Дослідний зразок потрібно було показати потенційним покупцям. Фахівці представили дослідний зразок потенційним покупцям середньостатистичного достатку, і їхні відгуки записували на плівку. Машина сподобалася всім. Коли ж людей попросили назвати приблизну ціну, називалася ціна на 1000 доларів більше, ніж передбачувана. Дізнавшись реальну ціну, 3 з 4 потенційних покупців готові були виписати чек одразу. Один з покупців сказав: «Коли я припаркую свій автомобіль біля будинку, то сусіди будуть думати, що мене взяли на високооплачувану роботу»[4].
9 березня 1964 року з конвеєра зійшов перший «Мустанг». До 17 квітня (дати презентації автомобіля) було випущено 9000 машин. За 4 дні до офіційного дебюту відбулося ралі для журналістів. 70 «Мустангів» подолали відстань від Дірборна до Нью-Йорка: 1120 км і жодної поломки.
Після презентації марки по країні пронеслася хвиля «мустангоманії». У містечку Гарденд на єдиний виставковий екземпляр було 15 покупців. Машина дісталася самому наполегливому, який провів у машині всю ніч поки перевірялася справжність чеку. За всіма розрахунками у перший рік сподівалися продати 75 000 машин, проте незабаром цифра збільшилася до 200 000.
Якокка став божевільно популярним, його фото з’явилися в журналі «ForbsTimes». У 1965 році він отримав посаду віце-президента компанії. У його розпоряджені був кабінет з меблями з червоного дуба і ванною з золотими кранами.
Разом з постом віце-президента Якокка отримав надзавдання – зробити прибутковим відділення компанії «Лінкольн-Мерк’юрі». Лінкольни були хорошими машинами, але «Дженерал Моторс» зі своїми «Кадилаками» майже витіснили їх з ринку. Протягом двох років Якокка зумів налагодити випуск двох вдалих моделей - "Мерк'юрі-Маркіз" та "Мерк'юрі - Кугуар".
І перша і друга модель добре продавалися, але їх не можна було назвати хітами сезону. Щоб підтримати свою репутацію, Якокка мав зробити супер автомобіль елітного класу. Розробка нового автомобіля обійшлася в смішну, за масштабами авто індустрії, суму – 35млн $. За рік модель що отримала назву «Марк-3», принесла фірмі 1 млрд. чистого прибутку.
У рік тріумфу відділення «Лінкольн-Мерк’юрі», Лідо Якокка виповнилося 44 роки. Після успіху «Мустанга» і «Марка-3» у нього були підстави сподіватися на місце президента компанії. Кілька місяців Лідо чекав дзвінка від Генрі Форда і, нарешті, не витримавши, сам попросився на прийом. Шеф знав для чого до нього прийшов підлеглий і з порогу сказав: «Якокка ти ще дуже молодий у тебе все попереду». Виявилося, що Форд-молодший вже декілька місяців вів переговори з генеральним керуючим «Дженерал Моторс» Саймоном Кнудсеном, який був не поганим фахівцем і досяг вершини та знав, що президентське крісло йому не світить. І раптом розкішна пропозиція від «Форд Моторс». Спадкоємець імперії вважав себе великим стратегом і вважав, що з талановитим менеджером до нього перетече більшість секретів «Дженерал Моторс», тому Форд-молодший не дуже дивувався тій обставині, що керівництво компанії ніяк не перешкоджає цьому переходу. Як з’ясується пізніше, вони самі давно хотіли позбутися Кнудсена, так як той вичерпав свій творчий потенціал.
Якокка був убитий подібною несправедливістю. Вінпочав подумувати про те, щоб залишити компанію, але незабаром стало очевидним, що Кнудсен довго не затримається. Робота у нового президента не клеїлась. Провал слідував за провалом і нарешті Форду це набридло. Протягом кількох місяців він нищив президента прищіпками, натяками, доводив його, щоб той сам написав заяву про відставку. Не дочекавшись цього, атомагнат вчинив зовсім низько. Про своє звільнення Саймон Кнудсен дізнався не в кабінеті шефа, а з газет. Як не прагнув Якокка в президентське крісло, події навколо цього звільнення насторожили його. Якщо так вчинили з одим, то чому завтра не розтопчуть іншого? Близькі друзі, які добре знали шефа, застерігали: "Не думайте, що Вас звільнять через втрати мільярда доларів. Все набагато простіше. Одного разу вночі, коли Генрі буде п'яний, він причепиться до вас через дурниці, обізве «італьяшкою» і справа закінчиться бійкою "[4]. Дружина також радила чоловікові не боротися за президентство, але аж надто ласим був шматок. Якокка любив і цінував гроші.Оклад президента перевищував мільйон доларів, а головне, Лідо міг працювати самостійно.
