Проте урізноманітнення уроку-не самоціль. Кожен метод, прийом, форма роботи повинні бути педагогічно виправданими. Ефективність методів, форм і прийомів, їх педагогічна доцільність визначаються лише в загальній системі різноманітних засобів педагогічного впливу на особистість учня. «Залежно від обставин, часу, особливостей особи і колективу, від таланту і підготовки виконавців, від найближчої мети, від щойно вичерпаної кон’юктури, діапазон застосування того чи іншого засобу може збільшуватися до ступеня повної спільності або зменшуватися до положення повного заперечення. Немає більш діалектичної науки, ніж педагогіка» (А.С. Макаренко). Не існує універсальних методів навчання і універсальних форм роботи. Але є свої улюблені прийоми, знайдені в процесі праці. «Викладання є мистецтво, а не ремесло-в цьому суть учительської справи. Випробувати десять методів і вибрати свій, переглянути десять підручників і не дотримуватися жодного беззастережно-ось єдино можливий шлях живого викладання. Завжди бути в пошуках, вимагати, удосконалюватися-це єдино можливий курс учительської праці» (М. Рибникова)[10].
Оптимальний вибір методів, прийомів і засобів навчання зумовлюється змістом уроку, характером і специфікою матеріалу, який вивчають учні, їхніми пізнавальними інтересами і можливостями, рівнем інтелектуального розвитку. Включення учнів в інтенсивну розумову і творчу діяльність-необхідна умова повноцінного уроку літератури. Проте інтенсифікація навчальної діяльності повинна бути посильною. Як надмірна фізична праця перевтомлює людину, так і розумове перенапруження виснажує творчі сили, породжує певну протидію. З огляду на це, на уроці іноді треба практикувати й такі види роботи, які знімають постійну розумову напруженість учнів, вносять у процес навчання інтелектуальну розрядку.
2. Виховувати в учнів стійкий інтерес до літератури, постійно збуджувати позитивне емоційне ставлення до навчання, стимулювати інтелектуальні та естетичні потреби школяра.
Щоб удосконалити навчальний процес у школі, треба забезпечити сприятливий грунт для успішного навчання. Урок не повинен бути тягарем ні для учня, ні для вчителя. Учень і вчитель-це дві взаємозв’язані сили, які мають діяти злагоджено, в одному напрямі. Як би добре не був організований урок, яка б значна за змістом науково-художня інформація не подавалася, але якщо в дітей не виробився стійкий інтерес до предмета, вчитель не досягне запланованої мети.
Інтерес до навчального предмета-це стійке психологічне утворення, що має складну структуру, яка включає в себе емоційні, інтелектуальні, вольові компоненти. Відомий психолог С.Л. Рубінштейн характеризує інтерес як стійке «зосередження на певному предметі думок, помислів особи, що викликає прагнення ближче ознайомитися з предметом, глибше в нього проникнути, не випускаючи його з поля зору. Під помислом ми при цьому розуміємо складне і водночас таке утворення, яке не розкладається, спрямовану думку, думку-турботу, думку-залучення, що містить у собі специфічну емоційну спрямованість»[10].
Інтерес є своєрідним виявом пізнавальних потреб людини, внутрішнім стимулятором її діяльності. У працях С.Л.Рубінштейна, І. Щукіної, Л.І.Божович, М.Ф.Беляєва та інших відомих учених, які досліджували навчальний інтерес, його роль і структуру, переконливо доводиться, що навчальні інтереси позитивно впливають на всі психологічні процеси, полегшують сприймання навчальної інформації. Завдяки інтересу активізується увага, пам’ять, мислення школяра. Якщо учні, наприклад, люблять літературу, вони на уроці легко включаються в різноманітні види навчальної діяльності, активно працюють, менше стомлюються в процесі навчання, виявляють допитливість, охоче виконують домашні завдання, з насолодою читають художні твори[10].
Які ж основні фактори сприяють формуванню в учнів на уроках інтересу до літератури? Зацікавлення можна викликати насамперед змістом навчальної інформації. Навчальна інформація найчастіше стає об’єктом інтересу учнів, коли вона містить елементи новизни. «Щоб здобути нашу увагу, предмет має являти собою для нас новину, але новину цікаву, тобто, таку новину, яка або доповнювала б, або підтверджувала, або спростовувала чи розбивала те, що є в нашій душі, тобто, одним словом, таку новину, яка що-небудь змінювала б у слідах, які в нас уже вкоренилися» (К.Ушинський)[10].
Не слід думати, що стимулювання навчальних інтересів відбувається лише за рахунок певних прийомів навчання. Цікавість стимулюється всім змістом уроку, всією системою методів його проведення.
Література-мистецтво слова, і це вимагає особливого підходу до її вивчення, своєрідного емоційного та інтелектуального фону[10].
