Провідною діяльністю стає навчання, змінюється устрій життя, з'являються нові обов'язки, новими стають і відносини дитини з тими, хто її оточує. У біологічному відношенні молодші школярі переживають період другого округлення: у них в порівнянні з попереднім віком сповільнюється зростання і помітно збільшується вага; скелет піддається окостенінню, але цей процес ще не завершується. Йде інтенсивний розвиток м'язової системи. З розвитком дрібних м'язів кисті з'являється здатність виконувати тонкі рухи, завдяки чому дитина опановує навички швидкого письма. У молодшому шкільному віці удосконалюється нервова система, інтенсивно розвиваються функції великих півкуль головного мозку, посилюється аналітична і синтетична функції кори. Швидко розвивається психіка дитини. Змінюється взаємовідношення процесів збудження й гальмування. Підвищується точність роботи органів чуття.
Становлення особистості маленького школяра відбувається під впливом нових відносин з дорослими й однолітками, нового виду діяльності й спілкування.
Початкова школа повинна включати своїх вихованців під час організації посильної для них продуктивної праці, значення якої формування соціальних якостей особистості ні з чим не зрівняно.
Середній шкільний вік (від 11–12 до 15 років) – перехідний від дитинства до юності. Він співпадає з навчанням у школі другого ступеня (V–IX) класи і характеризується загальним підйомом життєдіяльності й глибокою перебудовою всього організму. Спостерігається посилене зростання тіла в довжину. Продовжується процес окостеніння скелета, кістки набувають пружності й твердості. Значно зростає сила м'язів. Розвиток внутрішніх органів нерівномірний, зростання кровоносних судин відстає від зростання серця, що призводить до порушення ритму його діяльності й почастішанню серцебиття. Легеневий апарат підлітка розвивається недостатньо швидко. Дихання підлітка прискорене. Нерівномірність фізичного розвитку дітей середнього шкільного віку робить вплив на їхню поведінку.
Характерна особливість підліткового віку – статеве дозрівання організму. Статеве дозрівання вносить серйозні зміни в життєдіяльність організму, порушує внутрішню рівновагу, вносить нові переживання.
У підлітковому віці продовжується розвиток нервової системи. Зростає роль свідомості. Поліпшується контроль кори головного мозку над інстинктами і емоціями. Проте процеси збудження все ще переважають над процесами гальмування, тому для підлітків характерна підвищена збудливість. Сприйняття підлітка більш цілеспрямовано, планомірно й організовано, чим сприйняття молодшого школяра. Характерна межа уваги учнів середнього шкільного віку – це специфічна вибірковість.
У підлітковому віці відбуваються істотні зрушення в розумовій діяльності. Мислення стає більш систематизованим, послідовним, зрілим. Розвиток мислення відбувається в нерозривному зв'язку зі зміною мови підлітка. В них помітна тенденція до правильних визначень, логічних обґрунтувань, доказових міркувань. У підлітковому віці йде інтенсивне етичне і соціальне формування особистості. Залежно від того, якого естетичного досвіду набуває підліток, складатиметься його особа. Педагогам потрібно естетично осмислити особливості розвитку й поведінки сучасного підлітка, уміти поставити себе на його місце в складні й суперечливі умови реального життя.
У старшому шкільному віці в основних рисах завершується фізичний розвиток людини: закінчується зростання й окостеніння скелету, збільшується м'язова сила, хлоп'ята витримують великі рухові навантаження. Встановлюється кров'яний тиск, ритмічніше працюють залози внутрішньої секреції. У старшому шкільному віці закінчується перший період статевого дозрівання. Посилена діяльність щитовидної залози, що викликає у підлітка підвищену збудливість, значно послаблюється. Продовжується функціональний розвиток головного мозку й його вищого відділу – кори великих півкуль. Йде загальне дозрівання організму.
Юнацький вік – це період вироблення світогляду, переконань, життєвого самовизначення і самоствердження, бурхливого зростання самосвідомості, активного осмислення майбутнього. У старшокласників яскраво виражене виборче відношення до предметів.
Таким чином, розвиток і формування дитини проходить ряд етапів, кожний з яких характеризується своїми особливостями й закономірностями. Педагог успішно виконує завдання фізичного виховання, освіти, навчання, якщо його діяльність заснована на глибокому розумінні вікових етапів розвитку людини; на баченні її внутрішнього світу.
Критеріями вікового розвитку є анатомічні, фізіологічні, психологічні, педагогічні й фізичні показники стану організму. [17]
При вивченні індивідуальних особливостей дітей слід звертати увагу на вивчення їхнього фізичного стану й здоров'я, від яких багато в чому залежить їхня увага на уроці, під час занять і загальна працездатність.