10 грудня 1970 року Форд підписав указ про призначення нового президента. Якокка згадував про цю подію, як про найкращий різдвяний подарунок. Він, син італійського емігранта, тепер очолював одну з найбільших компаній світу.
Влада п’янила. На підприємствах Форда працювало 430 тис. робітників, фонд заробітної плати становив 3,5 млрд. доларів. Весь об’єм продажів становив в 1970 році майже 14,9 млдр. доларів, а прибуток дорівнював 515 мільйонів доларів.
Крім того, хоч 515 мільйонів не маленька сума, вона складала лише 3,5 відсотка об’єму продажів, тоді як в 60-х роках цей показник був не менше 5. Якокка був сповнений рішучості повернутися до цього рівня прибутку.
«Як усім відомо, існує тільки два способи робити прибуток: або продавати більше товарів, або скорочувати витрати. Обсяг продажів я вважав достатнім, як на той час. Але чим більше я вникав в оперативну діяльність компанії, тим більше переконувався в можливості досить істинного зниження витрат»[4]. якокки управління особистість успішність
Одним з перших його кроків на посаді президента було скликання наради вищих менеджерів для затвердження програми скорочення собівартості продукції. Він назвав її « чотири по п’ятдесят», яка ставила за мету знизити операційні витрати на 50 мільйонів доларів в кожній з наступних чотирьох областей: порушення графіка, складність конструкції виробу, витрати, пов’язані з дизайном і застарілі методи господарювання. « Якби нам вдалося досягти цієї мети за три роки, - казав Лі Якокка, - можна було б збільшити прибуток на 200 мільйонів доларів на рік, тобто майже на 40 відсотків, навіть не продаючи ні на один автомобіль більше».
Можливості для цього були. Покращувати потрібно було багато чого. Наприклад, компанія витрачала щороку 2 тижні для підготовки виробництва моделей для наступного сезону. В цей час заводи стояли, тобто простоювали і люди і машини.
За допомогою більш широкого введення нових комп’ютерних технологій і вдосконалення графікыв виробництва, стає можливим скоротити період переоснащення від двох тижнів до двох днів. Наступним етапом був перегляд залізничних тарифів на перевезення машин. Виявилося, що компанії беруть гроші не за вагу товару, а за обсяг. « Ми стали завантажувати платформи і вагони більш компактно. Мені згадується випадок, коли ми змінили дизайн і вкоротили на два дюйми крила, щоб на кожну залізничну платформу можна було вмістити більше автомобілів. За таких колосальних транспортних витрат, мені найменше хотілося платити за перевезення повітря. Коли справа стосується такої суми як 500 мільйонів доларів, навіть незначна економія в пів відсотка обернеться в 2,5 мільйона доларів»[4].
І останнє – слід було позбутися збиткових підприємств. Це виявилося найбільш складним. Більша частина збиткових підприємств купувалася за розпорядженням Генрі Форда. Закупівлі були прямим продовженням стратегії його діда, який хотів мати повністю завершений виробничий цикл. Але те, що було вигідно раніше, в 70-х стало безглуздою тратою грошей. Доходило до смішного: у виробничий цикл стали входити пральні машини, які прали уніформу робочих. Якокка наполягав на скорочені, але Форд не хотів чути про їх продаж.
З цього моменту між з президентом і «королем» пробігла кішка. Форд звільняв найцінніших співробітників просто так, з антипатії.
На початку 70-х років вибухнула нафтова криза. Ціни на бензин зросли в декілька разів. У цей момент активний наступ на американський ринок почали японці. Їх малолітражки користувалися шаленим успіхом. Якокка вже давно намагався пояснити шефові, що настав час перейти на випуск більш економічних автомобілів. Але Генрі повторював свою стару приказку: «Маленький автомобіль – маленький прибуток». Нарешті президентові вдалося переконати Форда почати випуск невеликого легковика для ринку Західної Європи. Автомобіль назвали "Форд Фієста" і він чудово продавався. Здавалося, саме час почати його виробництво і в Америці.Запуск лінії малолітражок вимагав величезнихкапіталовкладень, але Якокка знайшов вихід. У той період найвідоміша корпорація "Хонда" займалася тільки мотоциклами, але у неї були виробничі потужності для випуску невеликих за обсягами двигунів. Американець і японець швидко знайшли спільну мову.Якокка домовився про постачання до Америки 300 000 трансмісій і двигунів за ціною 711 доларів, конструктори пристосували японські силові агрегати під американські шасі, дизайнери відпрацювали форму кузова. У самий останній момент Генрі заявив: "Ніколи ні на одному автомобілі з японським двигуном не буде стояти ім'я Форда!"[4].