Саморозвиток — це самостійна робота вихованця над формуванням і розвитком у собі духовних, розумових, фізичних та інших здібностей і нахилів.
Перевиховання —це індивідуальна цілеспрямована робота дорослих над усуненням недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних дітей. Така робота передбачає виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у формуванні та розвиткові особистості вихованця. Провідним механізмом перевиховання вважається переконання — першою чергою, суспільно корисна діяльність.
2. Структура и основні завдання педагогіки
Пройшовши довгий шлях розпитку педагогіка сьогодні являє собою розгалужену систему педагогічних наук.
Історія педагогіки як галузь педагогічної науки вивчає стан і розвиток педагогічної теорії та практики на різних етапах людського суспільства, досліджує розвиток виховання як суспільного явища, з'ясовує причини виникнення педагогічних теорій та їхню історію, узагальнює позитивний досвід педагогічної теорії та практики попередніх епох та виявляє їхні закономірності.
Загальна педагогіка — базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє теоретико-методологічні та методичні засади навчально-виховного процесу в різноманітних освітньо-виховних закладах. Традиційно загальна педагогіка складається з чотирьох розділів: основи педагогіки (обґрунтовує її філософські підвалини), теорія освіти й навчання (дидактика, яка вивчає сутність навчального процесу), теорія виховання (обґрунтовує закономірності, цілі, завдання, зміст, методи, форми виховного процесу), теорія управління навчально-виховним закладом (школознавство, яке вивчає систему управління школою і діяльність органів освіти).
Галузевих педагогік налічується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категорійний апарат. Вони спираються шиною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є «дочірніми» науками. Умовно ці педагогічні науки поділяються на загальні та функціональні.
До загальнопедагогічних наук належать: дошкільна педагогіка; шкільна педагогіка; соціальна педагогіка; превентивна (попереджувальна) педагогіка; спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка.
Дошкільна педагогіка — це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності виховання дітей дошкільного вік) Вона базується на основних положеннях загальної педагогіки іі дуже тісно пов'язана із загальною, дитячою і віковою психологією, загальною анатомією і фізіологією. Основним завданням дошкільної педагогіки є обґрунтування цілей, змісту, методів і форм морального, розумового, естетичного, трудового, фізичного виховання дітей дошкільного віку, теоретичних і практичних основ організації дошкільних закладів.
Шкільна педагогіка належить до найбільш вивчених і обґрунтованих галузей педагогічної науки, яка досліджує закономірності виховання підростаючого покоління в конкретних освітньо-виховних закладах.
Соціальна педагогіка — галузь загальної педагогіки, наука про закономірності та механізми становлення і розцінку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтована діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей і молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства». Вона виникла наприкінці XIX — на початку XX століття, її творцем вважають П. Наторпа, який основне завдання педагогіки вбачав у виявленні найсприятливіших для виховання людини соціальних умов і визначенні шляхів громадського виховання.
Превентивна педагогіка — це галузь педагогічної науки, яка ставить за мету обґрунтування теоретичних і практичних проблем виховання важковиховуваних дітей і дорослих, попередження таких антисоціальних явищ, як наркоманія, алкоголізм тощо.
Сурдопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання, розвитку дітей з порушеннями слуху, розробляє педагогічну систему всебічного розвитку осіб із вадами слуху й підготовки їх до суспільно корисної праці. Основна проблема сурдопедагогіки — це формування словесної мови в дітей з вадами слуху.
Тифлопедагогіка досліджує особливості виховання і навчання дітей сліпих і з поганим зором. Вона розробляє систему педагогічного впливу на учнів з вадами зору, формування в них компенсації сліпоти та корекції вторинних відхилень, зумовлених зоровою недостатністю, підготовки до суспільно корисної діяльності.
Олігофренопедагогіка досліджує проблеми виховання, навчання розумово відсталих дітей та шляхів корекції недоліків у їхньому розвитку.
Окремий статус має порівняльна педагогіка — наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах, завданням якої є вивчення й узагальнення позитивного зарубіжного досвіду.
До функціональних педагогічних наук зараховують педагогіку вищої школи (куди належать технікуми, коледжі); педагогіку професійно-технічної освіти; галузеві педагогіки: авіаційну, військову, інженерну, медичну, культурно-освітню; педагогіку виправно-трудової системи; педагогіку підвищення кваліфікації й перекваліфікації спеціалістів та робітничих кадрів.
Педагогіка вищої школи — це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах, специфіку отримання вищої освіти.
