На початку II тисячоліття в Європі починають діяти нові соціально - економічні і політичні чинники: розвиток міст і поява міських комун, підйом сільського господарства, розвиток торгівлі. Розвиток нових форм торгівлі і певною мірою ремесла викликає необхідність в грамотних людях. Це привело до збільшення кількості шкіл, для яких було також готувати грамотних викладачів. Розширяються зв'язки з мусульманськими територіями. Знайомству з вищою арабською культурою сприяли і хрестові походи, і різні взаємостосунки (від війни до союзу) в Іспанії і Південній Італії.
Культурні наслідки всіх цих явищ вельми значні. Почали розширятися знання європейців в області математики, астрономії, географії, медицини і інших наук. Розвиток наук викликає необхідність в спеціалізації.
З'являються нові соціальні групи, ускладнюються різні форми державних утворень. Крім того, для Європи була характерна конкуренція різних інститутів влади, наприклад, папства і імперії. (7; 32)
Це приводило до ускладнення права і зростання різних управлінських структур. Різко росте необхідність в грамотних людях і фахівцях, що привело до виникнення нової системи вищої освіти, тобто до створення університетів.
1.3 Концепції Університету
Університет працював на відкритому ринку освіти. Із самого початку студенти мали право вибору університету, викладача і факультету. Викладачі також мали право вибору університету. Було звичною практикою, що викладач, пропрацювавши декілька років в одному місці, переїздив в інше. А за найвідомішими вчителями спрямовувалися і студенти. В цих умовах не могло бути і мови про такий же строгий контроль, як в монастирській школі. І ця свобода призводила до того, що університети набагато краще уловлювали потреби суспільства.
Необхідність у фахівцях, яку вже не могли задовольнити монастирські школи, привела до появи нових інститутів. Так, в містах з'являються міські школи (магістратські, цехові, гільдійські). Тут вперше почали навчати дітей на рідній мові, звертати увагу на повідомлення корисних знань. Але були необхідні і інститути, що дають вищу освіту. Тому починають складатися позацерковні союзи вчених. Саме так виникли медична школа в Салерно, юридичні школи в Болонье і Падує. (6; 135)
Необхідність появи нових форм освіти розуміли і власті. Починаючи з 12 століття, з'явилися перші університети. Вони створювалися як вищі освітні установи. Назва пішла від латинського слова "універсум", тобто співтовариство. Щоб стати університетом, установі потрібно було одержати папську буллу (указ) про своє створення.
Своєю буллою тато римський виводить ці школи з-під контролю світської і, частково, місцевої церковної влади. Тата узаконювали існування університету.
Найважливішим привілеєм університету було право на привласнення вчених ступенів (лінциати, доктори і т.д.). Зрозуміло, і інші установи видавали дипломи про своїм випускникам: академії, різні школи і т.д.. Але вони признавалися тільки там, де існувала влада, що узаконила ці установи, наприклад в рідному місті. А дипломи університетів признавалися всім католицьким світом. Диплом, що одержав, людина міг викладати і працювати в будь-якій католицькій країні.
Тільки в 14-15ст. університет стане окремою академічною установою.
Широко була розвинена практика отримання освіти у окремих світських учених. Але тільки в Західній Європі виник університет як спеціальна організація для освіти. Його специфіку визначали три найважливіші моменти - автономія, виборність властей і дискусія як основа навчання і науки. Найважливішою відмінністю університету була його значна незалежність від різних властей, будь то церковні або світські. Влада в університеті вибиралася, і тут велику роль виконував авторитет, завойований в дискусіях.
Університет володів цілим рядом прав і привілеїв:
- право вивчати не тільки сім вільних мистецтв, але і право (цивільне і канонічне), теологію, медицину.
- право одержувати частину бенефіциальних церковних доходів на навчання.
- право володаря ступеня з однієї школи викладати в будь-якому іншому університеті без додаткових іспитів (ius ubique docendi).
- особлива підсудність для студентів - по своєму вибору або перед вчителями або місцевим єпископом замість загальної підсудності міським суддям. Так в Парижі вони підлягали суду ректора або паризького (королівський намісник Парижа), але не місцевому суду городян.
- право видавати свої закони, статути і розпорядження, що регламентують оплату праці викладачам, прийоми і методи навчання, дисциплінарні норми, порядок проведення іспитів і т.д.(4; 162)
Були і інші привілеї, що носили в основному місцевий характер. Таким чином, перед нами, по суті, ідея "вченого цеху". Скрізь стало складатися загальне позначення "studentes": так іменувалися не тільки учні, але все, хто "вивчає", тобто присвячує себе науковим заняттям, вчителі і учні.
Таким чином, ці асоціації організовувалися за зразком ремісничих і купецьких гільдій і прагнули добитися корпоративності, тобто затвердженого вищою владою права мати загальну власність, обирані посадовці, складені самими членами асоціації статути, друк, власний суд. Боротьба за ці права пнулася довго і нове слово "університет" викликало таку ж неприязнь, як слово "комуна".
До 1500 року в Європі існувало вже 80 університетів, чисельність яких була сама різна. В паризькому університеті в середині 14 століття навчалося близько трьох тисяч чоловік, в празькому до кінця 14 століття - 4 тисячі, в краківському - 904 люди.
