Хрещення на Південному Уралі за традицією ознаменовувалося хресним ходом на ріку, де робилася під ополонкою «йордань» (прикраса). Особливі торжества відбувалися на масляницю. Цілий тиждень розспівувалися народні пісні, козаки ходили, друг до друга в гості на млинці. Організовувалися показові перегони й стрілянини. Підготовка до них ішла протягом місяця. Молоді люди днями не виходили зі стаєнь, піклуючись про своїх скакунів, У святкові дні хлопчики також улаштовували перегони наперегони. У кожному будинку салютували з рушниць і пістолетів. Діти стріляли з маленьких гармат, якщо не було в когось такої іграшки, дорослі виготовляли їм саморобний вогнепальний пристрій із трубчастих костей тварин.
Веселощами на Масленій були охоплені всі. Віра при цьому практично не мало значення. Найважливіше - кожний почував себе членом єдиної козачої родини. Більше численні й тривалі звеселяння влаштовувалися на Великдень - саме яскраве свято весняного циклу. Великодні торжества починалися з вербної неділі. Цей день присвячувався дітям. У станицях, містах, слободах організовувалися ярмарки з різними поданнями (учені ведмеді, блазні, купальні подання). Дітям купували обновки й подарунки з побажаннями (зі значенням). Дітей шльопали по особі пучками квітучої верби, присуджуючи: «Верба через море, дай верба здоров'я! Верба, хльост, бий до сліз, не я б'ю, верба б'є. Бери лозинку, виганяй скотинку!». Ця процедура по народному повір'ю мала цілющу силу - пилок, потрапляючи на слизувату оболонку очей і носа, викликала чхання й появу зліз. Організм дитини різко підбадьорювався.
У великодніх готуваннях брали участь всі жителі станиць. Особлива увага приділялася обрядовій їжі - паскам, сирній пасці й «писанкам» - красиво розписаним натурального або зробленим із цукру яйцям, найдавніші елементи весняної слов'янської обрядовості проглядаються в численних іграх з фарбованими яйцями домашнього птаха - в «носочки», «у котушки», в «ковзанки». У кожній станиці під час Великодня обов'язково влаштовували гойдалка, грали в пальники, водили хороводи. Відзначалася в козаків і Трійця. Відзначаючи це свято, як православний, ушановували рослинність, що розпустилася, щоб забезпечити її ріст і плодоносіння. Для цього обов'язково в суботу під Трійцю косили траву (в основному чебрець) і розстеляли її в курені. На Трійцю дівчини надягали вінки, сплетені із трав і квітів, гуляли в них, а потім кидали в ріку з метою, визначити в яку сторону має бути вийти заміж.
Трійця супроводжувалася іншими гаданнями про нареченого, піснями зі шлюбними молитвами, що дуже характерно для козачої весняної обрядовості. Шлюбні мотиви звучали й на святі Івана Купало. Дівчини плели вінки, співали пісні, стрибали через вогонь, шукали квіти папороті. Священнослужителі в цей день святили воду в колодязях, а присутні обливали один одного водою. У цей день обов'язково збирали лікарські трави.
До осінніх свят присвячені окремі звичаї, пов'язані із закінченням циклу посівних робіт і збиранням урожаю. До повного дозрівання лісових плодів заборонялося ходити в ліс. І тільки в призначений день із піснями все разом ішли в ліс для заготівлі плодів, ягід, меду.
Як суспільне свято, на Уралі відзначався день Покрова Пресвятої Богородиці. У цей день улаштовували перегони, змагання й обов'язково організовували поминальний обід з випивкою й піснею на згадку про всіх загиблих козаків. До свята Покрова Пресвятої Богородиці козаки управлялися з усіма польовими роботами. Після чого звичайно починали грати весілля. Весілля посідали перше місце в побутовій обрядовості козаків. З XIX століття весільний ритуал перетворилося в струнку систему, що включила в себе елементи спільнослов'янського весілля в сполученні з місцевими обрядами. Весільний ритуал поєднував безліч компонентів - ритуальних дій символічного, магічного й ігрового характеру; елементів матеріальної культури (одяг, головні убори, весільні візки, прикраси жител); словесного й музичного фольклору. Заручини одне з дій весільного циклу. Вони проходила в кілька етапів. Спочатку проходили оглядини. У будинку нареченої наречений і його батьки знайомили - «оглядали» наречену. Якщо наречена сподобалася, до неї через кілька днів засилали сватів. Обряд засилання сватів мав велике значення у всіх заручинах - на ньому врочисто й офіційно домовлялися про умови шлюбу У цей же вечір, як символ успішного закінчення переговорів, майбутніх нареченого й наречену зводили (підводили друг до друга) посередині світлиці (зводи). Із цього моменту вони ставали нареченим і нареченою. До вінчання йшла активна підготовка до весілля. У будинку нареченої збиралися подружки й готовили додане до весілля. За кілька днів до весілля додане переносилося в будинок нареченого. Все додане: перину, подушки, великі речі, прикрашені штучними квітами й червоними стрічками гості брали в руки й несли по вулицях з метою показати додане як можна більшому числу