму корпоративної культури України, але ж система корпоратизації нашої держави не може повторювати шлях інших країн і стабілізуватися за невеликий період, тому вона розвивається у досить жорстких умовах розподілу капіталу.
Вітчизняна законодавча база досить довгий час чітко не визначала категорію «дочірнє» або «залежне» підприємство. Це змушувало створювати підрозділи підприємства на власний розсуд та обґрунтовувати законність їх існування перед державними контролюючими органами. Судово-арбітражна система не забезпечувала об'єктивне й компетентне своєчасне вирішення різнопланових корпоративних конфліктів, розтягуючи в часі вирішення термінових питань. Усе це й донині гальмує розвиток корпоративної системи в Україні.
Доведено, що у рамках корпорації може функціонувати ціла система окремих підприємств, а може існувати жорстка система управління за принципом лінійно-штабної системи, де рівень прийняття всіх важливих рішень концентрується на першій особі. Слід зазначити, що в основному реорганізаційні заходи в корпораціях спрямовувалися на дроблення підприємств шляхом створення окремих юридичних осіб, але при цьому акціонерні товариства, втрачаючи реальне майно, практично ніколи не втрачали капітал, який існував у вигляді цінних паперів, оскільки застосування таких схем не передбачало розподілу акцій між новими суб'єктами господарювання. Для акціонерного товариства вигідність створення окремих підприємств пояснюється їхньою самостійністю й повною відповідальністю. Тому частина підприємств створювалася з метою проведення через них найвигідніших господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво відшкодовувало за свій рахунок усі збитки.
Сучасні моделі корпоративної організації поділяються на системи:
- «інсайдерів» та - «аутсайдерів»,
У системі інсайдерів власність зосереджується у невеликої частини акціонерів, контроль здійснюється всередині корпорації.
Акціонерами можуть бути сім'ї, приватні особи, фінансові інститути, органи управління, альянси, конгломерати. Елементи зовнішнього управління не впливають на стратегію керівників. Із розширенням компанії певні повноваження передаються робітникам та іншим дрібним акціонерам.
У системі аутсайдерів менша концентрація власності, контроль над підприємством здійснюється ззовні.
Системи аутсайдерів сприяють швидкому зростанню фінансових ринків і тому забезпечують більш відкритий і рівномірний розподіл інформації, більшу увагу до захисту акціонерів, особливо дрібних.
Активне корпоративне управління не стимулюється, оскільки забезпечується більша концентрація власності. Відмінності між моделями «аутсайдерів» та «інсайдерів» наведено в табл. 1.1.
На ефективність корпоративного управління також впливають походження законодавства і традиції країни, де воно здійснюється.
В Україні, як і в інших країнах колишнього СНД, відбувається інтенсивне формування інтегрованих корпоративних структур, основною організаційно-правовою формою яких є акціонерні товариства. Особливістю українських інтегрованих корпорацій є те, що вони сформувалися на базі виробничих комплексів радянського періоду, оскільки до розпаду СРСР мав найвищий рівень галузевої інтеграції, тоді як у розвинених країнах увесь великий бізнес функціонував за принципом міжгалузевої інтеграції, злиття банківського і промислового капіталів.
У результаті всі українські корпоративні структури – це завершені виробничі ланцюжки, але мають незавершену структуру фінансового блоку.
Діяльність інтегрованих корпоративних структур (ІКС) характеризується нестабільністю прав власності, оскільки нерідко ті права, що формально зафіксовані, є недостатньою підставою для реалізації їхнім власником.
Аналіз статистичних даних початку XXI ст. свідчить, що корпоративні структури займають провідні позиції в економіці розвинених країн. Так, у Великій Британії з 2001 року по 2005 рік кількість об'єктів корпоративного типу зросла на 16,7% від загальної кількості об'єктів господарювання, у США - на 27,2%, в Японії, Німеччині та Франції - відповідно на 19,4 і 17,8%, що зумовлено глобалізацією економічної системи, насамперед, через експансію транснаціональних компаній на ринки країн постсоціалістичного табору. Не останню роль у ситуації, що склалася на економічному ринку, відіграє також і банківська сфера, яка здійснює акціонування корпоративних капіталів, що створює базу для постійної діяльності біржових систем цих країн.
Сьогодні триває пошук нових форм інтеграції, які б дали змогу зміцнити і впорядкували відносини власності та виробничо-фінансові стосунки. Звертаючись до досвіду розвинених країн, можна дійти висновку, що не існує однакової структури, яка б розв'язала всі ці суперечності. Водночас у процесі еволюції форм інтеграції в країнах Західної Європи і США стали переважати холдинги і мультидивізійні структури. Однак у кожній із цих структур триває постійний пошук оптимального співвідношення й функціонуванню її частини з метою підвищення ефективності діяльності всієї інтегрованої корпорації.