Національна доктрина розвитку освіти України передбачає в контексті здійснення громадської переорієнтації загальної середньої освіти поступову концентрацію оперативного управління саме на рівні навчальних закладів. Хоча детально розроблених міністерських документів у цій сфері поки що немає, аналіз зарубіжного досвіду дає достатньо підстав для загальної характеристики змін, які очікують вітчизняну систему освіти в процесі модернізаційних реформ. Освітні заклади отримають досить великі повноваження у сфері визначення предметів, що будуть в них вивчатися, обсягу цього вивчення, організації навчально-виховного процесу, системи оцінювання, форм звітності та відповідальності педагогів, організації шкільного самоврядування тощо. На базі освітніх закладів будуть сформовані і громадські структури управління ними (піклувальні ради, ради освітніх закладів), де і буде вирішуватися більша частина проблем, пов’язаних з безпосередньою організацією їх життя.
Розширення повноважень освітніх закладів - лише один з аспектів демократизації всієї системи управління вітчизняною школою. Відповідний розділ Національної доктрини розвитку освіти в Україні передбачає поступове відмирання функцій прямого директивного контролю державних управлінських структур по відношенню до освітніх закладів. Саме цей процес в найближчі роки і буде визначати темпи деавторизації управління в цілому, переходу його на засади демократизму та гуманізму. По суті покладено початок руйнування централізованої ієрархічної системи державного управління освітою, що ґрунтується на принципі субординації та командно-адміністративного тиску. Натомість створюються засади формування поліархічного управління, що ґрунтується на засадах взаємозалежності, співробітництва та рівноправного партнерства усіх суб’єктів управлінських відносин. В рамках цього глобального процесу реалізується кілька конкретних напрямів гуманізації та демократизації управлінської діяльності.
В першу чергу мова йде про впровадження демократичних механізмів державного контролю над сферою освіти. Держава переходить до програмно-цільового управління розвитком освіти, відмовляючись від тотальної регламентації освітньої діяльності. Це дозволяє освітнім закладам вийти з-під постійного контролю чиновника, при цьому зберігши залежність від стратегічного державного управління. Останнє проявляється у фінансуванні та впровадженні тих державних програм, які визначають перспективи розвитку вітчизняної освіти і вписуються в глобальний процес її гуманно-центричної переорієнтації та інтеграції в світовий освітній простір.
Серед таких програм в першу чергу слід відмітити програму інформатизації та комп’ютеризації освіти, програму підготовки підручників нового покоління, адаптованих до завдань особистісно орієнтованого навчання та виховання, модернізацію сільської освіти за європейським зразком з метою підняття її якості до рівня міської, ряд спеціальних програм щодо обдарованих дітей, профільної спеціалізації школи, розвитку інтернатної та позашкільної освіти тощо. Як бачимо, загальна спрямованість цих програм дійсно має модернізацій ний характер. Фінансуючи ці напрями розвитку вітчизняної освіти, держава реалізує демократичну модель непрямого та "точкового" управління, яка добре зарекомендувала себе у розвинених суспільствах.
Одним з аспектів такої демократичної перебудови системи управління освітою є і принципове звуження сфери контролю державних стандартів освіти. По суті, завдання останніх - це підтримка єдиного освітнього простору в масштабах всієї країни, визначення стратегічних орієнтирів діяльності освітніх закладів, але не детальна регламентація навчального процесу. Зміст останнього визначається надто великою кількістю диверсифікуючих факторів, щоб скільки-небудь суттєво формуватися на рівні єдиного управлінського центру. Національна доктрина розвитку освіти в Україні визначає основні чинники різноманітності навчальних програм: це й вплив форм організації навчального процесу, і профільна спеціалізації освітніх закладів, і оригінальні авторські педагогічні концепції, і участь у різноманітних освітніх мережах, експериментах та програмах, і регіональна та місцева специфіка освіти, і вплив на навчальний процес батьківської громадськості та структур громадянського суспільства.
