Студенти вищих навчальних закладів мають більш високий рівень соціальної зрілості. Вони здатні прийняти на себе деяку частку відповідальності за виникнення конфлікту, менш емоційно травмуються. Однак і серед них може бути не мало осіб, що отримали в школі емоційні травми, які виникли в результаті спілкування з викладачем. У першокурсників труднощі адаптаційного періоду в інституті також можуть обумовити зниження самооцінки і втрату самоповаги. Особливо в цей період вони потребують підтримки з боку викладачів.
Природно, стиль спілкування, що задається викладачем, істотно впливає на ставлення студентів до навчального предмета, який він викладає. Надмірно велика дистанція, яку встановлює викладач між собою й студентами, призводить до того, що учні бояться звернутися до нього за роз’ясненнями, ховають своє нерозуміння. Надмірно близька дистанція, неформальні відносини можуть викликати в студентів ілюзію необов’язковості, небажання глибоко засвоювати навчальний предмет. Конфліктні відносини, що виникають з викладачем, можуть призводити до ігнорування навіть його справедливих вимог. Необ’єктивність викладача до студента, неадекватно занижена оцінка його здібностей і знань, безтактність у спілкуванні можуть викликати глибокі емоційні травми, у результаті чого навіть після закінчення вищого навчального закладу, у самостійній професійній діяльності звертання до відповідного знання може або блокуватися («спрацьовують» захисні психологічні механізми), або актуалізувати сліди пережитого.
Таким чином, спілкування є найважливішим професійним інструментом педагогічної діяльності, що було доведено в дослідженнях А. А. Бодалева, Н. В. Кузьміної, В. А. Кан-Каліка, А. А. Леонтьєва, А. Н. Мудрика, А. И. Щербакової та ін. Усе починається з учителя, з його уміння організувати з учнями педагогічно доцільні відносини як основу творчого спілкування.
Через безпосереднє спілкування педагога з учнем здійснюється найголовніше в педагогічній діяльності — вплив особистості на особистість. У зв’язку з цим комунікативні здібності та вміння педагога набувають ролі професійно значущих. Ефективність професійно-педагогічного спілкування викладача залежить від рівня сформованості його комунікативної культури. Природною основою комунікативної культури є комунікабельність людини.
І. М. Юсупов визначав комунікабельність як психічну готовність людини до організаторсько-комунікативної діяльності. В. А. Кан-Калік характеризує комунікативність як явище багатопланове, що поєднує низку компонентів, серед яких особливе значення мають комунікабельність, соціальна спорідненість, альтруїстичні тенденції.
Під комунікабельністю розуміють здатність відчувати задоволення від процесу спілкування з іншими людьми. Некомунікабельні або малокомунікабельні педагоги швидко втомлюються, відчуваючи психологічні перевантаження, оскільки цей вид активності не властивий їхній природі. Соціальна спорідненість — бажання бути серед інших людей. На думку В. А. Кан-Каліка, соціальну спорідненість треба розглядати як стійкий утвір, пов’язаний з професійно-педагогічною спрямованістю особистості. Третій компонент характеризує комунікативні та альтруїстичні емоції. Серед комунікативних емоцій вирізняють бажання ділитися думками, повагу до учасників спілкування. Альтруїстичні емоції пов’язані з бажанням приносити радість людям, з якими спілкуються, зі співпереживанням радості іншого тощо.
Функціональнішим щодо трактування комунікативності є підхід Ю. Л. Ханіна (див.: Ханин Ю. Л. К вопросу об оценке коммуникативности личности // Общение как предмет теоретического и прикладного исследования. — Л., 1972. — С. 172). Так, комунікативність постає в єдності трьох складових: потреби у спілкуванні, емоційного стану до, під час і після спілкування, комунікативних навичок і вмінь.
Потреби у спілкуванні мають різноманітні джерела. Вони можуть спричинятися намаганням зняти внутрішнє напруження та занепокоєння; дістати схвалення, визнання своєї неповторності та унікальності з боку оточення; уточнити свої уявлення про іншу людину, її здібності, якості; справити активний вплив на напрям думок, установки іншої людини і виявляти піклування про іншого.
Комунікабельність має різні рівні виявлення — від гіпертрофованої (це рівень гіперкомунікативності) до гіпокомунікативності. В першому випадку людина поводить себе докучливо, втомлює, намагається стати центром спілкування, погано усвідомлює позиції партнерів; в протилежному випадку — людина не здатна підтримувати контакт, організовувати зворотний зв’язок зі співрозмовником, який при цьому почуває себе дискомфортно.
Зрозуміло, що ні гіперкомунікативність, ні гіпокомунікативність не відповідають вимогам спілкування педагога. Педагогічне спілкування передбачає наявність таких умінь:
оперативно і правильно орієнтуватися в умовах спілкування, що постійно змінюються;
правильно планувати і здійснювати систему комунікації;
швидко і точно знаходити адекватні комунікативні засоби, що відповідають як творчій індивідуальності педагога, так і індивідуальним особливостям вихованця;
постійно відчувати та підтримувати зворотний зв’язок у спілкуванні.