Навчання в університетах відбувалося в декілька циклів. Першим (по зростаючій складності предметів і соціальної значущості) був загальноосвітній факультет (facultas artium) або так званий "факультет вільних мистецтв", а надалі філософський факультет, де проходило поглиблене вивчення "семи вільних мистецтв". Наступним після філософського факультету був медичний, потім юридичний і, нарешті, найпрестижніший - теологічний. Методика викладання на всіх факультетах була строго канонізована. Аксіоматичний рівень освіти на будь-якому факультеті був строго певним набором текстів. Текстуальним каноном на нижчому факультеті були логічні твори Арістотеля, так званий "Органон", на медичному факультеті базисними текстами були роботи Гіппократа і Галена, на юридичному - церковне право (canones et decreta) і римське право (Кодекс Юстініана), на теологічному - Священне писання і інші догматичні тексти.
У середні століття не було відділення вищої освіти від середньої, тому в університетах і існували молодший і старші факультети. Після вивчення латині в початковій школі школяр (scolarius) в 15-16, а іноді навіть в 12-13 років вступав до університету на підготовчий факультет. Тут він вивчав "сім вільних мистецтв" (septem artes liberales), що складалися з двох циклов- "трівіум" (trivium - "перехрестя трьох шляхів знань": граматика, риторика, діалектика) і "квадрівіум" (quadrivium - "перехрестя чотирьох шляхів знання": музика, арифметика, геометрія, астрономія). На навчання на факультеті вільних мистецтв йшло в середньому приблизно п'ять-сім років. Цей термін міг бути менше або більше залежно від конкретного студента і місцевих традицій. Той, що проучився перші 2 роки одержував ступінь бакалавра, прослуховуючий повний курс магістра вільних мистецтв. Тепер вони мали право викладати на своєму факультеті або продовжити навчання на інших Факультет Вільних мистецтв закінчували приблизно третина студентів. Навчання медицині і праву займало ще приблизно шість років. Богослов’ю вчилися мінімум 8 років. А частіше навчання затягувалося на 15-16 років. Тільки після вивчення "філософії" надавалося право поступати на старші факультети: юридичний, медичний, богословський.(9; 252)
1.4 Організація учбового процесу
У одного викладача могли разом вчитися люди самих різних віків, та і рівень підготовки міг сильно розрізнятися. Не існувало і твердого поняття про те, скільки повинен проучитися той або інший студент. Термін навчання міг змінитися в будь-яку сторону. Причинами могли бути як здібності конкретного студента, так і його положення.
Подивимося на прикладі підготовчого факультету, що представляв собою процес навчання.
Учбові заняття в університеті були розраховані на весь навчальний рік. Розділення на півріччя або семестри з'являється лише до кінця середньовіччя в німецьких університетах. Правда, навчальний рік ділився на дві нерівні частини: великий ординарний учбовий період (magnus ordinarius) з жовтня, а іноді з середини вересня і до Великодня, а також "малий ординарний учбовий період (ordinarius parvus) з Великодня і до кінця червня. Учбовий план, проте, складався на весь навчальний рік.
Три основні форми викладання:
Лекції. Повний, систематичний виклад учбового предмету, за програмою, висловленою в статутах, в певний годинник називалося lectio. Ці лекції ділилися на ординарні (обов'язкові) і екстраординарні (додаткові). Річ у тому, що в середні століття учні не слухали курс якоїсь певної науки, скажімо, курс філософії або римського права і т.п. Тоді говорили, що такий-то викладач читає або такий-то студент слухає таку-то книгу. Одні книги вважалися важливішими і обов'язковими (ординарними) для учня, інші - менш важливими і необов'язковими (екстраординарними). Відмінність лекцій зумовила і розділення викладачів на ординарних і екстраординарних. Для ординарних лекцій, як правило, призначався уранішній годинник (з світанку і до 9 годин ранку), як зручніші і розраховані на свіжіші сили слухачів, а екстраординарні читалися в післяобідній годинник (з 6 до 10 годин вечора). Лекція продовжувалася 1-2 години. Перед початком лекції викладач робив короткий вступ, в якому визначав характер роботи над книгою і не гребував саморекламою. Головна задача викладача полягала в тому, щоб звірити різні варіанти текстів і дати необхідні роз'яснення. Статути забороняли студентам вимагати повторення або повільного читання. Учні повинні бути на лекції з книгами. Це робилося для того, щоб примусити кожного слухача безпосередньо знайомитися з текстом. Книги ж у той час були дуже дорогі, тому Учні брали тексти напрокат. Вже в XIII столітті університети почали накопичувати рукописи, копіювати їх і створювати власні зразкові тексти. Аудиторій в сучасному значенні слова довго не існувало. Кожний викладач читав певному кругу своїх учнів в будь-якому найнятому приміщенні або у себе удома. Болонські професори одні з перших стали влаштовувати шкільні приміщення, а з XIV століття міста стали створювати суспільні будівлі для аудиторій. Так чи інакше, учні, як правило, групувалися в одному місці. В Парижі це була вулиця Соломи (Фуар), названа так тому, що студенти сиділи на підлозі, на соломі, у ніг вчителя. Пізніше з'явилася подібність парт - довгі столи, за якими уміщалося до 20 чоловік. Кафедра стала влаштовуватися на піднесенні, під балдахіном.(8; 25)