5. Характер прийняття рішень: індивідуальний чи колективний.
6. Характер моделі проблемної ситуації: точна або наближена, як правило, проблемна ситуація описується досить простою наближеною моделлю, щоб її можна було використати. В випадку важливих проблем (або коли рішення дає досить явно великий ефект) необхідно досить точно описати ситуацію. Знайдене оптимальне рішення повинно бути найкращим для деякої ідеалізованої проблеми, вираженої в моделі. Часто буває доцільніше знайти раціональне, хоча і не завжди найкраще, рішення для реальної проблемної ситуації, ніж витрачати зусилля на пошук оптимальних рішень для невирішених проблем.
7. Рівень формалізації процесу прийняття рішення. При прийнятті рішення неабияку роль відіграють такі непіддатні формалізації фактори як: компетентність, об'єктивність, авторитарність джерела інформації, психологічний стан, вплив традицій, моральні норми.
8. Кратність прийняття рішення: однократна чи багатократна процедура. Однократні рішення, як правило, проявляються на довгому відрізку часу і викликають великі післядії. Дуже часто комплексні завдання, стають завданнями прийняття однократних рішень. Багатократність рішення діляться на періодичні і неперіодичні. Прохожев А.О відмічає, що залежно від масштабів, а точніше від рівня рішень, їх можна класифікувати таким чином:
Стратегічні рішення. Рішення самого високого рівня, які приймаються у відношенні стратегічних проблем вищим керівництвом певної системи. На цьому рівні важливим фактором при прийнятті рішення є взаємовідносини між окремими системами в зв'язку з чим потрібно, щоб особи, які приймають рішення, володіли високим мистецтвом управління.
Так, директивні рішення, звичайно, розробляються вищими ланками управління в стабільних умовах по питаннях з найбільш важливих повсякденних і перспективних проблем організації та призначені вони для обов'язкового виконання на її нижчих рівнях. Рекомендовані рішення готуються дорадчими органами, різного роду комітетами чи комісіями, їх виконання бажане, але не обов'язкове, оскільки те, до чого ці рішення відносяться, не підпорядковуються тим, хто їх приймає. Орієнтовані рішення, які директивні, призначені для нижчих рівнів управління, проте діючих в умовах значної свободи від центру. Орієнтовані рішення можна вважати прогнозованими рішеннями, які є ніби «маяком» для планових.
За функціональним призначенням можна виділити організаційні, координуючі, регулюючі, активізуючі і контролюючі рішення. Прикладом організаційного є рішення про створення акціонерного товариства, розподілу службових обов'язків і т.п. Регулюючі рішення більш всього пропонують спосіб здійснення в певних ситуаціях тих чи інших дій і передаються в різного роду правилах, розпорядках, графіках, нормах, нормативах і т. п. Координуючі рішення мають в основному оперативний характер, наприклад, розподіл поточної роботи серед виконавців. Контролюючі рішення служать для оцінки результатів тих чи інших дій підлеглих.
За способом прийняття можна виділити вибіркові і систематичні рішення. Перші звичайно стосуються одного або декількох близьких аспектів проблеми, яка розглядається, а другі – охоплюють її в цілому в усіх формах і взаємозв'язках.
Рішення приймаються людьми і в залежності від числа учасників діляться на одноособові і колективні. За способом прийняття рішення бувають консультативними, спільними і парламентськими.
Консультативне рішення передбачає, що особа, яка його цілком приймає, радиться з оточуючими – підлеглими чи експертами, а потім з врахуванням висловлених рекомендацій робить власний вибір. Спільні рішення приймаються в результаті взаємної згоди всіх учасників на основі консенсусу, а парламентські базуються на тому, що більшість причетних до нього осіб виражає з ними свою згоду.
За широтою охоплення виділяються загальні і спеціальні рішення. Загальні стосуються однакових проблем, що відносяться до різних підрозділів організації, наприклад, про час початку і закінчення робочого дня, обідніх перерв, строків виплати зарплатні і т. п. Спеціальні рішення відносяться до вузьких проблем, притаманних тільки одному підрозділу або групі працюючих в ньому людей.
За сферою реалізації рішення можуть бути пов'язані із виробництвом, збутом, науковими дослідженнями, кадрами і т. п., а також за змістом бувають технічними, екологічними, соціальними. Технічні рішення приймаються в зв'язку з об'єктивними факторами діяльності організації – використанням обладнання, технологій і інше. Економічні рішення пов'язані з витратами, які несе організація (підприємство) і обумовленими ними результатами. Соціальні рішення приймаються за відношенням умов праці персоналу, його оплат, пільг, гарантій.