кітелів станиці. Демонстрація доданого супроводжувалася піснями й примовками. Після переносу доданого до нареченого хлопець і дівчина одержували в будинку нареченої офіційна згода на створення родини. Із цього часу в будинку нареченої збиралася молодь на вечори, де прославляли майбутнього чоловіка й жінки. У день вінчання наречений із загоном близьких друзів (верхи на конях) і родичами в бричках (у візках) «викуповував» у молодшої сестри або брата нареченої її косу в червоному (біля ікони) куту хати й віз майбутню дружину в церкву. Після церкви молоду дружину везли в будинок молодого чоловіка, де за традицією повивали жіночим головним убором. Як правило, цей обряд робили свахи з боку обох молодят. Під час обряду подруги нареченої тримали шаль, за його свахи розчісували одну дівочу косу на дві жіночі коси. Існувало повір'я, чия сваха швидше заплете косу, той із чоловіка й жінки й буде очолювати в родині. Обидві коси закріплювалися на потилиці, на них надівався ковпак. Ковпак дарувала майбутній невістці свекруха. Після цього обряду повивання починався весільний бенкет. Традиційно на бенкеті були, поздоровлення, звучали тости, підносили подарунки. На весіллі сама шановна людина вимовляла привітальний тост. Наступного дня після вінчання веселощі тривали. Обов'язково були гості, одягнені ведмедем, козлом, циганом. Вони на всьому шляху величали молодих і пригощали всіх зустрічних. Весілля закінчувалося ввечері в будинку нареченого кликаним обідом. За традицією, всіх рідних і знайомих, хто не був на весіллі, молоді повинні були відвідати вдома.
Повага козаків сімейного життя сприяло зміні положення жінки-козачки» Під час відсутності чоловіка, а козак проводив більшу частину життя поза будинком, жінка повинна була піклуватися про благополуччя родини, господарювати, бути готової до захисту свого будинку від будь-яких зазіхань. З роками козачки одержували усе більше цивільних прав. Уже допускалася присутність літніх козачок на зборах чоловіків, їм могли й надати слово для виступу. Роль жінки в родині особливо зросла з розвитком землеробства на Південному Уралі. Тривала відсутність чоловіка (дійсна служба козака, походи, війни) змушували жінку самої звістки все господарство, виховувати дітей, підтримувати будинок. Главою родини в козаків завжди вважався батько. У випадку його смерті влада переходила до брата загиблому або старшому синові. Тепер при смерті глави родини права його переходили до матері, навіть якщо в будинку жив старший син з родиною. У родинах козаків зложилася традиція подолу праці під загальним керівництвом матері. Характерна минулого взаємна підтримка й допомога. Якщо хазяїн будинку, козачка ніколи не буде виконувати його роботу. У його ж відсутність вона й оре, і молотить, і косить. Чоловікам допомагала дружина, діти - батькам. Чоловіка виконували найважчу роботу - вони косили хліб, жінки в'язали його в снопи, чоловіка возили снопи, старі й діти - молотили; малі діти стерегли худобу, поганяли коней при оранці.
При веденні домашнього господарства також існував чіткий розподіл праці: старша невістка готовила на всіх їжу, середня - забирала будинок і стежила за дітьми, молодша - доглядала за худобою й птахом, наводила порядок у дворі й на скотному базу. У силу особливостей військового побуту на Південному Уралі історично вироблявся особливий тип жінки - безустанної трудівниці, сміло й енергійно и приймаючої на себе всі праці чоловіка. Для появи таких рис характеру в жінки необхідно відповідне виховання дівчинок у родині. До 13 років вони грали в одні ігор із хлопчиками, знайомлячи з азами військового мистецтва, у тому числі, навчаючись їзді на коні. час, Що Залишився від ігор, вони проводили, беручи участь у готуванні їжі й шиття. З роками дівчини вдосконалювалася у веденні господарства. Вона повинна була вміти шити, прикрашувати візерунком ковдра або каптан, готовити, доглядати за худобиною й т.д. Для молодої господарки вважалося престижним освоїти всі премудрості ведення домашнього господарства. Згодом дівчинок стали віддавати вчитися в школу. Щонеділі й у свята дівчинки й дівчини надягали саме ошатне плаття й з бабусями йшли до заутрені, до обідні й до вечерні. По вечорах їм дозволялося сидіти й гуляти на ґанку свого будинку, але вони зобов'язані були щораз ховатися, якщо помітять молодого чоловіка.
Волелюбні, вільні козаки дуже любили свою Батьківщину. Любов до Батьківщини асоціювалася в них з любов'ю до Вітчизни, Уралу - панотцю, якого вони називали ласкаво: «годувальник рідний». Необхідно відзначити терпимість козацтва, в основі своєї православного, до збереження елементів культури іншими народами. В основі віри козаків лежить глибока ідея любові до ближнього, козак готовий «покласти душу свою за друга своя». Почуття особистої віри, «Бог у душі» - не заважало жити козакам за законами общинного братерства. Козак уміє цінувати волю вище всього й хоробро неї захищати.