Так, І.Могильницький і Й.Левицький у 1816 році засновують у Перемишлі "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних". Метою цього товариства було видавати книжки українською мовою, а також боротися за українську школу. Однак воно не виконало свого основного завдання і поступово занепало. Причиною було негативне ставлення до нього поляків, які люто противились усьому прогресивному і демократичному, а тому й намовили римського кардинала, щоб він піддав критиці статут товариства.
У докорінній перебудові тодішнього ладу західноукраїнське духовенство чільне місце відводило музиці та співу. Про це, зокрема, відзначав І.Сінкевич, який писав, що "у 1816 році Михайло Левицький ... приказав священикам у своїх парафіях навчати селянських дітей грамоті і церковному співу..."[99, №1, С.9]. Така дія була спрямована передусім на піднесення церковного співу і нашого обряду, а також спонукала до реалізації важливих педагогічних і мистецьких завдань - необхідності теоретичного навчання і практичного засвоєння хорової справи. Саме тому і виникла потреба в закладі, який мав би на національному ґрунті готувати майбутніх вихователів молодшого покоління. Ним стала дякоучительська школа в Перемишлі, або т.зв. "Заведеніє певецкоучителькое" (Institutum cantorumet magistrorum scholae). Інститут було відкрито 1 жовтня 1817 року, а його статут затверджено цісарським патентом 24 серпня 1818 року. Директором став І.Могильницький.
Вступити до цього закладу могли хлопці віком від 14 років‚ які відзначались добрим здоров’ям‚ а також вміли читати "по-руськи" (тут і далі слово руський слід розуміти як український – В.Я.)‚ знали трохи релігії та мали здібності до співу. Для цього треба було подати свідоцтво про освіту і характеристику від мiсцевого пароха. Перевагу мав той кандидат, який знав ще й польську і німецьку мови.
Серед предметів, які викладалися в інституті, були: логіка, етика, психологія, релігія, граматика українська, церковний спів та інші. Навчало їх перемиське й провінційне духовенство. "Ці люди, – писав З.Лисько, - залишали не раз догляд домашнього господарства, оставляли дома хворих дітей‚ не зважаючи на холод‚ спеку й усяку лиху годину‚ не жаліли своїх бричок, а часто й пішки ходили до Перемишля"[60, 29].
Незважаючи на те, що цей інститут пропрацював впродовж ХІХ століття, на початковому етапі він не виконав свого основного завдання і не оправдав покладених на нього надій. Основна причина – відсутність музично освічених педагогів. Тому й спів зводився переважно до релігійно-культових потреб. І хоча в цей час музичними знаннями відзначалися Яків Неронович та Гавриїл Шехович, однак, через недостатню музичну освіту, вони, як і дякоучительський інститут в цілому, не могли поправити сумного стану музичного навчання.
Аналізуючи діяльність цього закладу, М.Загайкевич відзначає, що, "хоч він і не залишив помітного сліду у розвитку музичного мистецтва, але дав поштовх до організації в 1828 році хору і музичної школи при перемиському кафедральному соборі"[36, 4]. Ця школа плідно вплинула на подальший розвиток музичної освіти і перетворила Перемишль на один із провідних центрів Західної України, в якому музичне навчання і виховання наповнюється національним духом, атмосферою любові і поваги до рідного народу. Цьому сприяли широкі хвилi народного і професійного просвітництва, пробудження, що настало в літературі та мистецтві, дедалі зростаючий інтерес простих людей до національного в усіх сферах життя.
Безперечно, основна заслуга в цьому належить І.Снігурському, який ще з 1818 року, ставши перемиським єпископом, докладав чимало зусиль для відродження і розвитку українського музичного мистецтва‚ що в кінцевому результаті і привело до заснування перемиського кафедрального хору. Це була справжня мистецька школа, яка позитивно позначилася на професійній підготовці талановитих музикантів і композиторів – І.Сінкевича, Й.Левицького, П.Любовича, М.Вербицького, І.Лаврівського та багатьох інших. Саме тому ім’я І.Снігурського, як відзначає Б.Кудрик, в "історії не лише української Церкви, але й світської культури, стане навіки записане великими золотими буквами..."[56, 83].
Хор і школа засвідчили про значні потенційні сили в українському середовищі, які вели боротьбу за розвиток національного музичного мистецтва. Крім цього, це був також і початок рішучого протистояння римо-католицькому оформленню богослужіння. Його результат - усунення в 1828 році І.Снігурським органів з греко-католицької катедри, що сприяло відновленню нашого обряду і піднесенню церковного співу.
