Класифікація методів навчання на основі самостійної пізнавальної діяльності. Не менш відома класифікація методів навчання на основі самостійної пізнавальної діяльності, яку запропонували І. Лернер і М. Скаткін. Цю групу складають пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, частково-пошуковий, дослідницький методи, метод проблемного вивчення матеріалу. Вони названі в порядку зростання міри самостійної пізнавальної діяльності учнів.
Різні педагоги, намагаючись знайти таке визначення методу навчання, яке найповніше розкривало б його суть, на перший план ставили розробки процесу навчання, можливо тому й автори підручників з Педагогіки, по-своєму трактуючи метод навчання, теж виділяли різні боки. У структурі методу навчання ми виділяємо чотири таких елементи:
1. цілі навчання.
2. способи діяльності вчителя.
3. способи діяльності учня.
4. психологічну закономірність засвоєння матеріалу та потенційні можливості для досягнення цілі навчання.
3. Уміння —діяльність учня.
У навчанні виокремлюють його зовнішній та внутрішній боки. Зовнішній — це той, що можна безпосередньо спостерігати: виклад учителем матеріалу, його бесіда з учнями, різного роду вказівки до завдань самостійної роботи, слухання учнями того, що розповідає учитель, відповіді на його запитання, виконання учнем завдань тощо. Внутрішній бік процесу, тобто його сутність — це оволодіння учнями знаннями, уміннями і навичками, його розвиток і виховання. Звернімося до Г.Костюка. Він пише: "Навчання, як керування засвоєнням учнями суспільних цінностей, вироблених попередніми людськими поколіннями, повинно виходити з правильного розуміння самого процесу засвоєння". Отже необхідно з'ясувати спочатку, що розуміють під поняттям "засвоєння". Взагалі, коли йдеться про навчання, то як його кінцевий результат мають на увазі оволодіння знаннями. Але оволодіти знаннями — це означає їх засвоїти і навчитися їх застосовувати. У свою чергу — засвоїти знання означає зрозуміти і запам'ятати. Далі, розуміння — це сприймання разом з осмисленням. Тому як кінцевий результат оволодіння знаннями виступають сприймання, осмислення, запам'ятовування і застосування.
Фізіологічним механізмом знань є система тимчасових зв'язків в утворенні якої провідне значення має аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку. Психологічну основу знань складають процеси мислення і пам'яті. Істинні знання є результатом активного самостійного мислення, це знання, які розвиваються.
3.1. Розгляд учіння на основі сприймання.
У вітчизняній педагогічній науці відомі дві концепції учіння, які знайшли своє застосування у шкільній практиці. Ці концепції відображають два теоретичні напрями, один з яких представляє С. Рубінштейн, другий — Л. Виготський. Суть і природу учіння ці психологічні теорії пояснюють по-різному.
Розглянемо спочатку точку зору С. Рубінштейна, яка, на наш погляд, найправильніше пояснює процеси і механізм учіння на основі сприймання, тому наступні наші міркування, якщо не буде зазначено окремо, ґрунтуються саме на цій теорії. С. Рубінштейн показує різницю між процесами накопичення досвіду, знань, умінь і навичок іпроцесами надбання здібностей. Процес засвоєння знань, умінь і навичок — це процес учіння, а процес надбання здібностей — це розвиток. У структурі учіння він виділяє сприймання матеріалу, його осмислення, закріплення й застосування. Розглянемо кожен з них.
Сприймання. Відчуття і сприймання завжди суб'єктивні, тобто вони належать суб'єкту, залежать від його потреб, попереднього досвіду суб'єкта, вибіркового ставлення до того чи іншого об'єкта. Питання про те, що раніше виникає у людини — відчуття чи сприймання — не має однозначного вирішення. Усе залежить від конкретної ситуації: в одних випадках пізнання нового об'єкта розпочинається з відчування окремих його властивостей, в інших — зі сприймання цілісного образу об'єкта, в якому далі виділяються окремі його боки. Однак, як пише Г. Костюк: "Усі згодні з тим, що немає сприймань без відчуттів, з яких воно складається, що відчуття є дійсно безпосереднім зв'язком свідомості з зовнішнім світом, джерелом нових знань про цей світ і наше внутрішнє середовище".
Людина сприймає часові та просторові форми, величини і відношення предметів, протяжність предметів, їхні розташування серед інших, розміри, відстані. На основі взаємозв'язку об'єктивного і суб'єктивного, за допомогою аналітико-синтетичної діяльності мозку формується перцептивний образ об'єкта.
Осмислення — це розумова діяльність із глибшого розкриття смислового змісту матеріалу та проникнення в нього. Перш за все тому, що тут у значно більшій мірі залучені процеси мислення.
Закріплення — робота із забезпечення запам'ятовування знань, тобто з фіксування, збереження і наступного відтворення того, що стало надбанням людини, власним досвідом.
