Педагогічна потреба навчання рідною мовою безперечна: «І справді, ми бачимо таку річ, що завжди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою». Народ одвертається від чужомовної школи, бо вона, на думку одного з літературних героїв Грінченка, «однімає школяра в сім'ї, навчає його згорда, зневажно дивитися на своїх людей, кида його на другу роботу і робить з його нечесну людину». А причина цього та, що «школа вчить незрозумілою мовою і промовляє до дитини чужими образами». Устами свого героя Марка Кравченка Б. Грінченко проголошує: «На Вкраїні школа повинна бути вкраїнською, мовою науки на. Україні повинна бути мова вкраїнська»)
Важливою професійною якістю педагога є його педагогічний такт. Він ніби цементує всі якості вчительської особистості, робить їх корисними у процесі навчання й виховання. Педагогічний такт — характерна риса того вчителя, образ якого постає з оповідань «Украла», «Непокірний», «Екзамен». Пригадаймо, як в оповіданні «Украла» учні під впливом учителя Василя Митровича змінили своє ставлення до Олександри. На дітей вплинула виважена поведінка вчителя, його уважне ставлення до їхньої однокласниці, бажання в усьому розібратися, його тактовність, милосердя й доброта. Привертає увагу та довіра й повага, з якою школярі ставляться до вчителя. Для них дуже важлива саме його думка, вони прислухаються до його порад, діють як їхній наставник. Педагогічна проникливість, і спостережливість, уважність, бережне ставлення до особистості учня, розсудливість, урівноваженість, товариськість допомогли вчителеві розв'язати конфлікт і посіяти зерно людяності й доброти в дитячі душі [12].
Ці якості були властиві і Борису Грінченкові. Приїхавши на нове місце роботи в село Нижня Сироватка, що на Сумщині, педагог побачив заляканих і затурканих школярів, які нікого й нічого не поважають. Причина цього була зрозуміла: попередник Грінченка відзначався аморальністю, невихованістю, безкультур'ям. Усуваючи всі наслідки колишнього виховання, Б. Грінченко, як згадує Марія Загірня, не карав учнів, не залишав без обіду, а ласкою та добрим словом очищав дитячі душі. Звичайно, доброзичливість і щирість у стосунках з учнями підвищували .авторитет учителя. А той педагог, який має любов і повагу дітей, досягає кращих результатів у навчанні й вихованні.
Значну роль у розбудові української національної школи відіграли підручники, створені Б. Грінченком) У часи національного гноблення учні Олексіївської школи навчалися за його «Українською Граматикою» та «Рідким словом», які були побудовані на основі генетично близького й рідного українській дитині матеріалу — українському фольклорі й найкращих зразках української класичної літератури. Навчаючи дітей рідної мови, Б. Грінченко збагачував їхній світогляд знаннями з історії та географії України, виховував високі громадянські й морально-етичні почуття. Він свідомо обрав для навчання грамоти-звуковий аналітико-синтетичний метод, розробив правильну методику навчання письму. Педагогічна спадщина Бориса Грінченка заслуговує на увагу як науковців-дослідників, так і педагогів-практиків. Дослідження, творче засвоєння і; втілення ідей видатного українського педагога в життя,; сучасної школи забезпечує її утвердження на засадах, гуманізму, демократизму й національної визначеності.)
Кожний народ, що дбає про справу національного відродження, насамперед ставить питання про становлення і нормальне функціонування національної школи, бо тільки через неї можна якнайшвидше підвищити національну самосвідомість, виховати патріотичні почуття. У "Національній доктрині розвитку України у XXI столітті" зазначено:
«Освіта утверджує українську національну ідею, сприяє розвитку культури українського народу в єдину політичну націю, яка прагне жити у співдружності з усіма народами і державами світу».
На необхідності розвитку мережі українських шкіл наголошував ще Борис Дмитрович Грінченко (1863 - 1910), видатний український вчений-педагог, громадський діяч, фольклорист, перекладач, мовознавець, мислитель-гуманіст, який усе своє життя присвятив служінню Україні, народній освіті й національній культурі.
