В дитячих садочках на допомогу педагогу приходить іграшка у національному костюмі і народне слово:
«У нашого Василя
Вишивані рукава
Ще й розшитий комірець,
А сам хлопець – молодець.»
Також важливим елементом народного одягу була хустка. В кожній місцевості був свій орнамент для жіночої хустини, виразник особливої краси:
«Маю хустку-вишиванку
На чотири роги,
Кого люблю, того люблю,
Кидаю під ноги.»
Хустка з давніх давен – основний улюблений головний убір українських жінок. І дівчатка у садочку із задоволенням танцюють із хустинами, вистеляючи ї до ніг хлопців, уявляючи себе дорослими жінками. Їх зберігали до весілля у скринях.
А найулюбленішим головним убором для дівчат був віночок. Які ж квіти повинні були квітчати дівочі голівки? Чорнобривці (які означають красу), ромашки (символ ніжності і доброти), незабудки (символ вірності); барвінок (символ життя); безсмертник (здоров’я), мак (щоб не було печалі). А якими стрічками повинен бути перев’язаний віночок і що вони означають? Коричнева (земля), жовта (сонце), зелена (трава), синя (вода), блакитна (небо), оранжева (хліб), рожева (багатство).
А в тих віночках дівчатка самі стають такими гарними, наче квіточки. Навіть самі на себе не можуть налюбуватися. На Івана Купала дівчата вплітали поміж квітів полин, любисток, зілля проти «чортовиння».
В садочку з віночками дівчатка водять хороводи, танцюють, а ще у ігри грають, наприклад:
(діти стають у коло, вихователь ходить по колу з лялькою і носить віночок).
Я віночок сплету,
Я з віночком піду.
А коли я цей віночок
На голівку накладу?
Я Тетяночку знайду
Я до неї підійду,
Я Тетяні цей віночок
На голівку накладу.
Ой, і гарний вінок
І веселий танок!
Ви поплескайте гучніше,
Звеселяйте наш гурток.
(діти плескають в долоні, а дитина у віночку виконує прості танцювальні рухи). Повторити 2-3 рази.
«Віночок вити – життя любити», - так каже народне прислів’я.
Також важливим елементом чоловічого одягу була вишиванка (вишита сорочка – мамою, сестрою чи дівчиною). Багато є цікавого фольклорного матеріалу, пов’язаного із цим видом одягу:
Вишиваю вишиваночку –
Подарунок для Іваночка
Як веселка – вишиваночка –
Подарунок для Іваночка.
А ще:
А в горобейка жінка маленька
Сидить на кілочку,
Пряде сорочку.
Що виведе нитку –
Горобцю на свитку.
Ще й кожна деталь одягу була своєрідним оберегом, носила свої функції, адже у все, що люди робили своїми руками, вони вкладали великий зміст, теплоту свого серця, уміння золотих рук.
Золоті руки, торкнувшись народних ремесел, перетворювали звичайні речі у справжні чудеса. Ковалі і слюсарі виготовляли металеві вироби й деталі до дерев’яних предметів. Кушніри вичиняли шкури й шили кожухи та інші хутряні речі. Шевці виготовляли різні види взуття. Одяг: свити, жупани, шаровари, плахти, запаски, сорочки тощо – шили кравці. Гончарі створювали безліч різновиду посуду: миски, глечики, горщики, барильця, куманці, інші керамічні вироби, наприклад, кахлі. Проте, найпоширенішими були деревообробні ремесла. Адже здебільшого знаряддя праці та предмети побуту були дерев’яні.
Теслі будували житла, що в більшості районів України також ставилися з дерева. Столяри майстрували віконні рами, наличники, двері, а також столи, лави, ослони, мисники.
Вози та сани – то було ремесло стельмахів. Колісники робили колеса, ложкарі – вирізали ложки. Розвинутим було бондарське ремесло (з їх рук виходили цебри, діжки, балії, бодні, шаплики). Діти також люблять виконувати ролі чи то бондаря, чи шевчика, чи коваля:
А чи бачив ти, як шевчик шкурку в воді моче? Ой, так, братику, так шкурку в воді моче.
А чи бачив ти, як шевчик шкурку натягає? Ой, так, братику, так шкурку натягає тощо.
Українська народна іграшка – цілісний культурний феномен. Через неї зберігається соціально-культурний досвід, здійснюється зв’язок поколінь. Гра з народною іграшкою є також важливим засобом національного виховання.
Розкриваючи дітям символічний зміст ляльки, слід звернути увагу на те, що досить часто її можна побачити на весіллі. Пояснюється цей звичай так: взагалі він (звичай) дуже давній. Колись люди вважали, що іграшка-лялька принесе добробут молодій родині, сприятиме народженню дітей. Згодом розповісти слід дітям про символіку образів півня, курки, баранця, коника тощо. Встановленню зв’язків між минулим і сучасним допомагало знайомство з творчістю відомих майстрів української іграшки – І.Гончара, О.Селюченко, М.Железняка.
Одним з цікавих і доступних дошкільнятам видів народного мистецтва України є витинанки – орнаменти, вирізані з паперу.
Не слід забувати і про писанки. Писанка – покрите яскравим розписом яйце. Це символ життя, знак весняного відродження (адже розписують їх на Великдень), уособлення творчих сил природи. Багато і музичного матеріалу, пов’язаного з писанками:
«Розмалюю писанку, розмалюю,
Коника гривастого намалюю,
Розмалюю писанку, розмалюю,
Соловейка-любчика намалюю.
