Запорукою ефективності навчальної діяльності й процесу учіння молодших школярів є результативність пізнавальної діяльності, від якої залежить цілеспрямованість розумової активності, розвиток інтелектуальної рефлексії та природжених задатків учнів тощо. Л.В. Артемова справедливо зазначає: «Щоб навчання було легким і бажаним, важливо пропонувати такий зміст знань, який дитина на даному етапі розвитку своєї психіки може сприйняти найбільш оптимально – зацікавлено, з найменшими труднощами» [3]. Тобто важливим є вплив пізнавального інтересу на результативність навчання в початкових класах.
У психологічній і педагогічній літературі висвітлені результати спеціальних досліджень, в яких розкривається роль інтересу в навчально-виховному процесі (Н.М. Бібік [8], Г.С. Костюк [44]О.Я.Савченко[ 73], О.В. Скрипченко [76] та інші). Всі автори надають винятково важливого значення інтересу до пізнання в процесі шкільного навчання. Аналіз цих досліджень свідчить про необхідність перегляду, уточнення та розширення наукових уявлень про визначальні фактори навчальної успішності учнів початкових класів. Виховання активного ставлення до знань, науки, взагалі, й до навчальної діяльності, зокрема, неможливе без розвитку допитливості, потягу до знань, інтересу до пізнання. Суворі, категоричні вимоги, покарання, адміністративні заходи безсилі, якщо в дитини не має потреби навчатися, якщо пізнавальна діяльність для неї позбавлена життєвого змісту.
Оскільки інтерес зумовлює загальну тенденцію звертати увагу на певні об’єкти і явища навколишнього світу з метою їх пізнання або на виконання певного виду діяльності, то він впливає на всі без винятку психічні процеси, спрямовуючи їх у потрібне русло. Йдеться, насамперед, про увагу до об’єкта інтересу, яка з фізіологічного погляду пояснюється виникненням у корі великих півкуль головного мозку осередку оптимального збудження. Відомо, що в стані зацікавленості дитина все засвоює швидко. Розумова діяльність під впливом інтересу стає дедалі зосередженішою, з’являються роздуми, що спонукають певні дії.
Аналізуючи зміст пізнавальних інтересів та їх роль у навчально-виховному процесі, можна зробити такі висновки:
1. Ефективність навчання учнів значною мірою залежить від його мотивів. У системі мотивів учіння важливе місце посідають навчальні, зокрема пізнавальні, інтереси дітей. Від їх наявності залежить дієвість й інших мотивів учіння, які називають «соціальними мотивами» (почуття обов’язку, усвідомлення необхідності та життєвої важливості освіти тощо) Проте не завжди навчання спонукається інтересом учнів до нього як до діяльності, що негативно відбивається на якості засвоєння дітьми знань, умінь і навичок. Щоб запобігти цьому, треба спеціально вивчати навчальні пізнавальні інтереси учнів, фактори, що обумовлюють їх, та шляхи формування інтересу в процесі навчання.
2. Дослідження показали, що зміни у структурі та функції пізнавальних інтересів спричиняють перебудову всієї структури навчальних інтересів. Пізнавальні інтереси, на які насамперед впливає навчання, проходять складний шлях розвитку. Так, у 1-2 класах інтерес учнів до навчальних занять має переважно безпосередній характер. Він виявляється в зацікавленості учнів змістом навчальної діяльності, новизною об’єктів пізнання, можливістю спілкування з ровесниками. Навчальна діяльність приваблює дитину передусім як процес, що дає їй можливість виявити свою активність. У процесі виконання різних навчальних завдань інтерес до практичних занять на уроці поступово переходить у складні форми інтересу до розумової роботи, необхідної для їх виконання, і до самого змісту пізнавальної діяльності. В яскравій формі цей інтерес починає виявлятися в учнів 3-4 класів.
3. Дослідження показали, що формування пізнавального інтересу є і результатом, і необхідною умовою шкільного навчання. Не випадково інтерес образно порівнюють з каталізатором, який полегшує і прискорює розумові реакції, з ферментом, що дає змогу учням асимілювати основи наук. Інтереси змінюють психічний світ дитини. Інтерес до справи і пов’язаний з ним бадьорий і хороший настрій учня підвищує продуктивність його пізнавальної діяльності, рівень логічного мислення, полегшує розв’язання більш складних, ніж звичайно, навчальних завдань. І навпаки, відсутність інтересу, безперспективність знижує успішність роботи.
2. Вікові особливості учнів молодшого шкільного віку
За сучасною класифікацією молодший шкільний вік охоплює період життя дитини від 6-7 до 10-11 років. Основою для визначення вікових меж цього періоду є час навчання дітей у початковій школі, зокрема нижня межа пов’язана з переходом до навчання як систематичної та цілеспрямованої діяльності. Найбільш характерною обставиною цього періоду є те, що дошкільник стає школярем. Цей період має величезні нові можливості для психічного та особистісного розвитку дитини.
