На жаль, особистість учителя національної школи багато десятиліть у нас спеціально не досліджувалась. Але це не означає, що українська педагогічна думка не має в цьому плані ніяких здобутків. Звернувшись до періоду активізації національно-визвольного руху в Україні кінця XIX — поч. XX ст., ми побачимо, нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов'язані, насамперед, з іменами І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Павлика, В. Стефаника та інших діячів української культури [30].
Серед педагогів цього періоду особливе місце посідає Борис Грінченко. Його заслуги в розвитку педагогіки тепер не викликають заперечень, хоча тривалий час діяльність цього письменника, педагога, суспільного діяча замовчувалась, а то й характеризувалася тенденційно. Розробляючи й удосконалюючи національну систему освіти в Україні, нам не обійтися без педагогічного досвіду Бориса Грінченка.
Щоб усвідомити педагогічні ідеї Грінченка, необхідно звернутися до аналізу не тільки того, що чітко сформульовано в його наукових працях, а й до того, що криється за словесним визначенням, до принципів відбору фактів тощо. Теоретичні висновки і практичні рекомендації педагог іноді формулює дуже стисло, вважаючи їх зрозумілими для всіх, а ще частіше вони лишаються в середині фактичного матеріалу, складаючи його концептуальну основу. Тому дослідження наукової спадщини нашого талановитого співвітчизника потребує глибокого теоретичного осмислення — без цього ми не виявимо його прихований раціональний потенціал.
Б. Грінченко свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами-духовного відродження української нації. У своїх науково-педагогічних, публіцистичних працях, художніх творах, що торкаються проблем освіти, він визначив усі найважливіші аспекти наукової педагогіки (мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання та виховання дитини). Чимало уваги приділено і загальнокультурній, професійній підготовці вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає з усієї наукової й літературній спадщини вченого й письменника, органічно доповнюється його власною педагогічною діяльністю. Згадаймо такі його теоретичні праці, як «Народні вчителі і вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Якої нам треба школи», «На безпросвітній путі. Про українську школу», підручники «Українська граматка до науки читання і писання», «Рідне слово. Українська читанка», художні твори шкільної тематики, публіцистичні статті з проблем народної освіти та культури, а також епістолярну спадщину і власне педагогічну діяльність Грінченка-вчителя, що постає із спогадів сучасників.
Б. Грінченко був гордий за свій народ, пишався його історією, культурою, традиціями. Той занепад, у якому бачив його, вважав тимчасовим, словом і ділом намагався змінити те становище, пробуджуючи у своїх сучасників почуття власної гідності: «Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім'ї і візьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за своє життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самими собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім'ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до одного, то до іншого. Таких байстрят, мабуть, можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!». У «Листах з України Наддніпрянської», адресованих українській інтелігенції, Б. Грінченко обстоює збереження українського менталітету, прагне пробудити національне самоусвідомлення й закріпити його у свідомості найпершого провідника українського народу. Водночас він підтримує ідею взаємодії й взаємозбагачення культур усіх народів на основі рівноправного й вільного розвитку кожної з них.
Б. Грінченко постає перед нами як справжній гуманіст, демократ і патріот з передовим і всеохоплюючим світобаченням. Це саме ті складові ідеалу Изодської особистості, якого прагнув народний учитель Грінченко і якого, на його думку, мав дотримуватися кожний інтелігент-просвітитель. Постать Б. Грінченка осяяна високою духовною культурою, притаманною справді інтелігентній людині, адже його життя позначене не лише передовою світоглядною позицією й високими ідейними переконаннями, а й широтою інтересів, самозреченістю у праці заради народу.
До кожного діла на освітній ниві Б. Грінченко брався рішуче і впевнено, з вірою в те, що вселюдська освіта, а разом з нею і національна свідомість, мов «весняна повідь», захопить широкі народні маси. До сміливих і рішучих дій закликав своїх сучасників на сторінках художніх творів: «Не біймося, що нас мало. Все велике починається з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними» (Грінченко Б.Д. Твори —Т. 1. —С. 369). А. Погрібний влучно назвав Грінченка «інтелігентом-чорноробом», бо він, на відміну від багатьох діячів культури. не тільки проголошував ідеї й завдання культурно-звітньої праці, а й послідовно втілював їх у життя, першим ставав до цієї важкої роботи й вимагав конкретної праці від кожного, хто міг її виконати.