1.2 Методи, прийоми та засоби розвитку творчих здібностей учнів на уроках літератури в середніх класах
Процес навчання здійснюється за допомогою застосування методів.
Метод – це спосіб дидактичної взаємодії вчителя і учня, з допомогою якого досягається оволодіння знаннями, уміннями і навиками, формується світогляд учнів, розвиваються їх здібності.
Метод реалізується через прийом: це елемент метода, складова частина у пізнавальній роботі. Наприклад, проблемне питання, поставлене вчителем при викладі ним навчального матеріалу, є прийомом репродуктивногометоду. Його завдання-активізувати увагу учнів при засвоєнні ними нового матеріалу.
В той час, проблемне питання, поставлене вчителем, яке вимагає самостійної пошукової роботи-уже не прийом репродуктивного методу, а способів виявлення іншого-евристичного чи й дослідницького.
Принципи обґрунтування методів.
І. У шкільній практиці викладання літератури має широке застосування класифікація за принципом джерела знань. Звідси:
1) слово (лекція) вчителя;
2) бесіда;
3) самостійна робота.
Вчитель подає новий матеріал, читає лекцію; потім, обговорюючи твір, учні відповідають на запитання, в формі бесіди доходять до істини; практикуються уроки чи їх фрагменти, де учні самостійно працюють з книгою (підручники, хрестоматії, критичні матеріали, пишуться твори).
Але зауважимо, що зовнішньо однотипні заняття можуть бути дуже різними за суттю:
слово вчителя може мати різну мету і різний зміст. Воно може передувати читанню, аби емоційно підготувати учнів до його сприймання, вчитель розповідає про життя і творчість письменника, дає лекцію з теорії літератури і тоді його слово має іншу мету, інший зміст;
відмінно до теми і змісту може бути й бесіда;
бесіда з метою активізувати сприйняття тільки що прочитаного твору, відтворення найбільш яскравих епізодів;
може бути бесіда-аналіз за запитаннями вчителя;
бесіда з метою узагальнення матеріалу.
Такою ж різноманітною може бути і самостійна робота:
може бути з метою закріплення;
може носити дослідницький характер.
Таким чином, навчальна діяльність учнів буде різною і за змістом і за рівнем самостійності[11].
Тому термін «лекція», «бесіда», «самостійна робота» означають більше форми спілкування вчителя і учня, ніж методи навчання. Форма-більш загальне, об’ємне трактування самого процесу навчання.
Тут можна схематично зобразити так: форми – методи – прийом – навчальна ситуація.
Зміст навчальної діяльності вчителя і відповідно діяльності учнів, що навчаються, і має служити критерієм обґрунтування методів.
ІІ. Цим критерієм є характер пізнавальної діяльності школярів.
Беручи в основу цю аксіому, дидактик Лернер і Скаткін вивели загально дидактичну класифікацію методів, що охоплює всю систему шкільного навчання:
1) пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний);
2) репродуктивний (відтворюючий);
3) метод творчого викладу;
4) евристичний (частково-пошуковий);
5) дослідницький.
Скаткін: «Мова йде не про протиставлення одного метода іншому, а про їх гармонійне співіснування, про розумне застосування кожного метода на своєму місці для вирішення специфічних навчально-виховних завдань»[11].
Ці загальнодидактичні методи навчання по-своєму реалізуються в кожному навчальному предметі у відповідності до його специфіки.
Таким чином у основі класифікації є пізнавальна діяльність:
1-ший ступінь у логіці пізнання літератури як навчального предмета – лежить сприйняття художнього твору. Завдання – навчити сприймати твір. Література як вид мистецтва має виховувати художника.
2-гий ступінь – подача і сприйняття з боку учнів спеціальних знань про сутність художньої літератури, її специфіку, теорію і історію.
Органічне поєднання у свідомості читача безпосередньо художнього переживання і науково-літературознавчих понять і висуває потребу у специфічних методах викладання літератури.
Кожен метод безпосередньо зав’язаний з видами діяльності школярів.
І. Метод творчого читання найбільш специфічний для нашого предмета.
Читання художнього твору відрізняється від читання наукового, публіцистичного тексту. Це читання вимагає особливої уваги до слова, фрази, ритму.
Застосовуючи цей метод, вчимо дітей слухати і чути художнє слово, насолоджуватись ним, вчитись самим говорити і читати виразно.
Для цього методу характерні такі прийоми:
виразне (в ідеалі художнє) читання викладача;
читання матеріалів художнього слова (окремих творів, сцен з п’єс);
уміння виразному читанню учнів;
коментоване читання;
постановка проблеми, що випливає з прочитаного;
творчі завдання, що базуються на життєвих спостереженнях учнів.
Види навчальної діяльності учнів:
читання художнього твору в класі і дома;
виразне читання з обґрунтуванням особливостей читання;
заучування напам’ять;