Істотною є зовнішність школяра. Так, в одному з експериментів чотирьомстам учителям були запропоновані для оцінки «особисті справи» учнів. Завдання полягало в такому: визначити рівень інтелекту школяра, ставлення його батьків до школи, його плани стосовно подальшої освіти, ставлення до нього однолітків. Секрет був у тому, що всім давалася та ж сама справа, але до неї були прикладені дві різні фотографії — свідомо приваблива і свідомо неприваблива. Виявилося, що «привабливим» дітям за інших рівних умов учителя приписували більш високий інтелект, кращий статус у групі однолітків і навіть батьків, що виявляли більше бажання займатися вихованням своїх дітей.
Учитель, виявляється, мимоволі прагне звертатися до тих учнів, що сидять на перших партах, безпосередньо перед ним; і ці школярі оцінюються ним за інших рівних умов більш високо. Учитель, особливо якщо в нього самого бездоганний почерк, надає перевагу «каліграфам»; він дуже чутливий до неправильної мови і навіть до звуку голосу. Це, як видно, зворотний бік індивідуального, диференційованого ставлення педагога до різних учнів, що, у принципі, потрібно тільки вітати.
Педагогічне спілкування повинно бути не тяжким обов’язком, а природним і навіть радісним процесом взаємодії. Які складові оптимального педагогічного спілкування?
По-перше, це високий авторитет педагога. Прояв і критерій авторитетності педагога в учнів — їхня повага і любов до нього. Деякі педагоги міркують таким чином: люблять мене — добре, не люблять — теж нічого: пізніше зрозуміють, що я роблю для них. Це докорінно неправильний погляд. Любов вихованців до свого вихователя — не одне з добрих побажань, а могутній позитивний чинник педагогічного процесу. Усіх відомих педагогів — дуже різних людей і фахівців — поєднує та обставина, що всіх їх дуже люблять їхні учні, які, як правило, несуть цю любов через усе своє життя. Ця любов — могутній засіб і найважливіша умова успіху педагогічного спілкування, усього педагогічного процесу.
Друга умова успішності педагогічного спілкування — знання психіки та прийомів спілкування, тобто педагог повинен бути добре підготовлений як практичний психолог.
І, нарешті, третя складова успіху — це накопичений досвід, це те, що в повсякденній практиці називається «спочатку уміння, а потім і майстерність».
Соціальні психологи, що вивчають спілкування, відзначають розбіжність двох термінів: «трансмісія» і «трансакція» [46, С. 5]. Ці схожі за звучанням слова пов’язані з двома методологічно різними підходами. Використовуючи математичну термінологію, можна сказати, що перший підхід «необхідний, але недостатній». «Трансмісія» у перекладі означає «передача». Багато років спілкування розумілося саме як передача деякої інформації. Природно, що головна роль при цьому відводилася «передавачу» (ритору). Аудиторія розглядалася як пасивний об’єкт впливу. Риторика вчить переконливому виступу.
У книзі, що була видана на початку ХХ ст., оратору рекомендувалося уявити собі, що половина аудиторії — глухі, а друга половина — сліпі. Це змусить мобілізувати виражальні можливості мовця. Автор характеризував ці можливості: «Рот — життєвий термометр, ніс — термометр пристрасті... Динамічне багат- ство є наслідком кількості суглобів, що приводяться в дію: чим менше суглобів у дії, тим більше людина наближається до ляльки» (Волконский С. Виразительный человек. — Спб., 1913. — С. 36).
Могутнім виразним засобом є інтонація. У побуті ми прагнемо передавати свої розмови з іншими людьми докладно, у формі діалогу саме тому, що так можна відтворити підтекст, прихований зміст розмови, який виражається інтонацією. Відомий знавець літератури й письменник якось помітив, що «слова можуть бути вигнані з їхнього значення тією чи іншою інтонацією» (Тынянов Ю. Н. Архаисты и новаторы. — Л., 1929. — С. 471).
Відомі мрії А. С. Макаренко про те, що «у майбутньому в педагогічних вузах обов’язково викладатимуться і постановка голосу, і поза, і володіння своїм організмом, і володіння своїм обличчям, і без такої роботи я не уявляю собі роботи вихователя» (Макаренко А. С. Собр. соч. в 7 т. — М., 1957—1960. — Т. 5. — С. 176).
У методичних розробках Всеросійського центру з проблем спілкування пропонуються два цикли вправ. Спочатку рекомендується відпрацювати елементи педагогічної комунікації, наприклад: «орієнтування і вибір об’єкта, привернення до себе уваги, зондування особливостей об’єкта та його бажання спілкуватися, власне вербальне спілкування, зворотний зв’язок». Другий цикл тренінгу — навчання цілісному процесу педагогічного спілкування. У першу підгрупу цього циклу входять дії в типових ситуаціях, наприклад «вирішення педагогічних завдань з цільовими установками». Друга підгрупа спрямована на розвиток педагогічної уяви, інтуїції, навичок педагогічної імпровізації в спілкуванні. З вправами органічно пов’язані запропоновані на закінчення заповіді спілкування: «Дуже важливо будувати спілкування з дітьми не «від себе», а «від них», гола критика поведінки, знань, способу життя школяра марна... частіше посміхайтесь дітям» [28].