Але повноцінне засвоєння матеріалу передбачає вміння оперувати ним під час розв'язування різноманітних теоретичних і практичних завдань. Для досягнення цього є певні види вправ у розв'язуванні завдань із застосуванням знань, що веде до формування відповідних умінь і навичок, а також до глибшого осмислення знань. Ця робота і спрямована на оволодіння матеріалом.
3.2. Діяльнісний характер учіння.
Рубінштейн висунув принцип єдності свідомості і діяльності, за яким психіка функціонує, виявляється, змінюється і формується у діяльності. Діяльність регулюється і направляється психікою, свідомістю. Учіння — провідна діяльність в освоєнні знань і умінь, це один з трьох видів діяльності (гра, учіння, праця), через який проходить кожна людина у своєму індивідуальному розвитку. Трудова діяльність здійснюється для одержання продукту, ігрова — для відтворення самої себе, навчальна — для оволодіння й ігровою, і трудовою діяльністю. Таким чином, навчальна діяльність здійснюється і для відтворення самої себе, і для одержання специфічного продукту, яким є засвоєні знання про компоненти діяльності та уміння і навички їх здійснення.
Учіння є різновидом пізнання в особливих умовах навчання й управління пізнанням учня, тому структура діяльності учіння адекватна структурі пізнання, а саме: пізнання починається з чуттєвого відображення явищ, продовжується як абстрактне мислення і закінчується поясненням конкретного.
Розглянемо другий теоретичний напрям. Цей напрям одержав своє подальше розроблення в роботах О. Леонтьєва, П. Гальперіна, Д. Ельконіна, В.Давидова. Його основу становить культурно-історична концепція Л. Виготського. Згідно з нею розвиток психіки людини має соціально-історичну зумовленість. На його думку основою дослідження психології людини має стати історичний підхід, тому не всередині людини, а поза нею, в тому соціальному середовищі, до якого вона належить, потрібно шукати пряме джерело еволюції поведінки. Отже, основними детермінантами пізнавального розвитку людини він вважав взаємодію з об'єктами дійсності і надбання індивідом культурно-історичного досвіду.
Мова є визначальним засобом спілкування і комунікації у праці, навчанні і вихованні, за допомогою якої передається і засвоюється надбаний культурний досвід знань про об'єкти дійсності і діяльності з ними, а основним процесом освоєння людиною культурного досвіду і розвитку її вищих психічних функцій є інтеріоризація (від лат. — внутрішній).
Процес інтеріоризації полягає у формуванні внутрішніх структур людської психіки через засвоєння структур зовнішньої соціальної діяльності. Тобто, це — перетворення структури предметної діяльності в структуру внутрішнього плану свідомості. Зазначимо, що під діяльністю у психології розуміють активну взаємодію суб'єкта пізнання з навколишньою дійсністю, в ході якої у нього виникає психічний образ цієї дійсності.
У психологічній структурі діяльності виявлено взаємозв'язок таких її компонентів: мета діяльності (передбачення її майбутнього результату), мотив (те, заради чого людина прагне до даної мети), предмет діяльності(об'єкт, шляхом перетворення якого досягається мета), способи і засоби досягнення мети (дії й операції, уміння і навички).
Процес навчання — цілісний, єдиний процес. У центрі цього цілого стоїть особистість учня, його активна, пізнавальна діяльність, що організовується і спрямовується діяльністю учителя. У ході навчання вучнів відбувається перебудова раніше сформованого досвіду, розвиток його пізнавальних сил, формування і розвиток особистості в цілому, забезпечується єдність освіти, виховання і розвитку.
К.Ушинський звертав увагу на те, що співвідношення праці вчителя та праці учнів у схоластичній школі було таким, що школа поклала всю працю учіння на плечі дітей, даючи в руки учителя тільки палицю для того, щоб підганяти лінивих. Для школи, яка прийшла на зміну схоластичній, це співвідношення було прямо протилежним, нова школа, за словами К.Ушинського, поклала весь труд на учителя, змушуючи його розвивати дітей так, щоб для них цей розвиток не створював ніяких зусиль. Учні просто "ковтали" "розжований" матеріал. К.Ушинський висунув таку вимогу до організації процесу навчання: потрібно, щоб діти, за можливості, працювали самостійно, а вчитель керував самостійною працею і давав для неї матеріал. Таким чином, учитель повинен виступати у ролі організатора діяльності учнів. Такий підхід актуальний саме нині.
Навчання є визначальним чинником розвитку, воно випереджає і веде за собою розвиток.
Розвитком ідей Л.Виготського є концепція О.Леонтьєва. За нею, для того, щоб оволодіти знаннями і вміннями, необхідно здійснити діяльність, адекватну тій, яка втілена в цих знаннях і вміннях як продуктах соціальної людської діяльності. Такою діяльністю є перш за все практична діяльність з об'єктами дійсності, знання про які відображені в поняттях і засвоюються в учінні.