Якщо проаналізувати програмні документи всіх сіоністських партій та організацій, то їм були притаманні такі вимоги:
1. «Національно-культурна автономія для євреїв.
2. Вільні єврейські Ради у місцевому та республіканському маштабі.
3. Створення єврейських відділів профспілок.
4. Геть режим терору над соціалістичною спільністю.
5. Геть євсекцію та національне пригнічення євреїв тощо».
Серед єврейського населення в Україні було немало сіоністських гуртків. Найбільш впливовими серед них були «Тарбут», «Бнейціон» (діти Сіона) та згадуваний вище «Кидимо». Наприклад, культурно-просвітнииький гурток «Тарбут» користувався значною підтримкою сіоністських організацій. У 1922 році на потреби гуртка було зібрано декілька десятків мільйонів карбованців. За ці кошти гурток відкрив свій клуб у Києві при синагозі «Ойгель-Йосиф» по В Васильківській. 23. який мав велику бібліотеку єврейських книг, єврейські школи на Подолі та у центрі Києва. Крім цього, «Тарбут» створив гуртки для єврейської молоді з вивчення єврейської літератури та історії. [9, с.98]
Інтенсивний розвиток сіоністського руху спричинив до активної боротьби керівних структур із ним. Основним методом цієї протидії стали репресії проти активістів єврейських організацій, які розпочалися на початку 1924 року. Наприклад, за 1923-1924 та 1925 роки було вислано за межі України 213 осіб. Проте репресії проти сіоністів, навпаки, ще більше прискорили ріст кількості сіоністських організацій і вплинули на збільшення чисельності їх членів та тих, хто їм співчував.
Боротьба радянської держави із сіоністським рухом спричинила до зменшення кількості організацій і чисельності в них. Як ми вже відзначали, на 1 січня 1926 р. налічувалось приблизно до 30000 членів цих організацій, на 1 квітня їх кількість становила 23000, а на 1 листопада - тільки 14000.
На початку 20-х років керівні структури країни були слабкими у фінансовому відношенні і не могли особливо протидіяти міцним єврейським закордонним Суспільним організаціям, які відкривали свої відділення у Росії і в Україні. Тому вживалися заходи з регламентації їх діяльності, щоб взяту контроль над ними. На 3-й конференції євсекцій РКП, яка відбулась у 1921 р., відзначалося:
1. Як тимчасово існуючі «єврейські суспільні організації» повинні займатися лише наданням допомоги героям. Що постраждали від погромів.
2. Всі створені ними установи повинні при першій можливості перейти у розпорядження радорганів.
3. Стежити за тим. щоб діяльність цих організацій не відхилялась за межі дозволеного.
4. Прагнути взяти у руки комуністів найбільш впливові організації та посилювати свій вплив в інших.
Отже, на території Правобережної України у 1920-ті роки існувала ціла низка єврейських партій і громадських організацій, в основі яких лежав сіонізм. Вони були невід'ємною складовою суспільно-політичного та економічного життя зазначеного регіону. Рух сіоністів водночас був однорідний та різнобічний за своїм характером, методами функціонування, завданнями та метою, що й зумовлювало особливості діяльності окремих єврейських партій та громадських організацій. Крім цього, на території України діяла мережа закордонних філантропічних організацій, які надавали матеріальну допомогу євреям на різні потреби. [44, с.121-145]
Загальні висновки
Розглядаючи процес розвитку системи освіти на території Поділля в другій половині XIX початку XX століття варто зауважити, що розвивалася вона в руслі соціально-політичних та економічних перетворень в усій Російській імперії. Розвиток освіти підштовхували об'єктивні обставини розвитку капіталістичних відносин з їх найманою кваліфікованою робочою силою, потребою в управлінських кадрах для промисловості. Разом з тим, реалізація урядових постанов, указів імператора та інших нормативно-правових документів в сфері освіти мала свої особливості для окремих регіонів, в тому числі і для Подільського краю, адже вони враховували економічну спеціалізацію регіону в межах урядового курсу на регіоналізацію та спеціалізацію провінцій імперії. Цей блок політичних передумов розвитку освіти перебував у нерозривному зв'язку із загальноімперською освітньою системою.
Важливими політичними передумовами для розвитку освіти виступали і місцеві особливості Подільського краю. Вони полягали в тому, що по всій Україні, на хвилі національного відродження розгорнувся педагогічний рух за національне шкільництво, очолений революційно-демократичною інтелігенцією та освітянами. Він розгорнувся як зворотна реакція на великоросійську шовіністичну політику відносно українського народу, яка супроводжувалася наступом на українську мову і її використання в навчально-виховному процесі навчальних закладів.
На розвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратегії імперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчує низький рівень освіченості серед молоді - прогресивних сил українського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділі російський уряд хотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.
Це дає підстави стверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царату відносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідацію безграмотності і становості в її здобутті.
Ситуація покращилась лише з приходом до влади на короткий період Української Центральної Ради. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почались закладатись ЇЇ підвалини в сучасному розумінні.
Об'єднання молодих людей, освічених, ерудованих, сповнених бажання поширювати освіту в народі, піднести його культуру, зробити її надбанням широкого загалу — явище. На наш погляд, для того часу цілком нове у суспільстві. Студентська молодь і гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки, різні організації з метою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада також сприяло задоволенню освітніх проблем того часу. Даним дослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX — початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Діяльність громадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань серед українського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження і формування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїх інтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо. Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.
У процесі дослідження встановлено, що наприкінці XIX — початку XX століття одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі була організація «Просвіта». Їх учасники відіграли помітну роль у піднесенні національної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня. Проводили різноманітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення. У цей час вони займалися розв'язанням питань духовного і освітнього розвитку населення України і були чи не єдиними громадськими організаціями, які опікувалися видавничими справами, утворювали бібліотеки і читальні, засновували освітні заклади, влаштовували лекції, літературно-вокальні вечори, театральні заходи, займалися створенням краєзнавчих музеїв тощо. Так перший музей на Поділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському.
Земства помітну роль у розширенні системи початкових навчальних закладів відіграли будучи органами місцевого самоврядування. Вони займалися заснуванням українських початкових та професійних шкіл, дитячих садків, виданням педагогічних журналів, шкільних підручників, посібників, освітньо-виховною діяльністю. Повітові земства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися з ініціативи селян. З’явився новий тип початкових навчальних закладів – нижчі ремісничі школи, під клопотаннях земств.
Займалися організацією недільних шкіл: чоловічі, жіночі і змішані. Їх відкривали міські та сільські товариства, церковні попечительства, монастирі, благодійні товариства і приватні особи. Чисельна єврейська громада продовжувала зберігати традиційну систему освітянських закладів, утримуваних ними ж на громадських, так і на приватних засадах. В містах Поділля продовжували існувати так звані хедери, які створювалися меламедами (книжниками) і функціонували виключно на кошти батьків, які оплачували навчання своїх дітей. Для навчання сиріт і дітей з бідних єврейських сімей у містах Поділля продовжували діяти талмудтори, які утримувалися на кошти єврейських громад, а також на пожертви багатих євреїв (будинки навчання або молитви школи).
Таким чином, друга половина початок століття характеризується бурхливим розвитком навчально-виховних інституцій як державного, так і громадського характеру.
Однак, не зважаючи на всі позитивні зрушення в розвитку освіти у зазначений період відсоток неосвітченого населення, як на території Подільської губернії, так і Україні зокрема, був досить великий і складав 82-85 %.