В українській культурі Борис Грінченко залишив глибокий і чіткий слід. «Ставати на всяке жнив`я» (І.Франко) йому давала змогу висока ерудованість, глибока загальна освіченість. Те, що безпосередньо торкалося його педагогічної діяльності, він знав досконало, був обізнаний у літературі, педагогіці, психології, і не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній. І ці знання плідно використовував на ниві освіти. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» Б. Грінченко детально проаналізував літературний рух на галицькій і російській Україні, починаючи від Котляревського, склав реєстр науково-популярних книжок з різних галузей знань, які пропонував застосовувати як навчально-методичний матеріал.
Не лише широта інтересів, ерудиція, працьовитість характеризували цього видатного українця. Йому, була притаманна виняткова принциповість і наполегливість у впровадженні своїх ідей та переконань у життя [2].
Принциповістю, чесністю, благородством і повагою до людської особистості відзначаються й герої Грінченкових творів. Гімназіальний учитель Марко Кравченко, головний герой повісті «Сонячний промінь», презирливо ставиться до трусу серед учнів, влаштованого інспектором. Він заступається за учнів, у яких було знайдено заборонені гімназіальними правилами, але дозволені цензурою книжки, і схиляє на свій бік усю педагогічну раду. Нарешті, він кидає в обличчя директорові: «З тією системою шпигів та доносів, яку ви завели, чесний чоловік погодитися не може!» Марко облишає викладання в гімназії, бо його гнітить її реакційна атмосфера, де майже немає вчителів з «образом та подобієм божим», з інтересами вищими, ніж кар'єризм, а ті, що є, ховаються зі своїми поглядами.
За будь-яких умов Б. Грінченко залишався вірним своїм ідеалам і своїй справі. А це було нелегко, адже вчителям доводилося терпіти нестатки, невлаштованість у побуті, нестерпні умови праці. Вчителі залежали від місцевої влади, яку представляли, як правило, люди обмежені й нечесні. І через це найбільше страждала шкільна освіта на селі [7].
Яким же хотіла бачити влада вчителя? Який учитель її задовольняв? Він мав бути покірним і слухняним, ні на що не нарікати, ретельно дотримуватися всіх програм, указів і розпоряджень, що, звичайно, передбачало відсутність будь-якого творчого пошуку. Учитель мав бути знаряддям у руках самодержавства й церкви. Останні ж хотіли мати народ неосвічений, а отже, покірний. Владу задовольняв непомітний учитель, який би ладив з попом-законовчителем, старшиною та писарем. Такого вчителя змалював Б. Грінченко в повісті «Сонячний промінь». Петро Олексійович Карпенко, скромний, з блідим обличчям, у старенькій піджачині, покірно переносить усі життєві негаразди, але не заради високої ідеї — він вірно служить самодержавству. В освіту народу не вірить, бо вважає, що народ її не любить. Учитель упевнений, що знає свій народ, але ж насправді він навіть не має уявлення про його історію. Він відверто каже: «Я того не знаю, як у старовину було...» Водночас Петро Олексійович сумлінно ставиться до своїх обов'язків, «б'ється, як риба об лід, щоб хоч так-сяк обтесати хлопців», але не виходить за межі вказівок начальства. Про самоосвіту вчителя годі й говорити.
Але не можна сказати, що автор зневірився в інтелігенції. Навпаки, він свято вірить в інтелектуальний і творчий потенціал українського вчительства, тому його Петро Олексійович зацікавлюється ідеями Марка Кравченка, а згодом і зовсім переймається ними. Б. Грінченко впевнений: «Той, у кого в грудях б'ється чесне серце, хто знає, яке велике се діло народне учительство, хто не хоче зрадити свого народу,— той зрозуміє, куди йому треба йти, з ким і за кого стояти. Він зрозуміє, що він повинен стояти за права українського народу як нації і добиватися для його школи рідною мовою». Отже, народним учителем має право називатися лише та людина, яка окрилена високою метою служіння рідному народові, з широким і прогресивним світоглядом, справді інтелігентна й високоморальна [27].
Від світоглядних і морально-етичних позицій педагога невіддільні його професійні якості. Створюючи образ учителя національної школи, Б. Грінченко належну увагу приділив його професійній підготовці. Учитель повинен добре знати предмет, володіти методикою його викладання, що передбачає хороші навички роботи з діючими підручниками, творчий.