Важливо відзначити і той факт, що перші кроки хору і школи були невдалими і не оправдали покладених на неї надій. Її організацією займався Й.Левицький, який був капеланом у І.Снігурського, а єпископ фінансував цю справу. Однак однієї організації та фінансування було замало‚ виникла потреба в досвідченому диригенті та керівникові. "В Перемишлі, - писав І.Сінкевич, - ніхто не знав нотного співу, тому Левицький і взяв... з латинської катедри...басиста Курянського"[99 , №2, С.19].
Таким чином, першим диригентом хору став В.Курянський. Його ж помічником був один із співаків, а саме Я.Неронович, який з 1825 по 1829 рік був провідником у богослужбових співах у церкві. Відзначаючи факт музичного навчання, яке проводив В.Курянський, слід, проте, зазначити, що воно мало суто практичний характер: демонструвалася скрипкою конкретна мелодія, словом пояснювались її характерні інтонаційні звороти, ритм, співвідношення окремих звуків, все це закріплювалося співом. Тому й перший виступ, який відбувся на початку 1829 року‚ пройшов невдало.
М.Вербицький значно пізніше дав напрочуд вдалу характеристику цього співу: "спів був ... не вигладжений і потребував очищення, але він, як новонароджене дитя, зростав, кріпився і дожидав кращих часів, більших сил і кращого керівництва"[16, 138].
І це "краще керівництво", про яке писав М.Вербицький, прийшло в 1829 році, коли, на зміну старому В.Курянському, було призначено енергійного і талановитого композитора чеха А.Нанке. За досить короткий час він досягнув великих результатів у веденні хору. Про це засвідчує і перший його виступ з колективом, який відбувся на Великдень 1829 року. Саме він і приніс йому визнання. "Ця дата, – писав Б.Кудрик,- не лише дата народин перемиського хору ..., але заразом дата народин усего українського життя у Галичині, одна з великих дат в історії нашої новішої культури"[56, 84]. Адже з приходом А.Нанке перемиська школа стає осередком, в якому розвинувся багатоголосний спів. Це було великим досягненням у музичному навчанні та вихованні, бо на той час перевагу мав одноголосний церковний спів під назвою "самолівка".
Дiяльність А.Нанке відіграла важливу роль у розвитку музичної освіти в Західній Україні. Його музично-педагогічна праця є яскравою сторінкою в історії захiдноукраїнської музики, яка свідчить про те, що ним були створені необхідні умови для подальшого формування національного музичного мистецтва в регіоні.
Перемиська школа, будучи першим на західноукраїнських землях українським музичним закладом‚ постійно удосконалювала систему навчально-виховного процесу, який позитивно позначився на розвиткові музичних здібностей її вихованців. Саме в цій школі формувався світогляд майбутнього композитора М.Вербицького. Як відзначає його перший біограф С.Воробкевич, від "Нанкого одержав Вербицький перші музикальні початки, котрі так скоро зрозумів, що вже як гімназист був в стані дібрати до легких мелодій відповідну гармонію"[25, 67]. Це підтверджує той факт, що музичному навчанню і вихованню в школі надавалась серйозна увага, а "згадана школа, - писав М.Вербицький, - не обмежувалася до церковного співу, але запроваджено в ній також світський і то не лише український, але й італійський і німецький, різних авторів; співали також терцети, квартети, секстети й хори виключно чоловічими голосами"[16, 40].
Новим поштовхом до активізації музичного навчання і виховання в школі став приїзд у 1830 році до Перемишля В.Серсавія, який прибув на запрошення I.Снігурського і, як А.Нанке, був чехом за національністю. Добрий співак і музично освічений педагог, він з енергією береться до праці. В його обов’язки входило навчати основ музики і розучувати репертуар з хором. А.Нанке, завершуючи цю справу, давав остаточну музично-виконавську редакцію хоровим творам, а також навчав бажаючих грати на різних інструментах.
Важливо відзначити, що з часу прибуття В.Серсавія мистецький рівень школи значно підвищується. Згодом у нього отримав основи музичних знань майбутній композитор І.Лаврівський.
Як бачимо, першими вчителями в школі були композитори-чехи. Проте український дух і національний елемент домінував при навчанні. Про це, зокрема, писав М.Вербицький: "Алойз Нанке був високоосвіченим музикантом, який глибоко розумів духа українських пісень, написаних Д.Бортнянським, і свої твори музичні в цьому дусі писав і учив"[16, 139]. А це засвідчує, що у вихованнi учнів важливе місце посідали твори українських авторів і, передусім, Д.Бортнянського.
Основна заслуга в цьому належить Й.Левицькому, який, дбаючи про репертуар школи і хору‚ нав’язав зносини з Петербургом і отримав посилку з нотами, де і були твори згаданого композитора. Вони мали великий вплив на вихованців і, зокрема, на М.Вербицького, який "засвоїв чистоту і своєрідність хорового стилю цього композитора і зберіг любов до його музики на все життя"[21, 85].