Теорії X і Y позначають крайні полюси стилю керівництва, які описані в термінах "авторитарного" чи "демократичного" стилю лідерства.
Одним з перших запропонував класифікацію стилів лідерства в залежності від способу ухвалення рішення К.Левін. Досліджуючи експериментально створені групи, він виявив істотні розходження між колективами, керованими людьми з різними стилями прийняття рішень:
- при автократичному стилі лідер приймає рішення одноосібно, визначаючи і регламентуючи всю діяльність підлеглих, не даючи їм можливості виявити ініціативу;
- при благодушно - попустительському стилі лідер взагалі уникає приймати які-небудь рішення, не беручи участь у цьому процесі і надаючи підлеглим повну волю дій;
- при демократичному стилі лідер утягує співробітників у процес прийняття рішень, використовуючи групову дискусію, стимулюючи їхню активність і розділяючи разом з ними відповідальність за ухвалення рішення [14,241].
Дослідження К.Левіна показали, що, хоча в групі, керованої лідером з демократичним стилем керівництва, рівень загальної задоволеності роботою і сприятливими взаєминами був найвищим, також як і прагнення до творчості, у групі лідера з авторитарним стилем показники продуктивності були найвищими , у порівнянні з іншими групами. Благодушно - попустительський стиль керівництва приводив до безладь, збільшенню фрустрованості і конфліктам, що неминуче позначалося на зниженні обсягу і якості виконуваної роботи з порівняння з двома іншими групами.
Розробленістю відрізняється також интеракціонистська теорія лідерства Ф.Фидлера, відповідно до якої ефективність керування є функцією взаємодії між особистісними характеристиками керівника і рисами ситуації. За допомогою спеціально розробленої Шкали Виміру Переваг Співробітників, керівники оцінювалися їхніми підлеглими. Високі оцінки, що одержали, по цій шкалі лідери характеризувалися в позитивно-пофарбованих тонах і визначалися як особистісного - орієнтовані (вони мали більш близьку дистанцію у відношенні з працівниками, активно обговорювали хід виконання завдань зі співробітниками). Низькі оцінки, що одержали, по Шкалі скоріше характеризувалися негативно (через проблеми у взаєминах із працівниками) і оцінювалися як орієнтовані на завдання. Дослідження показали, що для особистісно - орієнтованих лідерів оптимальним є середній, стриманий рівень контролю. Предметно – орієнтовані лідери були набагато ефективніше в умовах крайнього положення рівня контролю - чи занадто високого, чи ж занадто низького [14,246].
Насамперед психологів цікавить питання, хто саме стає лідером, керівником групи. Спочатку дослідження проводилися шляхом виявлення лідерів у дискусійних групах. Такими ставали соціабельні, домінантні, экстравертовані, амбіційні, відповідальні, що заслуговують довіри, самодостатні, емоційно стабільні, кооперативні і тактовні. У термінах сучасної п`ятифакторної моделі особистості FFM, люди, що стають лідерами груп, характеризуються високими показниками по факторах экстраверсії, доброзичливості, сумлінності й емоційній стабільності. Особистісні перемінні, як показують багато авторів, виявляються більш надійними предикторами ефективного керівництва чим, наприклад, показники когнітивних здібностей чи установок, демографічні характеристики [10,406].
Можна виділити деякі особистісні якості, що відрізняють найбільш ефективних керівників: високі показники активності; завзято працюючі і відповідальні; незалежні і самодостатні.
Особистісними рисами, що дозволяють зробити прогноз про просування нагору по службовим сходам, виявилися орієнтація на успіх і готовність приймати рішення, внутрішні нормативи, стійкість до стресу і толерантність до невизначеності, готовність до ризику, широта інтересів.
Не менш цікаві дані про неуспішних керівників, що демонструють низьку ефективність працюючих під їхнім початком команд. Особистість неуспішних лідерів також має відмітні ознаки, серед яких виділяються зарозумілість, мстивість, несамостійність, невміння тримати дистанцію і прагнення досаждати. Команди, якими керують лідери, що володіють цими небажаними рисами, гірше справляються з завданнями, чим групи, очолювані лідерами з іншими особистісними властивостями.
У психологічному дослідженні проблеми життєвої успішності важливе місце займає аналіз взаємозв'язку індивідуальних поведінкових стратегій з параметрами життєвого успіху. Розглянемо деякі компоненти поведінкових стратегій, що зв'язані зі стійкими особистісними особливостями, що впливають на досягнення успіху.
Дж.Адамс сформулював теорію почуття справедливості, що поєднує в собі параметри індивідуальних розходжень, ситуаційних і феноменологічних перемінних. Незважаючи на те, що будь-який працівник більше мотивований за умови справедливо укладеного договору, існують міжособистісні розходження в поводженні, обумовлені тим, як люди сприймають справедливість і несправедливість. "Прихильні" задоволені, навіть коли їх недооцінюють, і відчувають провину, якщо їх чи переоцінюють же оцінюють по справедливості. "Сензитивні" (до справедливості) переконані, що всі, включаючи їх самих, повинні бути оцінені гідно, по справедливості. "Претендуючі" вважають, що вони повинні одержати усе, що тільки можливо. Вони мають дистрес у будь-якому випадку - коли їх чи недооцінюють навіть оцінюють по справедливості (переоцінити "претендуючих", відповідно до їх установки, неможливо).
