Допомогти конкретній дитині неможливо без розуміння певних труднощів, які у нього виникають. А це вимагає від педагога уміння розпізнати типові труднощі, викликані неуспішністю, і надати конкретну допомогу. Дана робота націлена на визначення типових труднощів, викликаних неуспішністю, і шляхів їх подолання.
Для досягнення цієї мети необхідне рішення наступних задач:
а) ознайомлення з підходами учених в дослідженні даної проблеми:
б) виділення типових труднощів, що виникають в учбовій діяльності;
в) визначення методів вивчення труднощів;
г) визначення напряму і зміст розвиваючої роботи по наданню допомоги дитині;
д) вивчення конкретних труднощів, що виникають і надання ним допомоги.
Об'єктом дослідження є неуспішність як психолого-педагогічне явище.
Предмет дослідження - причини неуспішності.
В даному дослідженні висувається припущення про те, що педагог може надати допомогу в подоланні труднощів, що виникають в учбовій діяльності, знаючи конкретні психологічні причини цих труднощів і будуючи розвиваючі роботи на цій основі.
В наші дні, коли у всіх областях народного господарства і культури розв'язуються складні задачі всемірного підвищення якості роботи, зростає відповідальність школи за рівень навчання і виховання підростаючого покоління. Подолання неуспішності найважливіша задача практичної і теоретичної педагогіки. Дозвіл цієї задачі в умовах загальноосвітньої школи припускає широку пропаганду передового досвіду і упровадження результатів педагогічних досліджень в шкільну практику.
Не тільки рішення практичних і організаційних задач може забезпечити подолання неуспішності. Потрібні нові теоретичні знання про істоту самого явища, про ознаки і форми його прояву в сучасній школі. Виняткове значення мають комплексні дослідження даної проблеми. Разом з цим корисне вивчення аспектів неуспішності і окремими педагогічними науками дефектологією, психологією, школоведением.
Дане дослідження виконано в наочній області дидактики. Мета дослідження розкрити єство неуспішності в сучасній школі і розробити дидактичні засоби, які необхідні для попередження неуспішності.
Цілі дослідження були визначені в результаті аналізу розробленості питання в теорії і розгляди практики навчання.
Дослідження складу неуспішності і обгрунтовування засобів її попередження вимагають використовування двох термінів: "неуспішність" і "відставання".
Узагальнюючи ті, що є в літературі і досвіді дані, можна дати наступне попереднє визначення цих понять. Під неуспішністю розуміється невідповідність підготовки вчаться вимогам змісту освіти що фіксується після закінчення якого-небудь значного відрізка процесу навчання - ланцюжка уроків, присвячених вивченню однієї теми або розділу курсу, учбової четверті, півріччя, року.
Відставання - це невиконання вимог (або одного з них), яке має місце на одному з проміжних етапів усередині того відрізка учбового процесу, який служить тимчасовою рампою для визначення успішності.
Слово "відставання" позначає і процес накопичення невиконанні вимог, і кожний окремий випадок такого невиконання, тобто один з моментів цього процесу.
Неуспішність і відставання взаємозв'язані. В неуспішності як продукті синтезовані окремі відставання вона підсумок процесу відставання. Багатоманітні відставання, якщо вони не подолані, розростаються, переплітаються один з одним, утворюють кінець кінцем неуспішність.
Задача полягає в тому, щоб не допустити переплетення окремих відставанні усунути їх. Це і є попередження неуспішності.
А чи замислювався хтось глибоко над тим, що таке для дитини прихід до школи? Це ж нове оточення, нові друзі, новий будинок, нові вимоги - одне слово, майже все зовсім нове та незвичне. Стереотипи повністю зрушено. А тут іще і батьки не привчили сина чи доньку до самостійності, і через те малим школярам украй важко правильно зорієнтуватися в нових обставинах, бо вони не вміють належним чином контролювати свою поведінку, не готові до тих вимог, котрі ставить перед ними життя. Але ж із погляду психології, нормального розвитку особистості дитина в семирічному віці повинна тримати під контролем свої емоції, мати елементарні навички поводження, що спрацьовували б автоматично (ну хоча б казати “Добрий день”, “Дякую”, “До побачення" тощо). І ці елементарні навички треба закласти ще до школи, бо в школі робити це вже пізно. Кожна дитина адаптується до школи по-різному. Добре, якщо цей процес у неї відбувається на позитивних емоціях, якщо вчитель розуміє учня і той не боїться спитати або перепитати, коли чогось не втямив. Діти не повинні соромитися, якщо вони чогось не знають! Але так організувати навчальний процес за нинішньої наповненості класів навряд чи можливо. Учитель просто не в змозі справді дійти до кожного, якщо в класі сорок або більше дітей. Велика кількість учнів у класі - ще одна проблема нашої школи.
