В скорому часі школа набирає рис професійного закладу. Найбільший її розвиток припадає на 1830-1834 рр. І якщо на перших порах поляки ставилися до неї з погордою і посмішкою‚ то згодом самі багаточисельно записувались і брали активну участь у хорi.
Школа і хор стають закладом, вихованці якого несуть просвіту по всій Західній Україні: у Чернівцях - І.Сінкевич, Львові - Я.Неронович, I.Сінкевич, Ужгороді - К.Матезонський і, що найбільш важливо, в ній здобувають музичну освіту перші західноукраїнські композитори - М.Вербицький та І.Лаврівський.
Таким чином, завдяки І.Снігурському, Й.Левицькому, А.Нанке, В.Серсавію, цей заклад набирає значення центру музичного навчання і виховання в західних областях України.
Отже‚ відкриття української музичної школи в Перемишлі є однією із найвагоміших подій у музичному житті Західної України. Її діяльність плідно вплинула на подальший розвиток музичної освіти, осередком якої в 30-х рр. ХІХ ст. стала Львівська духовна семінарія.
Важливо відзначити‚ що Львівська духовна семінарія на той час була єдиним навчальним закладом‚ який давав можливість українцям вибитись в люди і здобути освіту. Однак до неї могли вступити тільки діти священиків або міщани. "Поміщик, - писав І.Сінкевич,– з невеликим бажанням допускав своїх підлеглих до шкіл, а якщо і хто пішов в гімназію і закінчив студії‚ то він давав хабаря‚ щоб його віддали у військо"[99, №1,С.11].
За матеріалами З.Лиська, Б.Кудрика, Й.Левицького та інших‚ Львівська духовна семінарія, після Перемишля, була другим важливим центром музичної освіти в Західній Україні. До 1835 року в цьому навчальному закладі культивувався переважно одноголосний церковний спів, як і в Перемиській школі до приходу А.Нанке. Заслуга впровадження багатоголосся і нотного співу належить І.Сінкевичу, який, вступивши в 1835 році до семінарії, засновує хор і навчає вихованців музичного співу. Важливий той факт, що саме завдяки випускникам Перемиської школи Львівська духовна семінарія стає своєрідною творчою лабораторією, в якій, поряд із церковною музикою, розвинулась і народна. Разом з І.Сінкевичем тут навчається з невеликими перервами М.Вербицький, а в 40-і рр. - І.Лаврівський.
Цей заклад у 30-х рр. ХІХ століття відзначався досить суворою дисципліною. Навчання проводилось німецькою і польською мовами і було спрямоване на те, щоб виховати перш за все фанатичних служителів церкви. І лише важливі перетворюючі процеси культурно-освітнього спрямування, які стали набирати сили в цей період, зумовили зростання національної свідомості вихованців закладу.
Ідеї національного відродження проникають і в Львівську духовну семінарію. Серед семінаристів створюється таємний гурток, який цікавиться історичним минулим свого народу, стає на захист його інтересів. Незважаючи на заборону від 10 травня 1822 року, згідно з якою урядом категорично не дозволялось ввозити з Росії російські та українські книжки, в ЗО-х рр. замітно пожвавилися зв’язки між Східною і Західною Україною. Твори українських письменників, зокрема "Енеїда" І.Котляревського‚ проникають і в цей заклад. Ними цікавиться талановитий поет і натхненний борець за українську мову і літературу М.Шашкевич. Під впливом національно-визвольних ідей він вимагає заміни сухої і мертвої церковно-слов’янської мови на українську. Результатом цих намагань стала церковна проповідь рідною мовою, яку він виголосив у стінах духовної семінарії. Важливо відзначити той факт‚ що до нього ніхто не наважився на такий поступок.
За ініціативою М.Шашкевича створюється і прогресивне літературне об’єднання "Руська трійця", яке відіграло помітну роль у пробудженні національної свідомості українців Західної України. До його складу‚ крім М.Шашкевича і його найближчих друзів – поетів Я.Головацького та І.Вагилевича‚ – входили також М.Ількович та М.Кульчицький – учасники повстанських груп під час польського повстання 1830-1831 рр.
Бажання поширювати національно-визвольні ідеї серед свого народу‚ а також виховувати прагнення до здобуття освіти‚ спонукає "Руську трійцю" підготувати збірку народних пісень‚ дум‚ власних творів під назвою "Зоря"‚ яка була готова до друку в 1834 році. Однак‚ пройшовши складні цензурні випробовування‚ вона так і не отримала дозвіл на видання. Лише в 1836 році‚ з допомогою Я.Головацького‚ збірка була надрукована в Будапешті під назвою "Русалка Дністрова" і датована 1837 роком. Проте більшу частину тиражу уряд конфіскував і лише незначна кількість примірників дійшла до читача.
Цій збірці судилося стати першою на західноукраїнських землях книжкою‚ друкованою українською мовою. Саме тому М.Возняк відзначав‚ що "Руська трійця" стала "іскрою‚ з якої розгорівся вогонь національної свідомості"[20, 76].
Відкрите нехтування керівництвом семінарії української мови вимагало термінового її захисту. Адже так само‚ як на літературному полі церковна влада перешкоджала прагненням М.Шашкевича замінити суху і мертву мову живою народною‚ так і в музичному мистецтві‚ зокрема хоровому співі‚ вона чинила опір розвиткові української музики‚ обстоюючи одноголосний спів. Цей спів стояв на дуже низькому рівні і зводився до того‚ що гурт співаків виконував на свій спосіб одноголосо‚ без мистецького опрацювання‚ традиційні церковні наспіви. Саме ця обставина і спонукала стати на захист українського музичного мистецтва.