Протягом молодшого шкільного віку відбувається подальший ріст і розвиток організму дитини. Кістково-м’язовий апарат молодших школярів відзначається гнучкістю, оскільки в ньому ще багато хрящової тканини. На це треба зважати, щоб запобігти можливому викривленню хребта, кистей рук, що негативно позначається на кровообігу, диханні й тим самим ослаблює організм дитини. Далі розвивається м’язова система молодших школярів. Збільшується маса всіх м’язів щодо маси тіла, що сприяє зростанню фізичної сили у дітей, підвищується здатність організму до відносно тривалої діяльності. Дрібні м’язи кисті руки розвиваються повільніше. Діти цього віку добре ходять і бігають, проте ще недосконало координують рухи, здійснювані дрібними м’язами. Першокласникові важко писати в межах рядка, координувати роботу руки, не роблячи зайвих рухів, які викликають швидку втому. Тому в 1 класі слід проводити фізхвилинки, які знімають напруження дрібних м’язів пальців і кисті. З часом школярі набувають здатності розподіляти навантаження на різні групи м’язів. Рухи їх стають більш координованими, точними, удосконалюється техніка письма. Діти цього віку дихають частіше, ніж дорослі. Для підтримання їхньої працездатності особливо важливо, щоб у класі було чисте повітря. Продовжується ріст серцевого м’яза. Артерії у школяра пропорційно дещо ширші, ніж у дорослого, і саме цим моделюється особливість артеріального тиску. Частота серцевих скорочень у молодшого школяра стійкіша, ніж у дитини дошкільного віку. Але під впливом різних рухів, позитивних і негативних емоцій вона швидко змінюється. Маса мозку першокласника наближається до маси мозку дорослої людини. Відбувається морфологічне дозрівання лобного відділу великих півкуль головного мозку, що створює можливості для цілеспрямованої довільної поведінки, планування і виконання програм дій. Зростає функціональне значення другої сигнальної системи, слово набуває узагальнюючого значення, як і у дорослої людини. У молодших школярів підвищується рухливість нервових процесів, що дає їм змогу швидко змінювати поведінку відповідно до вимог учителя. Спостерігається більша, ніж у дошкільнят, урівноваженість процесів збудження та гальмування, хоча перші переважають. Нервова система молодших школярів характеризується високою пластичністю, тобто здатністю фіксувати впливи середовища та готовністю реагувати на них. Зростає роль другої сигнальної системи в аналізі і синтезі вражень від зовнішнього світу, в утворенні тимчасових зв’язків, у виробленні нових дій та операцій, у формуванні динамічних стереотипів. У дітей добре розвинуті всі органи чуття, але деякі з них мають свої особливості. Зокрема, очі, завдяки пластичності кришталика, можуть швидко змінювати свою форму залежно від пози під час читання і письма. Якщо не враховувати цієї особливості органу зору молодших школярів і не виправляти їх постави, то це може призвести до підвищення очного тиску, до нечіткості зображень на сітківці й до короткозорості.
Початок шкільного навчання знаменує собою зміну всього способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. По-перше, дитина починає виконувати суспільно-важливу діяльність, — вона вчиться, і значущість цієї діяльності певним чином оцінюється оточенням. Перехід до шкільного життя пов’язаний, головним чином, зі зміною типу провідної діяльності з ігрової на навчальну. По-друге, шкільне життя вимагає систематичного та обов’язкового виконання низки правил, обов’язкових для всіх, котрим підпорядковується поведінка дитини в школі. Підпорядкування цим правилам вимагає від дитини вміння регулювати свою поведінку, висуває суттєві вимоги до довільності діяльності, вміння підпорядковувати її свідомо поставленим цілям. Таким чином, відбувається зміна провідної психічної саморегуляції від мимовільної до свідомо-вольової. По-третє, зміна соціальної ролі дитини, поява нових обов’язків накладає відбиток на стосунки з однолітками і вчителями. Усе життя в школі пов’язане з особистістю вчителя, а його позиція стосовно дитини відрізняється від позиції батьків чи вихователя дитячого садка. Стосунки з учителем складаються в процесі навчальної діяльності та є жорстко регламентованими організацією шкільного життя, більш діловими і стриманими. У зв’язку з цим для вчителя дуже важливо мати правильне уявлення про особистість учня в перші дні навчання та допомогти йому повноцінно включитися в нове життя.
Таким чином, перехід дитини з сім’ї та сімейного виховання в школу, в систему шкільного навчання і виховання — важливий, складний і важкий процес за багатьма показниками.
У молодшому шкільному віці закріплюються і розвиваються далі ті основні людські характеристики пізнавальних процесів (сприймання, увага, пам’ять, уява, мислення і мова), необхідність яких пов’язана зі вступом до школи. З «натуральних» ці процеси наприкінці молодшого шкільного віку повинні стати «культурними», тобто перетворитись у вищі психічні функції, пов’язані з мовою, довільні та опосередковані (за Л.С. Виготським). Цьому сприяють основні види діяльності, якими переважно зайнята дитина цього віку у школі і вдома: навчання, спілкування, гра та праця.