Потрібно знати раніше перенесені учнем захворювання, хвороби, що важко відобразилися на його здоров'ї, хронічні, стан зору і склад нервової системи. Все це допомагатиме правильно дозувати фізичні навантаження, а також позначається на участі в різних спортивно-масових заходах.
Таким чином, тільки глибоке вивчення й знання особливостей розвитку кожної дитини створює умову для успішного обліку цих особливостей у процесі фізичного навчання і виховання.
2. Методика проведення занять з урахуванням індивідуального підходу
2.1 Принцип доступності в індивідуальному підході виховання школярів
При індивідуальному підході дуже допомагає використання принципу доступності. [15]
Природа індивідуальних особливостей обумовлена:
а) біологічними причинами (вік, стать, генетичне обумовлені особливості, працездатність тощо);
б) соціальними причинами (сім'я, школа, оточення);
в) психічними процесами (сприйняття, пам'ять, мислення, воля, характер, схильності);
г) фізичним розвитком.
Індивідуальний темп навчання – природно задана властивість, обумовлена швидкістю утворення тимчасових зв'язків у ЦНС, яка в різних дітей неоднакова, тому їм необхідний різний час та різна кількість повторень для засвоєння знань, формування рухових умінь і навичок.
У роботі з дітьми велике значення має хороше знання вчителем індивідуальних особливостей своїх учнів, оскільки в кожному класі є уважні, які вчаться, й розсіяні, активні й пасивні, такі, що цікавляться фізичною культурою й що відносяться до уроків без особливого інтересу.
Вчитель повинен добре знати стан здоров'я й фізичного розвитку кожного учня. Для цього він знайомиться з даними, які є в особистій справі учня, й з результатами останнього медичного огляду. Дуже багато що дає вчителю ознайомлення з домашніми умовами дітей, а також особистий контакт з батьками. Все це доповнюється уважним спостереженням за дітьми в процесі навчально-виховної роботи.
У кожному класі є діти, які відрізняються за фізичною підготовленістю від більшості своїх однокласників. Одні з них відстають, інші, навпаки, дають високі показники при виконанні фізичних вправ.
Діти, що відстають за своїми показниками в фізичній культурі, часто соромляться і, не бажаючи виявити перед товаришами відставання в своєму фізичному розвитку, неохоче виконують вправи або зовсім утримуються від їхнього виконання. У цих випадках вчитель спокійним тоном підбадьорює тих, що займаються, іноді полегшує умови виконання вправ, прагне вселити в них надію й упевненість, кажучи, що їхнє відставання тимчасове, що вони наздоженуть своїх товаришів, особливо якщо займатимуться додатково в позаурочний час. Для таких учнів вчитель не створює на уроці ніякої особливого оточення, не зупиняє на них увагу класу, а працює з ними індивідуально.
Також потребують індивідуального підходу й діти, що мають хорошу підготовку. На уроці вони іноді обтяжуються легкістю вправ, які проводяться зі всіма учнями. Тому виконують їх недбало й неохоче. У цих випадках до таких учнів необхідно пред'являти підвищені вимоги при виконанні завдань і частково ускладнювати вправи. Крім того, щоб підняти активність таких учнів, їм слід доручати надання допомоги своїм товаришам і залучати їх до показу вправ. Проте в будь-яких умовах вчитель не виділяє таких учнів.
Нерідко зустрічаються діти, які невпевнено роблять вправи, що вимагають рішучості і сміливості. Частіше за все це буває при виконанні вправ у рівновазі, при стрибках із висоти й у висоту (особливо через планку), а також під час спуску з гори на лижах. Це пояснюється відсутністю у них упевненості в своїх силах, страху впасти або невдало зробити вправу. Щоб усунути це, треба робити вправи в полегшених умовах (менша висота снаряду, полегшений схил), з допомогою і страховкою. Наприклад, при виконанні вправ в рівновазі вчитель може зменшити висоту колоди або підтримувати учня за руку під час руху його по колоді; при стрибках у висоту опустити планку або замість планки повісити мотузочок. Звичайно така допомога надає позитивну дію і дає більший ефект, ніж безапеляційна вимогливість виконання вправи.
Іноді зустрічаються діти, які не виявляють цікавості до фізичної культури, неохоче займаються, а у фізичному розвитку не відрізняються від більшості однокласників. Тут вчитель перш за все прагне виявити причини подібних явищ (у бесіді з учнем, його товаришами і батьками), прагне виховати інтерес учня до фізкультури, дає йому окремі доручення з навчальної або позакласної роботі.
При індивідуальному підході до дітей треба обов'язково враховувати стан їхнього здоров'я. [7]
Практика роботи показує, що дітей, віднесених до спеціальної медичної групи в школі, буває дуже мало. Там, де організовуються окремі заняття для таких дітей, їх звільняють від занять фізичними вправами в класі і вони знаходяться під регулярним спостереженням медичного персоналу школи.