Оволодівати навичками говоріння, діти засвоюють рідну мову, наслідуючи мовлення вихователів, однолітків, людей із постійного оточення, мову художніх творів, тобто того мовного оточення, в якому вони виховуються і навчаються.
Вживаючи у свої мові слова, словосполучення, речення як коди для позначення об’єктів реальної дійсності, діти не бачать самих мовних одиниць. Так, вони зіставляють предмети та явища з засвоєними словами, не розуміючи при цьому злиття у єдине ціле слів і названих ними матеріальних об’єктів, дій, станів. Діти розуміють думки, виражені в різних видах речень, виражених за допомогою словосполучень (пташка в клітці, синець від удару), досить уміло використовують речення для продуктивного мовлення, але при цьому не диференціюють граматичних форм як явищ мовленнєвої дійсності. У психології та лінгвістиці такий феномен має назву “прозорості значення мовного знака” (Шафф А. Введение в семантику. – М.: Изд-во иностр. лит., 1963 – с. 203).
У процесі загальноосвітньої підготовки дитина емпіричним шляхом засвоює матерію мови, запам’ятовує традиційне поєднання мовних засобів, їх виражальні відтінки.
Для практичного, дотеоретичного засвоєння дитиною традиції поєднання мовних засобів їй необхідно запам’ятати орфоепічні та граматичні норми. За умови мимовільного запам’ятовування традиції вживання формується мовне відчуття, або “чуття мови”. За визначенням Л. І. Божович, “чуття мови” виникає мимовільно як побічний продукт діяльності, яка спрямована на оволодіння практикою мовленнєвого спілкування.
Для засвоєння способів виразного, спонтанного, неусвідомленого мовлення (інтонації повідомлення, вигуків, часток; модальних слів, синонімів, антонімів та інше) слід, по-перше, дати змогу дитині почути, відчути, поспостерігати, як за допомогою мови оцінює діяльність, як вона виражає свій духовний світ, свої емоції та почуття; по-друге, створити умови, щоб на доречно зібрані мовні засоби виразності мовлення дитина сама відгукувалася емоціями, почуттями та вправлялася у вираженні власної оцінки дійсності. Якщо дитина засвоює виражальні засоби мовлення, мова стане інструментом розвитку її емоційної сфери.
У мовленнєвому розвитку дітей дошкільного і шкільного віку виявлено закономірності, сформовані Л. П. Федаренко (Федаренко Л. П. Закономерности усвоения родной речи. – М.: Просвещение, 1984 – 159 с.), суть яких полягає в тому, що мовлення засвоюється за умови набуття здатності:
- управління мускулами мовного апарату, координувати мовленнєворухові та слухові відчуття;
- розуміти лексичні та граматичні значення;
- відчувати виражальні відтінки лексичних, граматичних, фонетичних мовних значень;
- запам’ятовувати традиційне поєднання мовних одиниць у потоці мовлення, тобто засвоювати літературну мовну норму.
Крім того, під час засвоєння письмового і вдосконалення усного мовлення молодими школярами спостерігається такі закономірності:
- писемне мовлення засвоюється, якщо воно зіставляється з уже засвоєним усним;
- темп збагачення мовлення прискорюється за умови вдосконалення мовленнєво-творчої системи того, хто навчається [16; 10].
Висновок
Таким чином, процес засвоєння мовлення у школі повністю залежить від дошкільної мовленнєвої підготовки.
Природне засвоєння рідної мови дітьми дошкільного віку відбувається інтенсивніше, якщо керівництво ним здійснюється, спираючись на лінгводидактичні принципи навчання мови:
- увага про матерії мови;
- розуміння мовних знаків;
- оцінювання виразності мови;
- розвиток чуття мови.