Педагог не може бути невиразною людиною. Однак часто на початку педагогічної діяльності молодий педагог уявляє собі урок як «трансмісію». І тільки з досвідом приходить розуміння того, що треба бути виразною людиною, але й цього недостатньо. Педагогічна компетентність передбачає розуміння процесу спілкування, чутливість до стану, проблем і нестатків учнів, мистец- тво проведення уроку, моральну відповідальність учителя.
Трансактний підхід підкреслює єдність і взаємозумовленість (взаємопроникнення) трьох аспектів комунікації: ситуації (якщо ти ніколи не проводив урок, не критикуй учителя: ти не знаєш цієї ситуації); процесу (урок — це потік взаємозалежних подій, що точно ніколи не повторюються; учасники реагують один на одного з урахуванням того, що було в минулому і що очікується в майбутньому); функцій (урок — не самоціль, а засіб досягнення певних результатів: створення і підтримка деякої системи символів, що пов’язують людину з її оточенням за допомогою конвенціальних значень, які забезпечують розумову діяльність і регуляцію поведінки людей).
Трансактний підхід навчає бути не тільки виразною людиною, а й насамперед людиною, що аналізує комунікативну ситуацію:
самого себе як ефективного комунікатора;
аудиторію — її життєвий досвід та інші змінні, що впливають на розуміння й ставлення до обговорюваної теми;
ситуацію — фізичну обстановку й психологічну атмосферу;
тему — її необхідність і доречність;
організацію матеріалу.
Тільки якщо постійно «тримати в голові» ці змінні, враховувати їхній взаємозв’язок, погоджувати з цією системою кожну власну дію, можна отримати від слухачів бажану трансактну реакцію.
Аналіз виступаючим самого себе потрібен, щоб усвідомлювати і тримати під контролем: А) свій психічний стан; Б) наявний інтелектуальний багаж; В) бажання говорити; Г) почуття, цілі та ідеали; Д) особистісні обмеження й межі.
А. При зустрічі з аудиторією звичайний внутрішній стан — тривога. Відомий композитор Ігор Стравінський відрізнявся самовпевненістю. Він говорив, що його музика — не предмет дискусій, і міг відкрито назвати музичних критиків «паразитами». Однак коли йому довелося виступати перед публікою, ця велика людина так нервувала, що забула власний концерт для піаніно (Stravinsky I. An « Inventor of music», whose works created a revolution // New York Times. Apr. 7). Але якщо артист зовсім не відчуває тривоги, губляться інтенсивність і динаміка виступу. Це давно помітили актори. Вони навіть придумали спеціальні вправи, що підвищують рівень холестерину в крові. Шкідлива надмірна тривога: якщо людина подовгу випробує такі перевантаження, можуть виникнути психічні порушення. Не можна забувати, що аудиторна тривожність виникає і в учнів, змушених виступати перед групою. Вона може стати причиною поганих оцінок.
Як правило, вчитель уже адаптувався до напруги повсякденних занять. Однак занепокоєння виявляється, якщо треба провести відкрите заняття чи зробити доповідь на методичній нараді. Аналізуючи ці факти, можна виявити три підстави для тривоги: явна чи уявлювана загроза самооцінці, сприйняття виступу як особливо важливого і невизначеність результатів. Таким чином, фізичного ризику немає, усі причини соціально-психологічні.
Зі сказаного випливають педагогічні рекомендації: краще готуватися, частіше практикуватися, фокусувати увагу не на власній персоні, а на учнях. І найголовніше — не боятися власних страхів, тримати себе в руках. Замість того, щоб нервовими рухами застібати й розстібати ґудзики на піджаку чи перебирати в руках намисто, популярне видання рекомендує рухати пальцями рук за спиною, щоб ніхто не бачив, а найкраще ворушити пальцями ніг (див.: Карнеги Д. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично // Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. — М., 1989. — С. 296).
Підкорення аудиторії починається з перемоги над самим собою і приносить ні з чим не зрівнянне задоволення. «За дві хвилини до початку виступу, — дається в тій же книзі відверте визнання, — я готовий скоріше дозволити висікти себе, ніж заговорити, але за дві хвилини до закінчення промови я готовий скоріше застрелити себе, ніж замовчати» (там само, с. 293).
Б. Аналіз власного інтелектуального багажу ніяк не обмежений спогадами про прослуханий в інституті курс. Слухачам важливі минулі й сучасні переживання педагога, не тільки його знання, а й ставлення до них. Вони повинні певною мірою ідентифікувати себе з виступаючим. Чим більше пережито, прочитано, бачено, тим більше матеріалу для публічної розмови. Зрозуміло, не все з пережитого буде згадано в розмові, але щоб бути готовим до несподіванок, варто заздалегідь провести «інвентаризацію».