У зв’язку з цим компонентами професійно-педагогічної комунікативності педагога є (див.: Педагогічна майстерність // За ред. І. А. Зязюна. — К., 1999. — С. 227):
наявність стійкої потреби в систематичному спілкуванні з дітьми в найрізноманітніших сферах;
органічна взаємодія загальнолюдських та професійних показників комунікативності;
емоційне задоволення на всіх етапах спілкування;
наявність здібностей до здійснення педагогічної комунікації;
наявність комунікативних навичок та вмінь.
Сформованість професійно-педагогічного рівня комунікативності є необхідною передумовою становлення всього комплексу педагогічних здібностей вчителя.
Педагог, як і майстер сцени, і більшою мірою, ніж усі інші люди, перебуває на стику двох реальностей, фізичної та психічної. За тілесними вчинками і висловленнями інших людей він уловлює їхню внутрішню сутність і встановлює з нею духовний контакт за допомогою власних висловлень і вчинків.
Найголовнішою позитивною якістю викладача є його професійна компетентність. Секрет успіху — у гарному інформативному змісті, переданому яскравою, зрозумілою, соковитою мовою. Якщо викладачу не вистачає матеріалу для інформації і він починає повторюватися чи говорити про малоістотні питання, втрачає логіку у викладі — увагу аудиторії буде загублено, а викладач ризикує заслужити сумнівну славу пустопорожнього оратора, «водокачки».
Співвідношення між інформативними частинами повідомлення й ілюстраціями до них залежить від аудиторії. Професійна компетентна аудиторія з високим рівнем розумового розвитку, що складається переважно з чоловіків, може одержати задоволення тільки від однієї інформації, викладеної індуктивним способом, що припускає і власну роботу думки, і власні висновки. У менш підготовленій аудиторії доцільно всі основні інформаційні посилки перемежовувати з ілюстраціями, поясненнями, образами, порівняннями. Це робить матеріал досить доступним, що запам’ятовується, цікавим. У таких аудиторіях краще використовувати дедуктивний стиль викладання, що забезпечує велику стабільність і прийнятність інформації. Гарний викладач має відчувати межу, за якою науковий виклад матеріалу переходить у науково-популярне, а зрозуміле пояснення — у розжовування банальних істин. Аудиторію треба поважати, а не підлещуватися до неї, знімаючи з неї навіть невелике інтелектуальне навантаження.
З часів Цицерону відомо також, що структура будь-якого викладення матеріалу перед аудиторією складається з трьох частин: вступ, основна частина та висновок. Для першої і третьої частин можна відвести роль емоційних зачіпок, що не тільки привернуть увагу аудиторії, а й забезпечать дружелюбний контакт із нею. Відомий оратор А. Ф. Коні пропонував на початку лекції привести забавні випадки, комічні непорозуміння, навіть щось екстравагантне, аби заволодіти увагою. Основна частина повідомлення повинна поміститися в рамку з переліком основних змістових тем, розташованих відносно одна одної у певній логічній послідовності. Дейл Карнегі наводить приклади невдалих виступів «вінегретного» асортименту, де всього потроху й усе існує без усякого зв’язку один з одним. На закінчення можна підвести підсумки і обов’язково подякувати аудиторії за співробітництво і допомогу в спільному обговоренні проблеми.
Частою помилкою викладача, особливо недосвідченого, є погане відчуття часу. Іноді воно призводить до надмірно швидкого викладання матеріалу, коли здається, що стрілка завмерла, а говорити більше немає про що. Це викликає непотрібну емоційну напругу, розгубленість і фрустрацію. Частіше ж часу не вистачає, і викладач змушений жужмити матеріал, щоб щось встигнути. Час треба тримати під контролем, а всі три частини повідомлення повинні перебувати в гармонійному сполученні. Основний час треба приділяти основній частині. Крім того, обов’язково треба готувати резервний матеріал, щоб скористатися зайвим часом. Це підсилить авторитет педагога, продемонструє його професійну компетентність.
Д. Карнегі постійно підкреслює необхідність ретельної підготовки викладача чи оратора до публічної промови, аж до репетиції її перед більш простою аудиторією, наприклад, перед своїми родичами. Талантом імпровізатора володіють далеко не всі (лише 0,1 % людей), причому в деяких ситуаціях, наприклад під час читання лекції чи виступу на відповідальній нараді, імпровізація взагалі недоречна. Тому основний секрет успіху полягає в ретельній підготовці матеріалу, підборі цікавих фактів, підпорядкуванні цих фактів логіці викладання й ілюструванні їх яскравими прикладами.