Згідно з цими принципами виробляються засоби навчання, які стимулюють розвиток мовленнєворухових навичок (артикуляції, інтонації); забезпечують дітям інтуїтивне (чуттєво сприйняте) розуміння лексичних і граматичних значень, тобто сприймання мови як явища, що має сенс, допомагає розвивати в них уміння відчувати емоційну виразність мовних засобів, сприймати поезію, розпізнавати засоби експресії; організовують мовленнєве середовище з оптимальним потенціалом розвитку, необхідним для засвоєння літературної норми.
1.2. Формування звукової культури мовлення. Система вправ
Культура мови, усної чи писемної, активного мовця зростає по висхідній від орфографічно-пунктуаційної грамотності до стилістичної виразності та комунікативної доцільності, потім до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови, і має ще свої додаткові ознаки — образність та творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом.
Мовна майстерність талановитого мовця, може почати виявлятись уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Абсолютно чіткої межі між рівнями немає. Засвоюючи норми, учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним.
Рівень правильності мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (вимовних, лексичних, граматичних) літературної мови.
Стилістична виразність і комунікативна доцільність спираються на здобутки першого рівня — правильності. Але досягається він дотриманням ще й інших вимог, за якими формуються такі якості мови, як точність, логічність, ясність, чистота, виразність, різноманітність, багатство виражальних засобів.
Точність - одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається, з двох компонентів: а) адекватне, об'єктивне мовне відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, узвичаєних для мовців, що володіють нормами літературної мови.
Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги:
1. Оформляти й виражати думку треба відповідно допредметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, знанням об'єкта мовлення, умінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них.
2. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності «свій», своя міра мовної правди й неправди, і мовець повинен його відчувати. Наприклад, жартомасказане в дружній бесіді слово може сприйматисяадресатом як образа, якщо вилучити його з контекстуфантазійно-дотепного, довірливого спілкування і перенести на рівень офіційно-ділового, де «все правда».
Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного здійснення пізнавальної та комунікативної функції мови. Розрізняють логічність предметну і понятійну. Предметна логічність мовлення полягає в тому, що смислові зв'язки та відношення між мовними одиницями, які встановлюються в процесі мовлення, відповідають смисловим зв'язкам і відношенням у реальному світі. Понятійна логічність — це відображення структури логічної думки і її розвитку в семантичних зв'язках, структурах і поєднаннях мовних елементів, які використовуються у даному мовленні. Оскільки за предметами та ознаками, явищами і процесами в нашій свідомості формуються уявлення та поняття (і, навпаки, за уявленнями і поняттями ми відтворюємо образи предметів та явищ за аналогією до відомих), у мовленні обидва види логічності взаємопов'язані, двоєдині. Але в конкретних формах і типах мовлення за обов'язкової наявності обох яскравіше видно то один, то інший вид логічності. Наприклад, в описах конкретних речей очевидною є предметна логічність, а в наукових статтях виразною буде логічність понятійна.
Ясність мови визначається якїї зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним здаватиметься усне мовлення адресату, якщо його мисленнявстигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохивипереджатиме. Слухач у такій ситуації адекватно«прочитує» те, що чує, про що здогадується, і часто каже:«Я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяють:чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування,правильне інтонування, розмірений та уповільненийритм, спокійний та ввічливий тон.
На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.
Ясність має бути обов'язковою ознакою гарної мови в усіх типах спілкування.
Чистота мови уявляється нам передусім бездоганністю її елементів — без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов, невластивих українській мові форм. Ниві українська мова зазнає шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їхніми елементами.
Частина цих елементів практично увійде в лексику української мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при цьому витісняться відомі українські слова, бо це загрожуватиме самобутності нашої мови.
Засмічують літературну мову не лише чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.
Чистота мови повинна простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії — літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики — відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, немотивованих повторів; на рівні синтаксису - правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.
Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.
Виразність мови складається з двох засад: інформаційної виразності (змістової) і виражальної (чуттєво-мовної) виразності. Тому вважають, що виразність — це швидше ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою, інтенсивно показаною (експліцитна, експресивна) і прихованою (імпліцитна, імпресивна).