Педагогіка професійно-технічної освіти досліджує закономірності підготовки робітників високої кваліфікації.
Таким чином, педагогічна наука створює струнку систему і спрямована на вирішення гуманної проблеми — підготовки підростаючого покоління й дорослих до повноцінної життєдіяльності шляхом допомоги їм в самореалізації, самоутвердженні та самоактуалізації. Для вирішення цих проблем вона співпрацює з іншими науками: філософією, психологією, соціологією, антропологією, фізіологією людини, генетикою, етнографією, математикою тощо. Зміцнюючи й удосконалюючи ці зв'язки, педагогіка запозичує й інтерпретує відповідно до предмета свого дослідження ідеї інших наук, які допомагають глибше проникнути в суть виховання і розробляти його теоретичні основи.
Так, філософські науки дають змогу педагогіці визначити суть і цілі виховання, об'єктивно врахувати дію загальних закономірностей розвитку суспільства, надають оперативну інформацію про зміни, які відбуваються в науці й суспільстві, сприяють коректуванню спрямованості виховання. Наприклад, сьогодні формується нова галузь філософської науки - філософія освіти, розвиток якої зумовлений передусім еволюцією основних філософських концепцій про роль людини у світі. Згідно із сучасними філософськими концепціями Людина стає центром наукової картини світу.Відповідно у цьому контексті потребує осмислення проблема «олюднення Людини» (І.А. Зязюн) у сфері освіти, проблеми її гуманізації.
Філософія сучасної освіти в Україні намагається відповісти на такі запитання: «З якими освітніми концепціями Українаувійшла в XXI століття? Як сприяти вихованню в українських громадян відчуття радості пізнання світу і самих себе? Яким чином освіта має допомогти людині самоактуалізуватися в житті?» Відповіді на ці запитання сприяють визначенню смислу людського буття, взаємин Людини зі світом, призначенню освіти й моделі педагогічної технології в національній системі освіти. В цьому аспекті є зрозумілим намагання ЮНЕСКО розробити ефективну освітню модель XXI століття і тим самим подолати загальносвітову кризу в освіті.
Прикладне значення філософії освіти підкреслюється в роботах С.І. Гессена «Основи педагогіки» (завдання освіти автор вбачає у філософському осмисленні культурних цінностей і Б.С. Гершунського «Філософія освіти для XXI століття» (на думку автора, предмет філософії освіти — це самостійна галузь наукових знань і наукова парадигма).
Таким чином, у філософії освіти, як вважають багато вітчизняних дослідників (Г.О. Балл, І. Д. Бех, І.А. Зязюн, В.С. Лутай, С.О. Черепанова та ін.), є свій предмет дослідження — «виявлення і вирішення (урівноваження) суперечностей між найбільш широкими уявленнями про світ, суспільство і місце людини в ньому і педагогічною дійсністю та її відображенням цією спеціальною наукою», — і вона має бути гуманістичною.
Відповідно на основі гуманістичної філософії освіти поступово має відбуватися перехід сучасної педагогічної системи на нову — гуманістичну парадигму, в центрі якої має бути особистість вихованця у всіх її взаємозв'язках і опосередкуваннях: «Це антропологічний, педоцентричний підхід, і його основні складові — ідеї, моделі, цінності як матеріальні, так і духовні, спрямовані на піднесення індивідуальності, її самовиявлення і розвиток».
Соціологія дає чітке уявлення про роль соціального середовища у формуванні особистості, розкриває основні механізми соціалізації людини. На основі знань з анатомії та фізіології про будову і життєдіяльність людського організму як єдиного цілого, про морфологічні та функціональні закономірності й особливості вікового розвитку нервової, кістково-м'язової, ендокринної, серцево-судинної, дихальної та інших систем організму, деяких органів, тканин і клітин педагогіка розробляє умови раціональної організації педагогічного процесу, правильного режиму навчання, виховання, освіти, зміст і методи фізичного, трудового виховання тощо. Вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність збагачує педагогіку розумінням фізіологічних механізмів засвоєння знань, формування вмінь, навичок, звичок, допомагає науково обґрунтувати умови і способи навчально-виховної діяльності.
На основі знань з генетики про залежність спадковості дитини їй і її генотипу, досить складну природу генетичної мутації, функціонально спрямовану дію генів і хромосомів, високу пластичність дитячого організму педагогіка критично переосмислює чимало сталих уявлень про закономірності людською розвитку, намагається обґрунтувати оптимальні умови для всебічного розвитку кожної дитини, формування її особистості.