Пізнавальний інтерес - важливе утворення особистості, яке складається в процесі життєдіяльності людини, формується в соціальних умовах його існування і жодним чином не є властивий людині від народження.
Особливе значення пізнавальний інтерес має в шкільному віці, коли навчання стає фундаментальною основою життя, коли до цілеспрямованого пізнання дитини залучені спеціальні заклади і педагогічно підготовлені кадри [88, 11].
Вигуки, здивування, захоплення, усмішка, викликані пізнанням нового або хорошою оцінкою, глибоке співпереживання в колективі, схвильованість, захоплення силою художнього образу, що приносить естетичну насолоду, - усе це різні за своєю значущістю і глибиною почуття, пробуджені інтересом [31, 18].
Пізнавальний інтерес –цінна інтегративна якість особистості. Його не можна розщепити на «складові», як це намагався здійснити російський психолог С. Ананьїн, який розглядав ізольовано інтелектуальні, емоційні, вольові процеси, які входять до психологічної структури інтересу. Інтерес формується і розвивається в діяльності і впливають на нього не окремі компоненти діяльності, а вся її об’єктивно - суб’єктивна сутність (характер, процес, результат). Психічні процеси, які входять в інтерес, - це не сума складових, а особливі зв’язки, певні взаємовідносини: думка-участь, думка-дія, думка-переживання. Інтерес - це «сплав» багатьох психічних процесів, які створюють особливий тонус діяльності, особливі стани особистості (радість від процесу навчання, бажання глибше пізнати предмет інтересу, переживання невдач і бажання їх подолати).
Пізнавальний інтерес виражений у своєму розвитку різними станами. Умовно виділяють такі стадії його розвитку: зацікавленість, допитливість, пізнавальний інтерес, теоретичний інтерес, які в більшій чи меншій мірі допомагають визначити ставлення учня до предмета і ступінь впливу його на особистість.
Зацікавленість вважається найелементарнішим інтересом, що за певних ситуацій оволодіває учнями, але при зміні ситуації швидко зникає. Цей етап розвитку інтересу пов'язаний з новизною предмета, яка може й не мати особливого значення для людини. В учнів ще не помічається прагнення до пізнання суті виучуваних предметів, явищ, процесів.
Зацікавленість є елективнимзасобом успішного навчання, необхідною умовою досягнення позитивних наслідків. Видатний педагог В. Сухомлинський вважав, що навчальний процес у сучасній школі повинен розвивати всемогутню радість пізнання.
Лише тоді, коли дитина зацікавиться матеріалом, у неї виникне бажання дізнатися про нього більше. Ефективне навчання неможливе без пошуків шляхів активізації пізнавальної діяльності учнів, адже діти повинні не тільки засвоїти певну суму знань, а й навчитися спостерігати, порівнювати, виявляти взаємозв'язок між поняттями, міркувати.
Допитливість характеризується прагненням проникнути за межі побаченого, розширити свої знання, дістати відповіді на запитання, що виникають під час навчання. На цьому етапі для учнів характерні емоції здивування, почуття радості відкриття. Вони самі прагнуть відповісти на запитання: чому?, прагнуть розширити свої знання.
Пізнавальний інтерес - це вищий етап розвитку учнів. Такий інтерес пов'язаний з намаганням учня самостійно розв'язати проблемне питання. В центрі уваги—проблема, а не готові знання. При цьому учні шукають причину, намагаються проникнути в суть предмета, самостійно встановити закономірність, розкрити причинно-наслідкові зв'язки. Учень напружує думку, вольові зусилля, виявляє емоції.
Теоретичний інтерес характеризується спрямованістю учнів не лише на глибоке і міцне засвоєння знань, пізнання закономірностей і опанування теоретичних основ, а й на застосування їх на практиці. Теоретичний інтерес виникає в старшокласників тоді, коли в них формуються наукові погляди, переконання, стійкий світогляд.
Усі ці етапи розвитку інтересу змінюються, взаємопроникають, пов'язуються між собою, часом співіснують в єдиному акті засвоєння знань, пізнанні нового.
Етапи прояву в учнів інтересу нерозривно пов'язані з етапами збудження в них цього інтересу вчителем. До етапів збудження інтересу вчителем відносяться цікавість, емоційна привабливість і проблемність ситуації у викладанні. До етапу прояву інтересу учнів — зацікавленість, допитливість і творче застосування знань [29, 8].
У працях радянських психологів і педагогів доведено, що розвиток інтересу учнів до будь-якого шкільного предмета відбувається одночасно й у взаємодії, на основі формування в них таких якостей: уміння виділяти (вичленовувати) суть питання (висловлення), відмежовуватися від неістотних деталей, тобто абстрагуватися; переходити від конкретної ситуації до схематичної, не опускаючи нічого істотного, створювати простішу модель; виділяти із загального твердження часткове; робити логічні висновки з посилань і застосовувати ці висновки; оцінювати ефективність способів різних обчислень, перетворень тощо [11, 14].
