Менеджмент - це сукупність функцій, спрямованих на ефективне та результативне використання ресурсів з певними організаційними цілями. Менеджер - це той, хто в цілому відповідальний за процес менеджменту в межах організації. Менеджерів можна розрізняти за рівнями і сферами. Є менеджери вищого, середнього і нижчого рівнів. Поділ за сферами визначає менеджерів із маркетингу, фінансів, операційних, загальних, спеціалізованих менеджерів і менеджерів людських ресурсів.
Головними видами діяльності, які становлять процес менеджменту, є планування й ухвалення рішень, організація, лідерство і контролювання. Їх не виконують систематично і за складеним графіком. Для досягнення успіху менеджери також прагнуть мати технічні, між особові, концептуальні, діагностичні, комунікативні навики, уміння правильно ухвалювати рішення і розподіляти час. Ефективна практика менеджменту потребує синтезу науки і мистецтва, тобто поєднання раціональної об'єктивності та інтуїтивної проникливості.
Роль теорії полягає в організації знань, вона також є орієнтиром для дій. Розуміння історичного контексту і витоків менеджменту та організацій дасть змогу менеджерам уникнути повторення помилок інших. Дані свідчать, що зацікавлення менеджментом було ще тисячі років тому, однак науковий підхід до нього розвивався лише в останні сто років.
Управління існує з того часу, коли з'явилися перші організації, тобто фактично з часу появи самого світу. Практика менеджменту була ще тисячі років тому. Єгиптяни використовували менеджерські функції планування, організації і контролювання, коли будували великі піраміди. Олександр Великий тримав штат військових, щоб координувати дії під час військових кампаній. Римська імперія удосконалила організаційну структуру, яка значно полегшила контроль.
Практика управління формувалася в Шумерії, Македонії (при Олександрі Македонському), Римі, Київській Русі та в інших давніх державах. На чолі організацій стояли королі, царі, воєводи, генерали. Незважаючи на це, серйозної уваги менеджменту не приділяли аж до XIX століття. Двома першими піонерами у цій сфері стали Роберт Оуен (1771-1858) і Чарльз Беббедж (1792-1871). Оуен, британський промисловець-реформатор, був одним із перших менеджерів, які визнали важливість організації людських ресурсів і добробуту робітників. Чарльз Беббедж, англійський математик, зосередив увагу на ефективності виробництва. Він надавав великого значення поділу праці й обґрунтував застосування математики до таких проблем, як ефективне використання обладнання та матеріалів.
Особливостями управління до 1900 р. були:
менші, ніж в сучасних умовах, пропорції між чисельністю керівників і не керівників;
невелика чисельність керівників середньої ланки;
нечисленна група керівників вищої ланки;
підвищена роль лідера (головного керівника);
переважаюче використання адміністративно-командних важелів.
Слід зазначити, що в історії управління є випадки, коли структури управління, які виникли в стародавні часи, збереглися до наших днів. Прикладом може бути структура управління католицькою церквою:
папа (головний керівник), кардинали, архієпископи, єпископи і парафіяльні священики. Певною мірою прикладом може бути й структура управління православною церквою.
Однак до кінця XIX ст. наукові підходи в галузі управління не використовувалися. Навіть великі успіхи Роберта Оуена (початок ХІХ ст.) у використанні систем оплати праці, методів оцінки трудового вкладу, способів поліпшення умов праці не сприяли посиленню досліджень у галузі управління.
Інтерес до управління з'явився на початку XX ст. в США. З моменту опублікування книги Фредеріка І. Тейлора "Принципи наукового управління" (1911) управління стає галуззю самостійного наукового дослідження.
Як наука управління пройшло певний шлях у своєму розвиткові. Американський менеджмент виділяє такі етапи:
Підходи на засадах виділення різних шкіл. Розглянемо головні з них.
Школа наукового управління (1885-1920) найтісніше пов'язана з роботами Фредеріка І. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет, Генрі Гантта. Вони виконували дослідження на рівні організації виробництва - виробничого менеджменту. Тейлор і Гілбрет, які починали свою кар'єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами й аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудового вкладу, нормуванням праці тощо.
Класичну (адміністративну) школу управління (1920-1950) започаткував Аниі Файоль, якого часто називають батьком менеджменту. Він керував великою французькою вугільною компанією, тобто був крупним менеджером, як і інші засновники адміністративної школи - Ліндан Ірвік (консультант з питань управління в Англії), Джеймс Д. Муні (працював в компанії “Дженерал Моторе”). Вони досягли певних успіхів, а саме:
розвинули принципи управління. Тут позитивну роль відіграють 14 принципів менеджменту Файоля:
1. Поділ праці.
2. Повноваження та відповідальність.
3. Дисципліна.
4. Єдиновладдя.
5. Єдність напряму діяльності.
6. Підпорядкування особистих інтересів загальним.
7. Винагорода персоналу.
8. Централізація.
9. Скалярний ланцюг (ієрархія управління).
10. Порядок.
11. Справедливість.
12. Стабільність робочого місця персоналу.
13. Ініціатива.
14. Корпоративний дух;
описали функції управління (за Файолем - це планування, організація, розпорядництво, координування та контроль);
систематизували підхід до управління всією організацією.
Оцінка класичної теорії. Класична теорія обґрунтовує важливість ефективного менеджменту; вона дала змогу закласти основу для подальших теорій та підходів. Багато концепцій, започаткованих у цей час, зокрема, спеціалізація робіт, дослідження часу, мотивації, а також наукові методи, використовують і досі. З іншого боку, ці ранні теоретики часто застосовували спрощений підхід до менеджменту і їм бракувало розуміння людського чинника організацій.
Школу людських стосунків (1930-1950) заснували Мері Паркер Фоллет та Елтон Мейо. Фоллет вперше визначила менеджмент як "забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб". Школа рекомендувала використовувати прийоми управління людськими взаєминами шляхом впливу безпосередніх керівників на працівників, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі.
Школа поведінських наук (з 1950 р) формувалася Крісом Анджирісом, Ренсісом Лайкертом, Дугласом Мак-Грегором, Фредеріком Герцбергом та іншими вченими-біхевіористами. В основі лежать методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів.
Оцінка поведінкової теорії. Головний внесок поведінкової теорії пов'язаний з методом, за допомогою якого цей підхід змінює управлінське мислення. Тепер менеджери щораз частіше визнають роль поведінкових процесів і трактують працівників головно як цінні ресурси. З іншого боку, організаційна поведінка часто буває неточною у передбаченні, і практикуючий менеджер не завжди її сприймає. Тому роль поведінкової школи (школи людських стосунків) усе ще не повністю реалізована.
Школа науки управління (кількісного підходу) (з 1950 р) Третя головна школа управлінської думки почала формуватися в період другої світової війни. Під час війни урядові особи і науковці в Англії та Сполучених Штатах Америки об'єдналися разом для допомоги військовим, щоб ефективніше використати їхній потенціал. Вони використали деякі елементи математичного підходу до менеджменту, які Тейлор і Гант удосконалили протягом попередніх десятиліть, застосувавши їх до проблем війни24. Наприклад, ці урядові особи і науковці дослідили, що за допомогою математичного аналізу можна вирішити проблеми передислокацій військ, техніки і підводного флоту. Після війни такі компанії, як Ои Ропї і Оепегаї Еіссігіс, почали використовувати ці методи для перегрупування працівників, розміщення підприємства, складських приміщень. В основі цей підхід пов'язаний з використанням кількісних методів у менеджменті. Точніше, кількісний підхід до менеджменту ґрунтується на ухваленні рішень, економічній ефективності, математичних моделях і використанні комп'ютерів. Є два напрями кількісного підходу: теоретичний менеджмент і операційний (практичний) менеджмент.
Оцінка кількісної теорії менеджменту. Так само, як і інші підходи у менеджменті, кількісна теорія менеджменту має певні позитивні і негативні сторони. Вона забезпечила менеджерів великою кількістю засобів та інструментів для ухвалення рішень і дала змогу зрозуміти загальні організаційні процеси. Особливо корисна така оцінка для планування і контролю. З іншого боку, математичні моделі не можуть повністю враховувати індивідуальну поведінку і позицію людини. Деколи здається, що час, потрібний для удосконалення кількісних методів, сповільнює розвиток інших управлінських умінь. Крім того, математичні моделі, зазвичай, потребують цілої низки нереальних припущень.
Загальновизнано, що класичний, поведінковий та кількісний підходи до менеджменту не обов'язково суперечать один одному або є взаємовиключними. Навіть за умови, що кожний підхід має свої особливі припущення і передбачення, вони можуть доповнювати один одного. Справді, остаточне розуміння менеджменту потребує оцінки всіх трьох підходів. Сучасна теорія менеджменту побудована на системному і ситуаційному підходах, які певним чином Ґрунтуються на підходах попередніх.
II. Прецесійний підхід. Управління розглядається як процес, тобто як сукупність безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких є також процесом, називають функціями менеджменту. Сучасний підхід (згідно з підходами Майкла Мескона, Майкла Альберта та Франкліна Хедоурі) виділяє чотири функції.
III. Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система - це сукупність взаємопов'язаних елементів (частин), які, постійно взаємодіючи, визначають її характер. Усі організації (об'єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів, як структура, завдання, технологія, люди і цілі.