Рішення можна кваліфікувати також за способами їх прийняття. Інтуїтивне рішення має в своїй основі передбачення керівника, що його вибір правильний. На нього впливає так зване «шосте почуття», яке відвідало досвідчених менеджерів, володіючих широким кругозором, і одночасно, що мають мінімум часу, який не дозволяє довго думати над ситуацією. При прийнятті таких рішень надто великий ризик помилок, тому вони можливі лише в крайньому випадку, скоріше як виключення, а не правило. [10]
Адаптоване рішення ґрунтується на загальних знаннях, здоровому глузді і наявності у керівника негативному і позитивному досвіду. Воно передбачає дії, які в аналогічній ситуації в минулому були успішними, з поправкою на сьогоднішній день. Позитивною стороною такого рішення є простота і оперативність прийняття, проте воно має ряд істотних недоліків. Так, здоровий глузд на практиці зустрічається надто рідко; досвід, на який при цьому покладаються великі надії, може бути відсутнім, особливо якщо рішення приймається вперше. Діючи по аналогії в відомому напрямку, легко загубити інші, значно більш вигідні варіанти рішення.
Слабкою стороною обох видів рішень є їх суб'єктивність, яка обумовлена перш за все характером керівника, у відповідності з чим вони можуть бути ризикованими або зваженими, інертними або імпульсивними, а також компетентністю, досвідом, освітою, від яких залежить рівень розуміння ситуації і проблем.
Певний інтерес представляє класифікація управлінських рішень дана М. Месконом, М. Альбертом і Ф. Хедоурі, які виділяють організаційні, інтуїтивні і раціональні рішення. Організаційні рішення – це вибір, який повинен зробити керівник, щоб виконати обов'язки, обумовлені займаною посадою. Мета організаційного рішення – забезпечити рух до поставлених перед організацією завдань.
Організаційні рішення можна розділити на дві групи: запрограмовані, незапрограмовані.
В запрограмованому рішенні число можливих альтернатив обмежено і вибір повинен бути зроблений в межах напрямків, заданих організацією.
Позапрограмовані рішення – це рішення, які вимагають в певній мірі нових ситуацій; вони внутрішньо не структуровані або поєднані з невідомими факторами. До числа незапрограмованих можуть відноситися рішення по таких питаннях: якою повинна бути мета організації; як покращити продукцію; як удосконалити структуру і т.д. На практиці небагато управлінських рішень являються запрограмованими або незапрограмованими в чистому вигляді. Отже, процес прийняття організаційних рішень надто тісно пов'язаний з процесом управління організацією в цілому.
Раціональне рішення – це вибір, закріплений результатами об'єктивного аналізу. Раціональне рішення, на відміну від заснованого на міркуваннях, не залежить від досвіду, накопиченого в минулому.
Управління на основі кількісних методів – цей систематичний додаток наукових методів до проблем управління. Вважається, що сучасна наука управління, що відрізняється застосуванням кількісних методів обґрунтування управлінських рішень, стала інтенсивно розвиватися під час другої світової війни. Поштовхом до цього стало залучення вчених до розробки методів рішення складних військових проблем, таких, як оптимальне розміщення сил і засобів, споруд і вогневих позицій, оптимізація військових перевезень.
Моделі і кількісні методи використовуються для вирішення таких завдань, як регулювання транспортних потоків в містах і оптимізація руху в аеропортах, складання розкладів занятий в університетах, управління запасами в універмагах, розробка нових видів продукції, планування матеріального забезпечення, розподіл устаткування і трудових ресурсів для виробництва різних виробів на заводі, складання графіків спортивних ігор. Завдання науки управління полягає в тому, щоб забезпечити керівників науковою базою для вирішення проблем, пов'язаних з взаємодією підрозділів в інтересах організації як цілісної системи.
Наука управління включає використання: наукового методу; системній орієнтації; моделей.
Науковий метод є фундаментальною процедурою будь-якого наукового дослідження. Він складається з трьох етапів:
1. Спостереження, при якому виконують збір і аналіз інформації з проблеми і ситуації. Приміром, якщо розглядається потреба в запасах, керівник повинен оцінювати, як варіює рівень запасів залежно від попиту.
2. Формулювання гіпотези. Формулюючи гіпотезу, дослідник виявляє наявні альтернативи – варіанти дій і їх наслідку. Метою тут є встановлення взаємозв'язку елементів системи або компонентів проблеми. Якщо спостереження показує, що запаси будуть недостатні, коли попит впродовж місяця зросте на 10%, керівник може спертися на гіпотезу, по якій певне збільшення запасів розв'яже проблему.
3. Верифікація, або підтвердження достовірності гіпотези, здійснюється шляхом аналізу результатів прийнятого рішення. Наприклад, керівник може збільшити запаси на величину, рекомендовану фахівцем. Якщо при цьому запаси не падають і не ростуть понад міру, гіпотезу слід визнати правильною. Якщо положення не нормалізується, то керівник повинен використовувати додаткові дані і сформулювати нову гіпотезу.