Як педагог Б.Грінченко відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У численних розвідках («Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути. Об украинской школе», "Якої нам треба школи" та інших) він наголошував на необхідності створення мережі українських національних шкіл. Навчання рідною мовою - один із провідних принципів освітньої системи Б.Грінченка. Спираючись на досвід прогресивних педагогів, психологів, мовознавців, він розвиває їхні думки щодо діалектичної єдності мови і мислення, наголошує на тому, що мова є виразником найістотніших національних ознак: психологічних, світоглядних, етнографічних. Педагогічна потреба навчання рідною мовою безперечна: "І справді, ми бачимо таку річ, що завжди діти, які вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту, й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою" [6].
Усупереч діючим нормам, Б.Грінченко викладав українською мовою, використовуючи складений самостійно буквар, який уперше був надрукований під назвою "Українська граматика до науки читання й писання" у 1907 році. Він був автором й однієї з перших українських книг для дитячого читання "Рідне слово"; редактором "Словника української мови" - першого великого зібрання лексичних фондів української мови; керівником київської культурно-освітньої громади "Просвіта"; перекладачем видатних творів світової культури.
Б. Грінченко надавав дуже великого значення ролі книжки в житті людини, а особливо дитини. Результатом творчого пошуку педагога була вміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання. Читання українських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійно і заздалегідь виконані завдання. Робота продовжувалась комплексом позакласної: учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників тощо. Упродовж 1888 1889 років у школі, де працював Б.Грінченко, видавався рукописний журнал "Думка", куди вміщувалися перші літературні спроби учнів, атакож фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. На заняттях із старшими учнями практикувалися навіть лекції з українознавства, які передусім формували національну свідомість [1].
Втрачаючи рідне коріння, людина відрікається від найсвятішого - любові й поваги до народних традицій, звичаїв, моралі. Втрата відчуття національної приналежності, співвіднесення себе з певним етносом більшістю його представників перетворює народ у натовп, свідчить про глибоку й всебічну деградацію нації. Б.Грінченко розумів, що, лише пробудивши в народу національне самоусвідомлення, можна сподіватися на його національне, політичне й соціально-економічне самовизнання. Більшість тих проблем, які стосувалися розширення мережі українських національних шкіл і хвилювали педагогів, просвітян, серед яких був і Б.Грінченко, лишаються актуальними й сьогодні. Отже, зайвий раз переконуємося, що сучасним педагогам необхідно глибоко та всебічно вивчати й популяризувати творчість Б.Грінченка, чиє життя було віддано благородній справі національного виховання.
В. Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою у своїх діях. Педагог висміює обмежених вчителів, які вбивають у дітях прагнення до знань, знущаються над ними морально та фізично. Таким горе-вчителям Грінченко протиставляє образи справжніх народних вчителів, які живуть життям народу і з любов'ю викохують його дітей на культурних здобутках попередніх поколінь.
Педагога хвилювало й те, що серед учителів переважало жіноцтво, а це, на його думку, не сприяло повноцінному вихованню хлопчиків. Отже, проблема "очоловічення" школи, порушена Б. Грінченком, і сьогодні є невирішеною.
Держава, яка хоче досягти вершин соціально-економічного й культурного розвитку, повинна дбати про своє майбутнє, підвалини якого закладаються у школі. Саме від школи залежить здоров'я суспільства, бо вона визначає рівень моралі та інтелекту майбутніх поколінь. Нині, коли відбувається становлення нової національної школи в Україні, дуже важливо зробити все можливе для -того, щоб вона утвердилася на принципах гуманізму, демократизму і щоб процес її розвитку в цьому напрямі став незворотним. Розвиток національної школи має бути науково вивіреним, тому необхідно залучати до-цього процесу все, що вироблене наукою, вивчати й засвоювати все найцінніше, створене педагогічною думкою. насамперед вітчизняною.
Навчально-виховні завдання школи реалізуються через зміст навчального матеріалу, форми й методи навчально-виховної роботи, а також через, особистість учителя й характер його діяльності. Учителеві належить одне з найважливіших місць у структурі шкільної освіти, ним тримається школа. Пам'ятаймо мудрі слова видатного педагога XX ст. Василя Сухомлинського: «Школа — це, образно кажучи, тонкий і чутливий музичний інструмент, який творить мелодію людської гармонії, що впливає на душу кожного вихованця, але творить лише тоді, коли цей інструмент добре настроєний, а настроює його особистість педагога, вихователя». Від особистісних і професійних якостей педагога значною мірою залежить ефективність діяльності школи.