Загальний напрям управлінських новацій у цій сфері - розширення можливостей вибору суб’єктів освітньої діяльності, що є необхідною умовою наближення навчально-виховного процесу в освітніх закладів до потреб споживачів освіти. Розширюються можливості альтернативного вибору навчальних дисциплін педагогічних систем, організації всього навчально-виховного процесу. Це створює педагогічне середовище, яке за своїми характеристиками є сприятливим для розвитку дітей, формування активної і творчої особистості. Особливо слід підкреслити необхідність суттєвого розвантаження навчальних програм і учбового часу для вільного творчого вибору дітей, формування комплексу альтернативних факультативних дисциплін, розширення регіонального і шкільного компоненту в навчальному процесі. Світова і вітчизняна практика свідчать, що збільшення простору для вільного вибору на рівні освітніх закладів є безпосередньою передумовою їх переорієнтації на цінності особистісного розвитку і благотворно впливає на розвиток зацікавленості та внутрішньої мотивації до навчання самих дітей.
Поступове звуження сфери застосування директивних методів управління в освіті і руйнування ієрархічної піраміди авторитарного контролю ставить перед вітчизняною освітою проблему формування нового типу управлінських відносин. Теорія та практика освітянського управління в Україні одностайно вказують на те, що процес гуманізації управлінських відносин у сфері освіти прямо пов’язаний не лише зі змінами структурно-функціонального характеру, а й з формуванням нової управлінської етики. Мова йде про те, що і на рівні управлінської системи, як і на рівні організації життя освітнього закладу, формальні взаємовідносини суб’єктів управлінської діяльності, основані на виконанні їх функціонально-статусних ролей, мають поступово заміщуватися системою неформальних стосунків партнерського характеру. Елементи власне владного розпорядження, основою яких є використання тих чи інших розпорядчих ресурсів, поступово будуть зникати по мірі отримання суб’єктами освітянської діяльності ресурсної та функціональної самостійності. Фактори міжособистісної комунікації, основою якої є взаємні інтереси і взаємна зацікавленість у спільних діях та результатах, поступово стануть домінуючими в управлінських відносинах.
У зв’язку з цим Національна доктрина розвитку освіти в Україні в якості основного напряму трансформації структур управління освітою вказує набуття ними функцій загальної координації діяльності освітніх закладів на відповідному територіально-адміністративному рівні. Така координації передбачає набуття управлінськими структурами здатності надавати споживачам освіти послуг, потреба в яких випливає з самої організації їх діяльності, а не регламентується нормативно чи статусним становищем управлінських структур. Конкретний перелік таких функцій (інформаційне та науково-методичне забезпечення, соціологічний моніторинг, представництво інтересів тощо) може постійно змінюватися, проте незмінним залишається партнерський, міжособистісно-комунікаційний, етичний фундамент організації взаємодії основних суб’єктів освітньої діяльності.
Гуманізація процесу управління в освіті, вихід на перші ролі етичних засад в організації освітньої діяльності ставить і проблему неформального громадського контролю в цій сфері. Вже зараз спостерігається потреба в такому контролі у зв’язку з тим, що зовнішні чинники управління, представлені державними управлінськими структурами, вже значною мірою втратили повний контроль над педагогами та освітньою діяльністю, і в той же час внутрішні механізми самоконтролю, основані на гуманістичних ідеалах та соціоцентричних пріоритетах діяльності, у багатьох педагогів ще не сформовані. Відтак в освітянському середовищі спостерігаються негативні явища, пов’язані з безконтрольністю діяльності освітніх закладів, яка використовується частиною педагогів в особистих цілях, що не мають нічого спільного ні з нинішніми завданнями освіти, ні зі стратегією модернізаційних реформ у сфері освіти.
Не хотілося б загострювати увагу на цьому питанні, але недостойна поведінка багатьох педагогів і цілих педагогічних колективів вже не раз ставали предметом публічного обговорення, викликаючи негативну характеристику вітчизняної освіти з боку громадськості в цілому. Халтурне ставлення до виконання своїх обов’язків, грубість з дітьми, побори та хабарництво - далеко не повний перелік того, що масово відбувається у нашій школі. В принципі нічого дивного в певній деградації моральних устоїв частини працівників освіти немає - подібні явища завжди супроводжують кризу і перебудову будь-якого соціального організму. Але вже зараз потрібну шукати адекватні форми відповіді на ці явища, узгоджуючи їх з потребами подальшого розвитку вітчизняної освіти.
На нашу думку, вже зараз можна використати вітчизняний досвід столітньої давності в цій сфері. Як відомо, в дореволюційні часи масова освіта в Україні носила в основному громадський характер. Відповідно вироблялися і механізми громадського контролю стосовно педагогічної етики та належної поведінки - як на роботі, так і в побуті - працівників освітньої сфери. Цей контроль носив неформальний характер, однак ним опікувалися і громадські професійні організації, і земства, а тому дієвість його була великою.