Відповідно до функцій наочності засоби унаочнення також дуже різноманітні: предмети та явища навколишньої дійсності; дії вчителя й учнів, що демонструють, як треба виконувати ту чи іншу операцію та як і яким обладнанням користуватися; зображення реальних предметів - різноманітні іграшки, предметні малюнки, картини, образні моделі з паперу, картону й символічні зображення - карти, таблиці, схеми, креслення тощо.
До наочних засобів належить також інформація, яку учні сприймають за допомогою технічних засобів навчання: кінофільми, діафільми, звукозапис, радіо, телепередачі. Ці види наочності називають аудіовізуальними, оскільки інформацію вони передають через звук і зображення [17].
У початкових класах застосовується природна, малюнкова, об’ємна, звукова і символічно-графічна наочність. Зрозуміло, що кожна з них має свої позитивні і негативні моменти, і це слід враховувати, визначаючи їх роль на уроці.
У навчальних програмах з предметів дається, як правило, перелік наочності та навчального обладнання.
Використання наочності відіграє переважно допоміжну роль, однак іноді навчальний матеріал (наприклад, явища, предмети, які учні не можуть безпосередньо спостерігати) має такий характер, що без унаочнення правильне уявлення про новий об’єкт взагалі неможливе. Щоб запобігти звуженню поняття або уявлення, доцільно використовувати різні зразки зображення об’єкта. Це допоможе учням розпізнати типове, зробити крок від конкретного до абстрактного, перейти від уявлення до поняття. Отже, важливо не тільки правильно дібрати наочність до уроку, а й продумати, як поставити запитання, щоб створюваний в учнів зоровий образ активно працював на досягнення мети уроку [104].
Як відомо, найперша властивість сприймання - вибірковість. Завдяки запитанням учителя, попередньому досвіду учень вихоплює зором, слухом ті чи інші сторони спостережуваного. І чим менша дитина, тим більше значення мають конкретність і особистісна значущість установки вчителя на сприймання. Не можна залишити поза увагою і вплив фону на якість сприймання. Наголосити на цьому спонукає поширене серед класоводів прагнення всіляко прикрашати роздавальний матеріал (квіточки, замальовки, аплікації). Це відволікає увагу учнів. Адже навчальна сутність картки, таблиці має чітко проглядатися. Водночас на схемах-опорах добре використовувати смисло-розрізнювальні властивості кольорів, умовні позначення для виділення головного, зв’язків між елементами схеми.
Дидактичні функції схематичної наочності - педагогічна підтримка міркувань учнів на етапі первинного сприймання, опора для дітей, які не встигають, використання опори під час самостійної роботи й повторення. З огляду на це схеми дуже різноманітні, в арсеналі багатьох учителів поряд з відомими є й свої опори з різних предметів. Як правило, це невеликі за форматом цупкі аркуші, які або прикріплюють на крилі дошки, або заздалегідь кладуть на окремі парти. Важливо, щоб у процесі сприймання наочності розвивалися пізнавальні здібності дітей, здатність до самонавчання.
Ефективність процесу сприймання підвищується, коли перед учнями ставляться спеціальні завдання, проводяться спостереження, які спонукають їх придивлятися чи прислухатися до нових об’єктів, виділяти їхні характерні ознаки, об’єднувати в єдине ціле, позначати певними словами. У таких ситуаціях в учнів швидше розвивається спостережливість, ніж тоді, коли сприймання наочних об’єктів є тільки ілюстрацією готових знань, повідомлюваних учителем. Показники розвитку спостережливості - вдосконалення перцептивного аналізу й синтезу об’єктів, виділення й об’єднання в єдине ціле малопомітних їх ознак та властивостей, підвищення точності словесного їх опису, формування установки на спостереження [78].
Вибір наочності для конкретного уроку зумовлюється не тільки його навчальною метою, а й іншими чинниками. Зокрема, специфікою мікросередовища школи та попереднім рівнем готовності дітей, їхнім емоційним станом, віком, резервом навчального часу. Особливо важливим джерелом чуттєвого досвіду майже на всіх уроках є актуалізація емоційних спостережень дітей. Це положення глибоко розвинув у своїх працях В.О. Сухомлинський. „Природа мозку дитини, - писав він, - потребує, щоб її розум виховувався біля джерела думки - серед наочних образів, і насамперед - серед природи, щоб думка переключалася з наочного образу на „обробку” інформації про цей образ. Якщо ж ізолювати дітей від природи, якщо з перших днів навчання дитина сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не справляються з роботою, яку пропонує вчитель. А цим клітинам треба розвиватися, міцніти, набиратися сил. Ось де причина того явища, з яким часто зустрічаються вчителі в початкових класах: дитина тихо сидить, дивиться тобі в очі, немовби уважно слухає, але не розуміє жодного слова, що педагог розповідає і розповідає, тому що треба думати над правилами, розв’язувати задачі, приклади - все це абстракції, узагальнення, немає живих образів, мозок стомлюється…” [90; 34.].