А то не знає веселу гру «Купса»?»
Ходить Купса по риночку
«Та й купує писаночку.
Купса, Купса уродливий,
Купса, Купса чорнобривий,
Купса, Купса будеш мати,
Що дівчині дарувати»
Найбільш поширеним видом мистецтва є народна вишиванка, яка живиться великою різноманітністю узорів і веселкою кольорів. Чарівні по своїй красі, неповторні в малюнку і барвах орнаменти традицій народних вишиванок. Вишивальниці, вишиваючи будь-який узор, в буквальному розумінні програмують, складають у чітку арифметичну прогресію те, чого прагнуть передати на тканині, шкірі, повсті. Основним матеріалом для вишиванки є нитки (льняні, бавовняні, шовкові та ін.). іноді як дорогі матеріали використовують золото, срібло, самоцвіти, намисто, бісер, монети тощо.
Вишивки були скрізь: і на народному одязі, і на рушниках, і на серветках.
У народі казали: «Хата без рушника – що родина без дітей». Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і чистий рушник напохваті. Не випадково в народній пісні мати навчає доньку:
«Тримай хаточку, як у віночку
І рушничок на кілочку;
Тримай відерцявсі чистенькі
І водиці повнесенькі.»
«Кілкові» рушники можна використовувати в інтер’єрі групової кімнати (наприклад, прикрасити портрет Т.Г.Шевченка чи Лесі України).
По всій Україні поширені звичаї накривати рушником хліб на столі. А ще зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю, що лежать на вишитому рушнику (як тут не згадати чудовий твір Гулака-Артемовського «Вихід з хлібом та сіллю»?).
У народі кажуть: «Хто сам малюнок долі вибирає, той пустоцвіту у житті не знає».
На щастя, на долю своїм дітям вишивала мати рушники, благословляла на дальню дорогу. Пригадується пісня П.Майбороди на слова А.Малишка «Рідна мати моя»:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…»
б) Усна народна творчість
Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить – казці.
Казки зачаровують малят образністю рідного слова, красою співучої української мови, своєю щирою наївністю, допомагають їм подивитись на навколишній світ іншими очима. Казки бувають:
чарівні (наприклад, «Іван Голик та його брат»), «Івасик-Телесик», «Про двох братів і сорок розбійників», «Іван Побиван», «Царівна жаба» тощо);
соціально-побутові, в яких розповідається про буденне життя людей, побут або реалії людського життя («Про Правду і Кривду», «Біда Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо);
сімейно-антагоністичні казки («Два брати», «Гостинець батькові», «Названий батько»);
жартівливі («Москаль у пеклі», «Докучливі качки», «Як баба чорта дурила» тощо);
сатиричні («Панська політика», «Пани», «Хома і гуска» тощо).
Важливе місце у творчості дітей відводиться участі у драматизації казок. Розвивається артистизм.
Важливе місце у виховання поваги та любові до батька і матері займають прислів’я та приказки, наприклад:
Одна мати вірна порада;
Все купиш, лише тата й мати – ні;
Матері ні купити, ні заслужити;
Дитина плаче, а матері боляче;
У дитини заболить пальчик – у матері серце;
Шануй батька й неньку, то й тобі буде гладенько;
Яке дерево, такі його квіти; які батьки – такі й діти;
Годуй діда на печі, бо й сам будеш там.
А ще можна запропонувати дітям відгадати загадки:
Найрідніша, наймиліша,
Всіх вона нас пестить, тішить,
Завжди скрізь буває з нами,
Відгадайте: хто це? (Мама).
Красивий, щедрий, рідний край
І мова наша – солов’їна.
Люби, шануй, оберігай
Усе, що зветься… (Україна).
Сумовита, ніжна та лагідна колискова викличе в дитини приємні, теплі спогади про найріднішу у світі людину.
Можна дати малятам поуправлятися у скоромовках:
«Ти, малий, скажи малому,
Хай малий малому скаже,
Хай малий теля прив’яже.»
«На дворі – трава, на траві – дрова,
Раз дрова, два дрова…»
З усіх жанрів дитячого фольклору чи не найбільш «дитячим» є прозивалки:
«Антоне, Антоне,
Собака втоне.
Тягни за вушка –
Буде добра юшка.
Діти посварилися – треба помиритися.»
«Мир миром, пироги з сиром,
Варенички в маслі,
Ми дружечки красні,
Помиримось.»
У «Словнику української мови» читаємо: «Легенда – народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою». Основу легенди становить вигадка та фантазія. Але люди в неї вірили, як у можливу. Легенди – зразки історичної пам’яті людей.
в) Народна гра
Діти… Їх ігрища й розваги… Це особливий світ ще й досі непізнаного, загадкового. Як і світ дитини. Не регламентований стереотип.
Усі люблять гратися: ведмежата, котики, песики, дітки: хлопчики та дівчатка, чорняві та біляві. І так ведеться з давніх-давен. Любили гратися і наші батьки, і бабусі й дідусі, їхні предки. Усі вони вигадували різні ігри, навчалися одне в одного. Старші передавали меншим свої вигадки, а менші додавали щось своє, придумували нові забавки. Так і дійшли всі ігри, забави до наших часів. На згадку приходить дитяча гра «в піжмурки». Тому, хто водив, зав’язували очі, підводили до кілка і промовляли: