ЛЬВІВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
Кафедра суспільствознавчої та культурологічної освіти
КУРСОВА РОБОТА
«Роль народних звичаїв та традицій у розвитку музичного світогляду дітей дошкільного віку»
Курсову підготувала:
Муз.керівник ДНЗ №125
м.Львова
Чучукало Л.В.
Науковий консультант
Опанасюк О.П.,
Кандидат мистецтвознавства,
Доцент ЛОІППО
Львів - 2009
ПЛАН
ВСТУП
І. Моральні та людські цінності як фактор народу:
а) любов до рідної мови, до рідної землі, її історії – патріотичне виховання;
б) любов до родини – сімейне виховання;
в) любов до Бога – християнське виховання;
г) любов до всього прекрасного – естетичне виховання.
ІІ. Види народної творчості:
а) декоративно-ужиткове мистецтво;
б) усна народна творчість;
в) народна гра;
г) пісенна творчість.
ІІІ. Заключна частина. Від народознавства до свідомого патріотизму.
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
«Прислухайтесь як океан співає
Народ говорить, і любов, і гнів
У тому гомоні людським
Мудріших ніж народ, учителів немає:
У нього кожне слово – це перлина.
Це праця, це натхнення, це людина»
М.Рильський
Народознавство, за словами В.Скуратівського, - це народ, його історико-культурні традиції, духовний досвід. Це поняття вбирає в себе пласти матеріальної і духовної культури народу. Тут і традиції звичаї, обряди, фольклор і житло, одяг, кулінарія, трудова діяльність.
Людину робить сильною віра батьків, традиція роду, пам'ять поколінь. І, щоб відродити національну спадщину, нам слід повернути собі втрачені духовні якості, джерела народного буття, розповідати дітям історію народу, знайомити з традиціями і звичаями, обрядами, котрі сягають у глибину століть.
Давня істина: сьогоднішній день – похідне вчорашнього, а завтрашній – похідне сьогоднішнього. Наша і ж історія культури – це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали будівельники, а й працею всіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився би на руїни.
Генотип українця сформований на народній основі, він виражає його внутрішній зміст, духовний та інтелектуальний потенціал.
Народнопісенне світосприйняття є виявом талановитості нашого народу, своєрідності характеру української людини, наділеної великою духовною красою і силою слова.
Народна мудрість говорить: «Дитятко – як тістечко: як його замісити, так воно і виросте». Наші діти – це наша старість. Правильне хороше виховання – це наше майбутнє, а погане – горе, наші сльози, наша провина перед іншими людьми. Ця істина завжди буде живою:
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і довічне коло,
Ми засіваємо житейське поле
І не на день минулий – на віки!
Батьки і діти… Діти і батьки…
Нам нічого ділить на спільнім полі.
За даними педагогів, психологів саме дошкільний вік є найблагодатнішим ґрунтом для засівання будь-яких основ виховного процесу. Саме в цьому віці дитина починає набувати форми навчальної діяльності, спеціально спрямовані дорослими на засвоєння дітьми людського досвіду. Діти дошкільного віку охоче включаються в таку діяльність. Тоді, за Г.С.Костюком, «у них виникають почуття гордості, власної гідності».
Тепер постає питання: хто повинен проводити роботу по присуспільненню дитини до народної національної спадщини? Звичайно ж, батьки і вихователі. І саме вихователям слід знати, що причетність до народної культури очищує душу дитини, пробиває замулені джерельця доброти і любові до народу, до світу. Світу, у якому так багато прикрості, жорстокості, зла, несправедливості і ненависті.
До числа вихователів, звичайно ж, належать і музичні керівники, оскільки музика – це світ прекрасних світлих, добрих почуттів; засобами якої у дитячих серцях відгукуються найчарівніші струни; у дитячих душах розквітають дивні квіти кохання і щастя, проростають зерна доброти, краси, людської гідності, патріотизму. Як кажуть в народі, люди приходять і відходять, а музика живе вічно. З чим же ми повинні знайомити наших дітей в дошкільному віці на музичних заняттях в плані народознавства?
Багата наша спадщина, якою ми повинні збагатити і зцілити дитячі душі, запалити в них вогонь віри в існування кращого майбутнього, перемоги добра над злом. Ми (вихователі та муз керівники, а згодом і шкільні вчителі) повинні плекати любов до рідної мови і викликати інтерес і повагу до національних традицій та звичаїв, знайомити з українським національним посудом, одягом та народними символами (верба, калина, тополя, лелече гніздо, народна вишиванка, писанка).
І. Моральні та людські цінності як фактор народу
а) любов до рідної мови, до рідної землі, її історії – патріотичне виховання
Необхідним є формування почуття любові до рідної землі, до села та міста, де народилися, де ростуть рідні та близькі серцю дитини люди. Діти повинні знати назву міста/села, де народилися і живуть, його історію, культуру. Так, з дитячого садочка вони, наприклад, вивчають чудову пісню І.Шевчук «Львове мій»:
Ми, львів’яни і львів’янки
Місто любимо своє
І тому ми гордимося,
Що у ньому ми живем.
Всі ми знаєм: Князь Данило
Цьому місту назву дав
І на ймення свого сина
Місто наше він назвав…
Насправді це є авторська пісня, але в ній живе коротенька історія нашого древнього міста, центру Галичини. І маленькі галичани завжди пишаються тим, що мешкають у ньому. Особливо тішаться з того дівчатка:
«А ми панночки зі Львова,
А ми дуже гонорові.
Любим танці, спів, гостини,
А найбільше все фестини…»
б) любов до родини – сімейне виховання
А чи треба дітям знати свій родовід? В сиву давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи сьомого коліна. Цифра ця досить солідна, якщо, скажімо, в кожного з нас є тато, мама, два дідуся, стільки ж бабусь. А за кожною такою особою стояли цікаві історії, реальні події. Пам'ять про своїх пращурів – не забаганка. Це природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали «Людина без роду-племені» (В.Скуратівський).
Ідеал сімейного щастя висловив поет І.Котляревський: «Де згода в сімействі, там мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляє, здоров’я посилає. І з ними вік живе…» - чи не ідеальна формула сім’ї? Родовід – це коріння, на якому тримається родинне дерево. Можна навіть намалювати генералогічне дерево, підписуючи кожну гілочку на ньому іменами близьких людей для пам’яті майбутніх поколінь.
Не буде коріння – дерево звалить маленький вітерець. Тому ми і повинні поглиблювати знання наших дітей про роль в їхньому житті родини.
А зараз пригадуються слова із всім знайомої пісні, яку колись написав славетний український композитор Назарій Яремчук. Сам композитор давно помер, але його пісня продовжує жити у його двох синах – Назарії та Андрії Яремчуках, що успадкували від батька чудові голоси та щирі серця справжніх українців. І продовжують жити безсмертні рядки:
«Родина, родина… від батька й до сина,
Від матері доні тепло передам.
Родина, родина – моя Україна
З глибоким корінням, з широким гіллям»
В садочку ми часто влаштовуємо родинні свята, де збираються разом діти і їхні родини. «З родини йде життя людини», - так справедливо каже народна мудрість.
Для того, щоб діти могли глибше дізнатися про історію свого роду, важливо знайомити дітей з професіями їхніх дідів-прадідів, а це означає що повинні знати і старовинні професії, ремесла. Знаряддя праці, вироби народних промислів.
З цією метою доречно в дитячому садочку провести театралізоване дійство «ярмарок», щоб діти наочно могли поглинути у світ невичерпного джерела народної мудрості, пов’язаного з історією, побутом, ремеслами та душею народу, її народного мистецтва, фольклору, іскрометного жарту. Ярмарок – це місце, де зустрічаються виробник і споживач, щоб продати чи купити товар, погуляти, пожартувати, поспівати, потанцювати, позмагатися…
Як тут не згадати славнозвісний Сорочинський ярмарок у Полтавській області, оспіваний самим М.В.Гоголем у циклі повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки». Діти дуже люблять приймати активну участь у таких дійствах. Тут вони – справжні актори і співаки. Найзаповітніша мрія, найпалкіше бажання всіх батьків-матерів – щоб дітки зростали дужі і красиві. А ще розумні, щедрі на добро, на любов, на пошану до старших, до святинь свого роду й народу.
Ріст і силу дитяті дають материнське молоко і батьківський хліб. А що ж спричиняє зростання душі? Звичайно ж, слово.
Маля – немовлятко не знає мови, не розуміє слів. Але материнська любов і народна мудрість створили диво-дивнеє – колискову пісню, забавлянку. Саме з «А-а-а, люлі-бай, спи, дитинко, засинай», - починається розуміння слова і мови.
Рідна мова… рідний, рідна, рідне – корінь роду і народу. Рідна матуся, рідний тато, рідна земля і рідна Україна, рідна мова. Поки живе мова – доти живе народ.
«Як парость виноградної лози
Плекайте мову, пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіше від сльози
Вона хай буде»…
(М.Рильський)
Автор заповідає майбутнім поколінням берегти рідне слово. Необхідно маленькому громадянину України прищепити бажання бути вірним своєму народові, мові, землі, де народився і зростаєш. В невинній душі неодмінно зросте зерно сіяча, якщо його засіяти ще змалечку. З молоком матері, з батьківським хлібом, з добрим словом і любов’ю педагога-наставника в садочку, а згодом і у школі. Мудрі люди кажуть: «спочатку батьківські очі дивляться на нас з любов’ю, потім з гордістю, далі з надією».