Смекни!
smekni.com

Вивчення оповідань Володимира Винниченка (стр. 3 из 12)

буде куплено стражданням людей? [26; 150]

Дивна це пора в житті молодого Винниченка. Революційна пропаганда, арешти, тюрма, солдатські казарми – і водночас напружена, гарячкова літературна робот. “Університети життя” дають йому багатий матеріал для оповідань, які згодом здобудуться на захоплену оцінку Івана Франка (“Голота”, “На пристані”, “Раб краси”, “Темна сила”, “Моє останнє слово”, “Уміркований та щирий”, “Студент”, “Малорос-європеєць”, “Записна книжка” та ін.).

Війна 1914 року застала письменника в Україні. При його безпосередній участі засновується у Києві журнал “Дзвін”. Це був період великої творчої активності митця. Він пише романи “Заповіт батьків”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Хочу!”, “Божки”, “Чесність з собою”, “Рівновага”. Пробує свої сили і в драматургії. У творчому доробку митця не дилетантські п’єси, а драми, які йшли на сценах українських, російських, західноєвропейських театрів: “Щаблі життя”, “Дисгармонія”, “Великий Молох”, “Мементо”, “Чужі люди”, “Брехня”, “Гріх”, “Закон”, “Співочі товариства”, “Панна Мара”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Пригвождені” та інші.

Збірка “Краса сила”, “перший тріумф” за словами Івана Франка, мала гідне подовження – протягом подальшого літературного шляху поряд із драмами, романсами письменник звертався і до жанрів малої прози. Оповідання, повісті, новели становлять чи не найкращу частину творчого доробку Винниченка, яка отримала високу оцінку І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова та здобула заслужену широку популярність серед читачів.

Талант художника, темперамент оратора, аналітичний розум мислителя, життєва активність і палка, кипуча, жагуча вдача людини, якій небайдуже, що відбувається навколо, допомагали швидко і гостро реагувати на актуальні проблеми життя, давали матеріал для розширення тематичних горизонтів.

Винниченко подібно дбайливому лікарю, тримав руку на пульсі життя. Теми, герої, ситуації його творів взяті з бурхливих років початку ХХ століття.

Руйнування старого життя, соціальні контрасти, наростання протесту, народження і формування нової сили – пролетаріату, економічна криза тогочасного села, закликає до боротьби за волю народу, “щаблі життя”, психологія людини, “дисгармонії” в суспільстві і душах, “любов і ненависть, терпіння і помста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобод них часів, коли б душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала обпльована і обезславлена біля воріт чужого, ситого, тугого переможця” – ось основний зміст оповідань, новел, повістей письменника.

Про що б не писав Винниченко: чи про гіркі поневіряння заробіток (“На пристані”) чи про жахливі картини у будинку божевільних (“Хвостаті”), чи по відкинутих на дно суспільства зайвих людей із пекельних “чорних кухонь України” (повість “Голота”), чи про тюремне існування політичних діячів і в’язнів (“Щось більше за нас”), чи про тяжкий шлях художника (повість “Олаф Стензок”), чи про злиденне життя емігрантів (“Тайна”), - на всьому лежить печать глибокого, жорсткого реалізму, тонкої психологізації, високої, справді, класичної художності.

Лаконічність, щирість, простота композиції, імпульсивність і динамічність розповіді, вміння вкласти важливу ідею і розмаїття подій у невеликі за розміром твори, широка панорама характерів, поглиблений психологічний аналіз – все це характерні ознаки художнього стилю Винниченка.

Винниченко – психолог викликав бурхливу реакцію критиків. Одні називали його “лікарем людських душ”, інші гостро засуджували “колупання” в потаємних закутках найсокровеннішого.

Письменник устами героїв говорив пор те, що накипіло, що вистраждано. Думаючи над сенсом життя, примушував читачів захоплюватись прекрасним і не відвертатись від потворного, “збирати мед з будяків і троянд”. Тому персонажі Винниченкових творів не завжди зрозумілі до кінця, можна не погоджуватися з їхніми вчинками, але важко залишитися байдужими до них.

Манера його розповіді дуже своєрідна, без симпатій і антипатій автора, який володіє талантом строгого спостерігача і оповідача. Вміння подати оточення і події через сприймання героїв поставило Володимира Винниченка в один ряд із тими письменниками, пор яких І. Франко писав: “За своїми героями вони щезають зовсім, а, властиво, переносять себе в їх душі, змішують нас бачити світ і людей їх очима”. [17;132]

Винниченко добре знав життя і діяльність соціал-демократів. Він одним з перших в українській літературі зобразив цих людей, які боролись, йшли в тюрми, на каторгу, жертвували життям “во ім’я того, що так загально зветься народом”. “Студент”, “Моє останнє слово”, “Щось більше за нас”, “Ланцюг”, “Роботи!”, “Глум”, “Виривок з “Споминів”, “Таємність”, “Рабині справжнього”, “Записна книжка” – оповідання, для яких автор бере сюжети із життя українських революційних сил.

Великою заслугою Володимира Винниченка є те, що революціонери у його описах н ідеалізовані, не трафаретні, не шаблонні, а звичайні люди, нічим не прикрашені. Однаково правдиво і відверто йде мова про позитивні риси чи вади. І скрізь письменник торкається вічного болючого питання про співмірність громадського обов’язку і особистого життя.

Варто пригадати конфлікт між озвірілою від пожежі юрбою селян і студентом-олігархом (оповідання “Студент”), трагічний фінал, коли лише своєю смертю безіменний герой відкриває очі затурканому народу на їхніх справжніх ворогів.

Готовність поступитися найдорожчим заради революційних ідеалів бачимо й у Зіни з однойменного оповідання. Під загрозою життя її нареченого, який у в’язниці оголосив голодовку. Вона їде, щоб врятувати його, але на одній із станцій – страйк залізничників. Знаючи, що кожна година може стати фатальною для Антипа, вона, ні хвилини не вагаючись, стає на бік робітників, допомагає їм, вселяє віру в перемогу.

Подібний героїзм зустрічаємо і в оповіданнях “Талісман”. В’язні готують втечу і лише “найменший, найпослідніший чоловік” Піня готовий кинутися на вартового і ціною власного життя забезпечити товаришам шлях на волю.

Такі люди “мали у грудях червоні пекучі жарини”, згорали у вогні боротьби, запалюючи полум’я віри в серцях інших людей.

Не можна спокійно читати і про наймитів, на чиїх “обличчях видно нужду і горе”, які “повимокали від поту і сліз”, в яких “понадималися жили від праці”. Яскравим прикладом цьому є повість “Голота”.

Біль і співчуття викликають і оповідання про заробітчан, яких “випихає із себе село”, котрі “більше потрібні йому” (“Біля машини”, “Раб краси”, “Хто ворог?”, “На пристані”), з особливою увагою автор зупиняється на долі таких людей.

“Страшний голос нужди” і залізна рука голоду штовхає нещасних до злочину, до втрати людської гідності. Оповідання “Голод”: троє селян, доведених злиднями до відчаю, намагаються вкрасти на залізниці зерно. Опухлі з голоду “еспорпіятори” потрапляють до рук жандарма та п’яних офіцерів, які вирішили влаштувати собі “розвагу” – і односельці за панські гроші б’ють один одного.

Такі картини – вирок тим, хто знущається і висотує жили з людей, перетворюючи їх на рабів.

У “Щоденнику” Винниченко згадує, що “з дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту “він став ненависником соціального визиску” і “Бодісок усякого ґатунку”. [17; 134]

Винниченко зриває маску з ліберального панства, показує його підступність, ханжість і реакційну суть.

“Прозаїк з божої ласки”, як називали Винниченка, мав ще й неабиякий хист драматурга.

Мабуть найвлучніше з тогочасної критики Винниченка – драматурга оцінив Г. Хоткевич: “Сильний талант, те, що він пише, невитримане, негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне”. [17; 141]. У драмах Винниченка – вся Україна, але його думки виходять далеко за межі національного. І як прозаїк, і як драматург він був серед тих митців, які прагнули піднести національну культуру до найвищого світового рівня.

Як драматург Володимир Винниченко працював невтомно (понад 20 п’єс за 23 роки творчості), звертаючись до нових тем і проблем, не освоєних ще українським театром і з’ясовуючи їх новою драматургічною мовою.

Вже з 1909 року п’єси Винниченка були у репертуарі українських і російських театрів, а згодом “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Брехня”, “Гріх”, довгий час не сходили зі сцени Берліна, Дрездена, Лейпцига, Рима.

А на батьківщині письменника з усього творчого доробку саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення і гордості, “що в особі Винниченка ми, українці, виходимо на світову арену”, до повного заперечення ролі його модерно-психологічної драми у формуванні нового українського театру. Одні відчували, що п’єси Винниченка “відкривали ХХ вік” української драматургії, а інші вбачали у цих же п’єсах лише “копирсання у психіці”.

Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завіс, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.

Героєм його п’єс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника.

Особливе місце серед драматичних творів Володимира Винниченка належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.