Індивідуальні розходження в інтенсивності реакцій на успіх і невдачу тісно пов'язані з мотивацією і вибором способів поводження [14,427]. Вивчення факторів, що впливають на формування переваги уникання невдачі (тобто привабливість уникання невдач вагоміше ніж сила привабливості успіху), виявило ряд утворюючих цю стратегію компонентів:
- орієнтація на соціальні, а не предметні й індивідуальні норми, бажання бачити відповідність більш високим стандартам якості, невдоволення досягнутим;
- більш сильна регламентація і контроль ситуації (батьки дітей, що уникають невдачі, рідше вважалися з бажаннями дитини і рідше заохочували його до самостійної роботи); допомога виявляється у виді прямого втручання в роботу;
- у бесіді успішне виконання завдань рідко порозумівалося високою обдарованістю, зате невдача часто порозумівалася малою обдарованістю;
- на високі досягнення частіше виявлялася нейтральна реакція [27,138].
Перевага наступальної чи оборонної стратегії стосовно задач і ситуацій різного типу - найбільш рання ознака розходжень в особистісних чи стандартах рівні домагань. Бороздин В.Н. склав портрети індивідуальних стандартів на основі критерію величини цільового відхилення [14,428]:
- високий реалістичний рівень домагань сполучається з впевненістю в цінності власних дій, прагненням до самоствердження, відповідальністю, корекцією невдач за рахунок власних зусиль; наявністю стійких життєвих планів з елементом ригідності;
- високий нереалістичний рівень домагань супроводжується фрустрованістю, вимогливістю до інших і обвинуваченням навколишніх; такі суб'єкти тривожні, не виносять підпорядкування, але нічого не роблять для реалізації власних планів; нетовариські й інфантильно афективні;
- помірний рівень домагань властивий приймаючим себе в цілому суб'єктам; вони не шукають самоствердження, упевнені в собі, набудовані на успіх, розміряючи зусилля з цінністю що досягається;
- низький рівень домагань сполучається із середніми можливостями суб'єкта, як правило, усвідомлюваними їм самим; установка на підпорядкування й очевидну безпорадність; скромні цілі і слабість перед невдачею часто відбивають прагнення стати більш опікуваним; плани на майбутнє неясні, тимчасова перспектива структурована слабко.
Як видно з цього невеликого переліку деяких основних компонентів - доданків успіху, є великі підстави припускати зв'язок цього конструкта скоріше з особистісними передумовами, чим із ситуативними життєвими обставинами, що утрудняють чи полегшують досягнення намічених цілей [14,429].
Поняття успіху як такого має ключове значення для будь-якої людини. Розрізняються наступні рівні цього найважливішого конструкта, представлені організованими в ієрархічну структуру: ступінь самовдосконалення, професійні досягнення і життєвий успіх (див. дод. А) .
Особистісний успіх виражається в досягнутому людиною рівні особистісної зрілості, зв'язаній з відчуттям суб'єктивного і сімейного благополуччя. Успіх професійний відбивається в ступені творчої своєрідності кінцевого чи результату продукту діяльності.
Життєвий успіх може бути досягнуть як за рахунок одного з цих двох факторів, так і за рахунок найбільш оптимального сполучення особистісного і професійного компонентів.
Сполучною ланкою системи факторів успіху виявляється своєрідність таких особистісних якостей, як перевага цінностей і мотивація досягнення. Найбільш істотне розходження виражається в перевазі в суб'єкта так називаної "внутрішньої" чи "зовнішньої" мотивації. Перша зв'язана з задоволенням від самого процесу роботи, друга - з орієнтацією на винагороду як єдиний коштовний результат.
Величезна кількість досліджень на цю тему виконано з метою вивчення впливу ситуаційних факторів на мотивацію, хоча і вони показують, що зовні мотивовані суб'єкти виявляють набагато більшу кількість побічних негативних ефектів - меншу креативність, велику нетерплячість і меншу навченість. Вивчення типів мотивації як прояву особистісних рис привело до створення конструкта "каузальна орієнтація", для виміру якого пропонується спеціальний опитувальник, що виявляє три компоненти каузальної (причинної) орієнтації - автономність, контроль і нейтральність. Каузальна орієнтація зв'язана з загальними перевагами суб'єкта в способах винагороди, структуруючих його життя. Виявлено, що автономно-орієнтовані індивідууми володіють, в основному, внутрішньою мотивацією, тоді як орієнтовані на контроль схильні до прояву зовнішньої мотивації. У шкалі Внутрішньої Мотивації, вимірюваної за допомогою Опитувальника Професійних Переваг, виділяються такі компоненти, як самовизначення, компетентність, розуміння завдання, допитливість, задоволення досягнутим. Аналіз Зовнішньої Мотивації враховує змагальність, оцінку досягнень, визнання і напруженість. Внутрішня Мотивація знайшла стійкий позитивний зв'язок із професійними перевагами в дослідницькій області [14,249].