З технічних засобів навчання (ТЗН) у початкових класах найбільш поширені діафільми і діапозитиви. Діапроектори і діаскопи прості в експлуатації, надійні, дешеві, зручні для зберігання; діти 6-7 років легко навчаються показувати діафільми.
Статичний матеріал діафільму молодші учні сприймають значно легше, ніж динамічний у кінофільмі: вони встигають розглянути деталі зорового ряду, осмислити їх у цілому. Істотну роль тут відіграють яскравість барв і виразність ліній (порівняно з настінними таблицями й роздавальним матеріалом).
Вчасно використана виразна наочність - це змістове й емоційне підживлення процесів сприймання, мислення, пам’яті молодших учнів. [40; 428-429].
Перед загальноосвітніми школами стоїть одне з першочергових завдань: забезпечити успішне вивчення української мови, домогтися вільного володіння нею.
Вирішення цього відповідального і нелегкого завдання зобов’язало вчителя постійно і всебічно підвищувати ефективність навчально-виховного процесу. Серед найважливіших чинників, сприяючих успіху, є використання наочності. Наочність - найважливіший принцип навчання в початкових класах, що давно одержав загальне визнання в педагогічній теорії і практиці. Він диктується як особливостями психології дітей молодшого шкільного віку, так і всім комплексом навчально-виховних задач на уроках (див.1.1., 1.2).
Ефективне використання наочності з метою кращого засвоєння матеріалу, що вивчається, забезпечується активізацією різних органів чуття. Отже, різною по характеру повинна бути і наочність. Проте нерідко під наочним навчанням розуміється тільки навчання за допомогою зорової наочності, забувається слухова наочність, спостерігається надмірне захоплення одними засобами і недооцінка інших [98].
Мова - явище суспільне. В своїй суспільній функції вона є, з одного боку, „слухова” - усне мовлення; з іншою, - „зорова" - писемне мовлення. Формування у школярів навичок усного і писемного мовлення - важке і багатогранне завдання, що стоїть перед вчителем. Головне в методиці уроку мови полягає у використанні таких наочних дидактичних засобів, які на основі слухових, зорових і моторних (пов’язані з рухом пишучої руки) відчуттів викликали б у школярів яскраві слухові і зорові враження [30].
Чітке слухове сприйняття допомагає дітям в засвоєнні звукового складу слів української мови, має вирішальне значення при засвоєнні графічних і фонетико-графічних написань, допомагають дітям усвідомити також характер морфологічних написань (на основі зіставлення вимови і написання).
З метою створення правильного слухового сприйняття в учнів на практиці використовується показ орфоепічного зразка (слухова наочність). У ряді випадків варто одночасно з’ясувати труднощі в артикуляції.
Безпосередній чуттєвий досвід школярів має велике значення при засвоєнні розподілу слів на склади, наголоси в них, формуванні умінь розрізняти голосні і приголосні звуки, глухі і дзвінкі (діти наближають кисть руки до підборіддя і, вимовляючи слово, виразно відчувають при кожному складі поштовх підборіддя в руку; закривши вуха руками (або поклавши руки на кадик), вимовляють приголосні звуки і легко переконуються, які з них глухі і які дзвінкі (відчувається тремтіння голосових зв’язок) і т.д.) [34; 122].
Велика ж частина знань з мови отримується через мовлення. Оскільки фонетичні, лексичні, граматичні мовні факти є абстрактним матеріалом, то для його засвоєння необхідне наочне і конкретне пояснення з урахуванням вікових особливостей учнів, рівня їх розумового розвитку. З цією метою використовується конкретний словниковий матеріал і відповідні засоби наочності. Термін „наочність” тому, окрім загального значення принципу навчання, вживається і у більш вузькому значенні, - для позначення конкретних засобів наочності, наочних предметів, посібників [69; 200].
Методистами російської та української мови (Н.П. Канонікін, Н.А. Щербакова, І.Р. Чередниченко, А.В. Текучев, В.Р. Горецький, Л.М. Зельманова та ін.) виділяються такі види наочності, що застосовуються частіше за інші [34]:
Безпосередньо мовна;
Образотворча.
Засобами образотворчої наочності є репродукції картин; ілюстрації з книг, журналів; діафільми і т. ін. Все це є неабиякими джерелами для осмислення і засвоєння навчального матеріалу, розвитку пізнавальних здібностей дітей, мовних умінь і навичок, здійснення виховання на уроках рідної мови.
Залежно від провідних аналізаторів, що лежать в основі сприйняття, безпосередньо мовна наочність може бути двох видів: слухова і зорова.
Слухова мовна наочність здійснюється шляхом використання зразків усного зв’язного мовлення (комунікативне слухання) і її елементів (не комунікативне слухання): читання текстів у виконанні майстрів художнього слова, демонстрація вимови звуків української мови, слів (окремих граматичних форм) і т.п.