Маючи відношення до навчання і учіння, пізнавальний інтерес виступає в навчальному процесі в різноманітних проявах (модифікаціях).
«Навчання є основою формування пізнавального інтересу, бо в процесі навчання, з одного боку, відбувається збагачення учня новими знаннями, під впливом яких ширшим і глибшим стаєйого світогляд. З іншого боку, в процесі активної пізнавальної діяльності розвиваються можливості школяра, завдяки чому він може самостійно і творчо не лише застосовувати і використовувати наявні знання, а й відшукувати нові, задовольняючи свою потребу в пізнанні, розвиваючи і збагачуючи цим пізнавальний інтерес» [90, 41].
У педагогічній практиці пізнавальний інтерес часто розглядають як внутрішній стимул цих процесів, як засіб активізації пізнавальної діяльності учнів, ефективний інструмент вчителя, який дозволяє йому зробити процес навчання захоплюючим, виділяти в навчанні саме ті аспекти, які можуть привернути увагу учнів, активізувати їх мислення.
Розглядаючи пізнавальний інтерес як засіб, стимул навчання, ми не завжди можемо розраховувати на те, що під час навчання стимул матиме той ефект, який є важливим для пізнавального інтересу як якості особистості учня тому, що зовнішні впливи не переходять у внутрішні процеси (С. Рубінштейн, А. Леонтьєв, Г. Котюк) [65, 141].
Розгляд пізнавального інтересу як засобу навчання пов’язаний з проблемою цікавості, якій присвячені багато праць з психології і методики (Ю. Бабанський, К. Лигалова, Д. Трайтак, І. Синельникове, Н. Гамбург та ін.). Це питання не знайшло єдиного вирішення. І в літературі, і в практиці навчання з приводу цікавості існують діаметрально протилежні точи зору.
Так, наприклад, В.Г. Іванов у цікавості бачить елементарний рівень інтересу, який виникає під впливом яскравих вражень. Такий інтерес, на думку Г. Щукіної, не стійкий і легко витісняється новими яскравими враженнями. Окреслюючи відмінності між цікавістю і «інтересністю» уроків, Б. Ананьєв підкреслює, що цікавість миттєва і не має суттєвого зрушення в розумовій діяльності дітей, а інтерес активізує розумову діяльність не тільки в даний момент, а й сприяє організації наступної діяльності. Емоційне захоплення й інтелектуальна готовність до роботи надають навчальному інтересу значення тривалого діючого фактора.
Я. Перельман не протиставляє цікавість і інтерес, а вважає її приналежністю цікавого навчання. Цікавість – сильний засіб, який збагачує всі процеси, які властиві інтересу.
Виходячи з різних точок зору, бачимо, що призначення цікавості в процесі навчання є багатостороннім:
· як перший поштовх до пізнавального інтересу, своєрідний трамплін до глибокої пізнавальної діяльності;
· як опора для емоційної пам’яті, засіб запам’ятовування особливо складних розділів і тем навчальних курсів;
· як своєрідна розрядка напруженої атмосфери в класі, як засіб переключення уваги, думок.
Вчитель включає цікавість у процес формування пізнавального інтересу у виклад того матеріалу, який сприяє загальному розвитку учнів [10,23].
У кожному віковому періоді розвитку особистості пізнавальний інтерес проявляється специфічно. Вчені відзначають, що його розвиток не зводиться до логіки вікових змін, а значною мірою визначається індивідуально-типологічним особливостями дитини, впливом соціального мікросередовища, характером навчання.
У процесі цілеспрямованого дослідження умов формування пізнавальних інтересів у шестирічних учнів вдалося визначити закономірності їх вдосконалення: від "голоду фактів" до виділення зв’язків і залежностей у природі, встановлення причин й наслідків. Якісні зміни емоційних реакцій дітей на пізнавальні процеси проходять шлях у напрямку переростання в прагнення досягти результату в діяльності, а при сприятливих педагогічних умовах - у зацікавленість пізнавальними діями.
Молодший шкільний вік вважається початком становлення мотивації навчання, коли у дітей формується "внутрішня позиція школяра", яка виражається в бажанні відвідувати школу, включатися в новий вид діяльності - навчання, брати на себе нову соціальну роль серед ровесників. Важливою передумовою появи загального позитивного ставлення до школи, вважають дослідники, є широта інтересів молодших школярів, їх цікавість, допитливість. Однак на перших етапах навчання ці якості не можуть виступити в ролі дійових мотивів навчальної діяльності, оскільки у структурі навчальних мотивів пізнавальний інтерес посідає незначне місце /Ш.Амонашвілі, Л. Божович, О. Скрипченко та ін./.
Позитивні мотиви навчання, які породжені новою соціальною позицією дитини в сім’ї і в шкільному колективі, порівняно швидко втрачають свою актуальність, тому виникає своєрідний ''мотиваційний вакуум", який лежить в основі відомої кризи в навчанні молодших школярів в кінці третього класу [31, 71].