«..по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть i здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дають, щоб вони тинялись по вулицях».
Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-наукових осередків східний) слов'янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку XIX століття вона поступово почала втрачати своє провідне значення у зв'язку з реформою освіти, і 1819 року її було реорганізовано в Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.
1992 року відроджено університет «Києво-Могилянська академія».
Вершина української народної педагогіки — козацька педагогіка, що втілила в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».
Основними завданнями козацької педагогіки були:
-виховання фізично загартованих, мужніх воїнів — захисників рідного народу від чужоземного поневолення;
-виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загальнолюдських цінностей;
-формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
-виховання громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.
Наприклад, неписані закони «кодексу лицарської честі» передбачали:
-виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України;
- готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей;
- шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;
- непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності;
- відстоювання повної свободи та незалежності особистості, народу, держави;
-розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи;
-прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;
-цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;
- уміння завжди та всюди поводитися шляхетно, виявляти інші чесноти.
Цікавим є також «кодекс лицарських звитяг», який включав у себе:
-готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;
-нехтування небезпекою, коли це стосується життя друзів, побратимів, України-неньки;
-ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці та бою.
Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший —сімейне виховання, яке утверджувало високим статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них їй царської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий — родинно-шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.
Третій —вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.
Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.
Січова школа діяла при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному готували паламарів і дияконів, у цьому відділі було завжди ЗО учнів. У другому — молодиків — училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу та військової справи. Кількість молодиків становила близько 50.
Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді слугували українські народні думи й історичні пісні, козацькі літописи («Літопис Самовидця», літописи Г. Граб'янки і С. Величка, Густинський літопис), а також історичні праці («Синопсис»).
Суттєвий внесок у розвиток педагогіки та національної освіти в Україні зробили колегіуми. їх кількість і значення в XVII—XVIII століттях поступово зростала. Так, Чернігівський колегіум (заснований 1589 p.), фундатором якого став український письменник, педагог і церковний діяч Іоанн Максимович (1651 — 1715), зажив собі такої слави, що його називали «Українським Олімпом». Навчалися тут шість років, викладалися в основному загальноосвітні дисципліни. 1776 року його реорганізовано в духовну семінарію.
Ґрунтовну освіту давали у Харківському колегіумі (заснованому 1721 р. в Бєлгороді), який до утворення Харківського університету був центром освіти Слобожанщини. В колегіумі викладали граматику, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, а в 1765 році відкрилися класи французької і німецької мов, математики, інженерної справи, артилерії, геодезії, вокалу та інструментальної музики.
В системі початкової освіти в Україні провідне місце посідали парафіяльні школи з учителями-дяками (школи діяли до першої половини XIX ст.). Існували вони переважно при церковних парафіях, які були під наглядом священика. Тут дітей навчали слов'янської азбуки, читання за Часословом, Псалтирем, Апостолом, письма, трохи арифметики. Парафіяльні школи відрізнялися від інших дешевизною навчання та близькістю до народу. Для утримання школи й учителя громада встановлювала податок, так звану роківщину, яку сплачували натурою, частково грішми. Працевлаштування вчителя відбувалося на конкурсній основі з укладанням між ним та громадою відповідної угоди.
Українське національне відродження й козацько-гетьманська держава стали поштовхом для розвитку педагогічної думки в XVI—XVIII століттях, представниками якої були такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Іов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.)
З іменем Івана Вишенського(1556—1621) пов'язане входження полемічності в педагогічну науку та послання як нового виховного засобу. «Посланням до всіх взагалі в Лядській землі живущих» було продовжено і розвинено традицію заповітів і повчань в українській педагогіці. Також його ме-тодичні поради щодо читання, письма («Про те, як слід чикни це писання...»), самоосвіти («Тому, хто буде читати це писання наодинці...») позитивно вплинули на формування принципів української дидактики.
Єпіфаній Славинецький (?—1675) — український педагог, філолог, письменник і перекладач XVII століття, автор греко-слов'яно-латинського лексикону та посібника для вчителів і батьків «Громадянство звичаїв дитячих». Цей твір у 164запитаннях-відповідях являє собою своєрідний моральний кодекс громадян України, побудований на принципах Народних чеснот, норм християнської моралі, європеїзації. У книзі акцентується увага на виховній ролі дитячих ігор та забав, на значенні фізичного виховання.
Славетний український педагог Феофан Прокопович (1681—1736) у своєму творі «Духовний регламент» обстоював необхідність виховувати високоосвічену, духовно багату молодь. Він розробив систему церковних шкіл, у яку включав архієрейські, семінаріуми, академію.
Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на власній, національній основі з урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.
Григорій Сковорода (1722—1794) — виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці. Він перший проголосив ідею природного виховання. Ця ідея є наскрізною майже в усіх творах ученого — байках, притчах, філософських трактатах, афоризмах тощо.
Наріжним для вітчизняної педагогіки Г. С. Сковорода вважав принцип народності виховання, основою якого є служіння простому трудовому народові. «...Подвиг Г. С. Сковороди полягає у тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість висококультурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації». Його ідеї знайшли своє продовження у творах Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, К. Д. Ушинського, Б. Д. Грінченка, Л. М. Толстого, А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського та інших вила тих педагогів.
Українська педагогіка в XIX столітті розвивалася під певним впливом ідей російських мислителів та філософів В.Г. Бєлінського (1811 — 1848), О.І. Герцена (1812-1870), М.Г. Чернишевського (1828—1889), М.О. Добролюбова (1836—1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л. М. Толстого (1828—1910).