Програми в молодших класах надзвичайно насичені. Іноді навіть доктор фізико-математичних наук не здатен пояснити дитині, яка навчається в першому або другому класі, як виконати домашнє завдання з математики згідно з алгоритмом, викладеним на уроці. Школярі засвоюють у школі масу інформації, яка навряд чи згодиться їм у житті, і не одержують простих практичних знань, потрібних повсякдень. Унаслідок цього мозок перевтомлюється, і дитина втрачає інтерес до навчання. У неї зникає бажання ходити до школи, бо вона не розуміє, для чого вчиться.
В учнів молодших класів нерідко виникають медичні проблеми. Дитина в період 5-7 років раптово підростає. Відбувається перший акселеративний стрибок, який призводить до значних гемодинамічних зрушень у мозку. Часто це пов'язано з надлишковим кровопостачанням мозку, з підвищенням внутрішньочерепного тиску, що викликає агресивність, неконтрольовану поведінку, появу почуття “стадності": один так робить - і ми всі так робитимемо. В іншому разі можна помітити, що учень стає неуважним, не встигає запам'ятовувати матеріал. Буває, що працює короткочасова пам'ять, і це дає змогу ще якось “проскочити". А буває, що мозок виснажений, і вже не спрацьовує ні короткочасова, ні довгочасова пам'ять. Дитина тоді навіть не намагається щось запам'ятати, а просто сидить і дивиться на уроці у вікно. Третій варіант - це коли виснаження заходить так далеко, що школяр засинає за партою.
Чимось схожі проблеми виникають у 15-20 років, коли починається другий акселеративний стрибок. Що при цьому відбувається? Дитина раптово підросла, а серце залишилося таким самим за розміром. Навіть на побутовому рівні зрозуміло, що той насос, який жене воду в двоповерховий будинок, не зможе гнати її в шестиповерховий.
На жаль, ми часто не беремо цього до уваги, примушуючи дитину в такому віці витримувати великі фізичні навантаження. Шкільна програма з фізкультури не враховує особливостей розвитку школярів. От і виходить, що основне - виконати норматив, а як дитина себе при цьому почуває, чому іноді хапається за серце або їй стає млосно, - байдуже. Але ж якщо дитина за два місяці підросла на десять сантиметрів, то й учителеві фізкультури, і батькам треба знати, що їй слід давати помірне фізичне навантаження і контролювати її при цьому, особливо якщо в анамнезі є патологія вагітності або пологів. Де тонко, там і рветься, стверджує прислів'я. Тим більше це справедливо для періоду великих навантажень.
Наступна проблема - перехід із третього класу до п'ятого. Це знову ж таки стрес. У молодших класах була одна вчителька, одна, так би мовити, мама-квочка, яка опікувалася дітьми. Вони звикали до неї, знали, чого від неї чекати. А тут щогодини - інша людина, до якої треба пристосовуватися, бо в кожного педагога свій власний погляд на дітей, на процес навчання, на вимоги, врешті, просто різний настрій. І дитина, котра має знижену адаптогенність, уже заздалегідь запрограмована на проблеми в п'ятому класі. У неї з'являються “нелюбі" уроки. А батьки часто цього не розуміють, удома контролюють тільки оцінки.
Психологічне навантаження на дитину значно зростає. І якщо в третьому класі в неї були певні проблеми з навчанням, то в п'ятому це може закінчитися нервовим зривом аж до появи судом тощо.
Складнощі можуть посилюватися ще й від зміни класу. Раніше від першого року до останнього дитина здебільшого навчалася в одному й тому самому колективі. Нині ж нерідко впродовж навчання у школі класи не раз “перетасовують". Так, дитячий колектив легко формується у першому класі, де за півдня всі встигли перезнайомитися, обмінятися цукерками тощо. А от у старших класах процес “притирання" може тривати півроку або навіть більше і проходить набагато важче.
Якщо ж таке “перетасовування” відбувається при переході з третього до п'ятого класу і діти мають звикати не тільки до нових учителів, але й до нового колективу, то стрес не те що подвоюється, а й потроюється, і невідомо, яку реакцію дасть дитина.
Слід сказати також і про те, що нинішні освітні програми взагалі не враховують можливостей дитячого мозку. Нормально розвинений мозок, наче губка, поглинає тим більше, чим більше в нього вкладають. Та можливості його не безмежні. Річ у тім, що інформація має бути дозованою. А в наших дітей нині багато проблем з інформацією взагалі: в їхньому розпорядженні комп'ютер, інтернет, телевізор, відеомагнітофон і таке інше. Однак ми не можемо сказати, коли наші діти востаннє гуляли на свіжому повітрі, грали в звичайнісінький футбол, каталися на ковзанах чи ходили на лижах... У русі нормальний людський організм виробляє адреналін, який протидіє адреналінові стресовому, тобто організм долає стреси завдяки рухові. Наші ж діти сидять і дивляться телевізор - бойовики, фільми жахів, еротику... У них виробляється пасивний адреналін.