Першим, хто робив спроби реформації мистецького навчання і виховання в Львівській духовній семінарії, був Г.Шашкевич, який у 1831 році організував у цьому закладі хор і ввів до репертуару чотириголосні музичні твори Д.Бортнянського. З матеріалів І.Сінкевича, Й.Левицького, З.Лиська довідуємося, що одним із них був хоровий концерт "Тебе‚ Бога‚ хвалим". Крім цього, репертуар містив і власні твори Г.Шашкевича‚ зокрема причасник "Тіло Христове". Однак започаткована ним праця над піднесенням мистецького співу‚ на жаль‚ була недовготривалою. Семінаристам за виконання творів Д.Бортнянського загрожували жорстокі репресії, аж до виключення з семінарії. Саме тому дяківський одноголосий спів залишався пануючим у цьому закладі.
Новим поштовхом до розвитку мистецького співу став 1835 рік‚ коли до Львівської духовної семінарії вступив вихованець Перемиської школи І.Сінкевич. Маючи досвід організації музичного навчання і виховання в Чернівецькій духовній семінарії‚ він і тут намагається поставити його на наукову основу і навчає семiнаристів співу з нот. Проте, як і Г.Шашкевич, зустрічає сильний опір ректорату і самих вихованців.
Однак, незважаючи на перешкоди, які чинило керівництво, І.Сінкевич зумів організувати хоровий колектив, до якого увійшли: перемишляни Т.Кордасевич, А.Гелитович, С.Алексевич, І.Гуменицький, а також львів’янин К.Підлясецький. Крім цього‚ він дає вихованцям уроки гри на гітарі. Як відзначав С.Воробкевич, "питомець уважався за естетично освіченого тільки тоді, коли вмів грати на гітарі. Тужливо в супроводі гітари заспівати чи на ній зіграти варіації на вічно свіжу і прекрасну тему "Ой, не ходи Грицю" – належало до доброго тону"[25, 67].
Навчався в I.Сінкевича і М.Вербицький, який, будучи з ним на одному курсі, оволодіває технічними основами гри на цьому інструменті. Саме гітара і відіграла важливу роль у його житті. За її допомогою він починає писати свої перші твори‚ а були це переважно літургічні пісні на мішаний хор, які відповідали вимогам церкви i естетичним потребам слухачів.
Важливо відзначити‚ що і М. Вербицький докладав багато сил та енергії у вирішенні питань музичного навчання й виховання. Однак через перерви у навчанні основна заслуга тут належить все-таки І.Сінкевичу‚ який‚ долаючи перешкоди‚ що були не що інше як боротьба проти проявів нового культурного життя‚ зумів значно піднести мистецтво хорового співу в цьому закладі.
Проте‚ незважаючи на всі утиски і переслідування‚ організований І.Сінкевичем хор здобуває велику популярність. В його репертуарі все частіше звучать твори Д.Бортнянського‚ а саме: псальми "Велія слава Його" та "І услиши сотворити глас хвали Його"‚ а репетиції‚ як стверджує І.Сінкевич‚ відбувалися у нього в помешканні №49‚ де "співаки збиралися щодня після вечері і пильно виучували церковні і світські(німецькі) пісні"[99, №3,С.32].
Взагалі І.Сінкевичем був нагромаджений оригінальний дидактичний матеріал‚ який утворив багатий фонд хору і став міцним фундаментом у подальшому розвитку музичної освіти в умовах учительської практики перших західноукраїнських композиторів.
Про високий мистецький рівень хору свідчить той факт, що коли у 1838 році вiн виступив на посвяченні о.Поповича на мукачівського єпископа, яке відбулося в соборі св.Юра, то спів справив дуже велике враження на присутніх. Ніхто не міг і подумати, що Львівська духовна семінарія утримує в своїх стінах такий чудовий хоровий колектив. Найбільше похвали було від львівського архієпископа Піштека‚ який весь час запитував‚ хто диригент і де він учився‚ чи в Празі‚ чи в Римі? На його запитання відповів І.Снігурський: "В Перемишлі у школі, що її я оснував і бажав би, щоб мистецький спів ширився і на провінцію"[99, №3,С.32].
Отже, праця І.Сінкевича, спрямована на розвиток українського музичного мистецтва, не була марною, бо саме тоді було вирішено прийняти на посаду вчителя музики‚ а день посвячення о.Поповича на мукачівського єпископа увійшов в історію і як день запровадження нотного співу в цьому навчальному закладі.
Вчителем було призначено Марка‚ який дав згоду навчати вихованців музики. Однак, протягом 1838-1840 рр. не було вагомих наслідків його праці. Це підтверджує той факт, що основна роль у навчанні професійного співу та поширенні загальної музичної грамотності належить І.Сінкевичу. Як тільки він закінчив цей заклад‚ музична справа почала хилитися до упадку. І хоча в 1840 році ректор семінарії‚ намагаючись поправити сумний стан навчання‚ приймає на допомогу Маркові вчителя співу Гіжовського‚ однак і його діяльність виявилась безуспішною. І тільки завдяки М.Вербицькому навчання музики наповнюється новим змістом і стає важливим чинником у вихованні молоді. Саме М.Вербицький спричинився до піднесення нотного співу не тільки в семінарії‚ а й в інших закладах Львівщини. Музично-педагогічна діяльність композитора знайшла своє продовження і розвиток у його наступників‚ зокрема І.Лаврівського та інших західноукраїнських митців.