У наш час зростає значення педагогічної етики в школах різних напрямів і різних рівнів підготовленості. Це пов’язано з прагненням постійно вдосконалювати педагогічні норми щодо відносин, які змінюються в школі.
Потреба вдосконалення процесу формування педагогічної етики обумовлено перш за все демократизацією суспільних відносин і, як наслідок, зростання ролі свободи вибору. В свою чергу розширення свободи вибору пов’язано, по-перше, із збільшенням числа об’єктів вибору (в усіх сферах і на всіх рівнях життя); по-друге, з розширенням діапазону можливих варіантів поведінки, норм і цінностей; по-третє, із залученням в процес морального вибору все більш широких мас людей (і навіть дітей); по-четверте, з відсутністю готових шаблонів і стереотипів вибору моральної поведінки в багатьох ситуаціях.
Крах системи етичних цінностей попереднього покоління, відсутність етичних орієнтирів у більшості молоді, що вчиться, невміння скоювати вибір етичної поведінки роблять проблему що вивчається надзвичайно актуальною.
Метою статті являєтьсявизначення сутності і зміст педагогічної етики.
Проблемою формування педагогічної етики займалися протягом багатьох століть, займались філософи, психологи, педагоги. Великий внесок в наукову розробку проблеми педагогічної етики внесли давньогрецькі філософи: Демокрит, Платон, Аристотель. Їх етичні ідеї розроблялися вітчизняними педагогами: Г.С. Сковородою, Т.Г. Шевченком, Н.І. Пироговим, К.Д. Ушинським, А.В. Духновичем, Б.Г. Грінченком, П.А. Грабовським та іншими українськими просвітителями і педагогами. В XX столітті педагогічна етика отримала подальший розвиток в працях А.С. Макаренка, В.А. Сухомлинського, В.Ф. Шаталова, С.І. Подмазина, І.Д. Беха, А.М. Растригіной. Дослідники різних періодів дослідження розвитку педагогічної етики приходять до загального висновку – вчитель високої кваліфікації – гуманіст за своєю особистісно-професіональною суттю.
Наприкінці XX століття, коли багато фахівців у галузі етики почали говорити про кризу етики, про втрату нею престижу й ролі в суспільстві, стало зрозуміло, що в сучасних умовах в розвитку етики виявляються дві основні тенденції. Перша – неспроможні або малопродуктивні в сьогоднішній ситуації постмодерну претензії етики на беззастережне моралізаторство, і на подальші теоретико-аналітичні зусилля, що приводять нерідко до схоластики. Друга тенденція – рятівна, на нашу думку, для етики й, безумовно, продуктивна для суспільства – це звернення її до проблем прикладного характеру, реальне перетворення її в те, про що говорив ще Аристотель – у «практичну філософію».
Етика педагога – феномен, на нашу думку, абсолютно особливий. Та все ж її сутність і зміст, як і будь-якої професійної етики, найбільш повно й послідовно розкривається за допомогою аналізу її структури, у якій виділяють чотири основні блоки:
1) етика ставлень педагога до праці, до предмета своєї діяльності;
2) етика стосунків «по вертикалі» – у системі «педагог – учень», яка розглядає основні принципи, норми цих стосунків і вимоги, що висуваються до особи й поведінки педагога.
3) етика стосунків «по горизонталі» – у системі «педагог – педагог», у якій розглядаються ті стосунки, що регламентовані не стільки загальними нормами, скільки специфікою діяльності й психології педагога.
4) етика адміністративно-ділових стосунків педагога й керівних структур, яка приписує обом сторонам певні «правила гри», спрямовані на оптимізацію управління системою освіти.
Пропонований підхід не претендує на роль «істини в останній інстанції», але він дозволяє поставити й розглянути найважливіші проблеми педагогічної культури, такі, як етичні й психологічні аспекти професійної діяльності педагога. Для цього, перш за все, необхідно виявити специфіку цієї діяльності.
Педагогічна мораль – це система етичних вимог, що висуваються до вчителя в його ставленні до самого себе, до своєї професії, до суспільства, до дітей та інших учасників навчально-виховного процесу. Вона є одним з регуляторів поведінки вчителя в педагогічній праці. Система вимог педагогічної моралі є виявом професійного обов’язку вчителя, його етичних обов’язків перед суспільством, педагогічним колективом і перед своїм покликанням. Загальна норма педагогічної моралі є широкою й змістовною вимогою, охоплює найтиповіші ситуації й становить найширшу вимогу вчителя до педагогічної праці, учнів та їхніх батьків, колег, що дає загальний напрям його поведінці.Окрема етично-педагогічна норма узагальнює більш вузьке коло стосунків і фактів поведінки вчителя й розкриває частину змісту й обсягу вимоги, що міститься в тій або іншій загальній формі.
Категорії педагогічної етики. Педагогічна етика розглядає сутність основних категорій педагогічної моралі й моральних цінностей. Моральні цінності – це система уявлень про добро і зло, справедливість і честь, які є своєрідною оцінкою характеру життєвих явищ, етичних достоїнств і вчинків людей тощо. До педагогічної діяльності застосовують усі основні моральні поняття, проте окремі поняття відображають такі риси педагогічних переконань, діяльності й стосунків, які виділяють педагогічну етику у відносно самостійний розділ етики.
Серед цих категорій – професійний педагогічний обов’язок, педагогічна справедливість, педагогічна честь і педагогічний авторитет.
Педагогічна справедливість взагалі характеризує відповідність між достоїнствами людей та їхнім суспільним визнанням, правами й обов’язками; педагогічна справедливість має специфічні риси, будучи своєрідним мірилом об’єктивності вчителя, рівня його етичної вихованості (доброти, принциповості, людяності), що виявляється в його оцінках вчинків учнів, їхнього ставлення до навчання, суспільно корисної діяльності та ін. Справедливість – це етична якість учителя й оцінка його впливу на учнях, що відповідає їхнім реальним заслугам перед колективом. Специфіка педагогічної справедливості полягає в тому, що оцінка дії й відповідна реакція на неї знаходяться в педагога й учнів на різних рівнях етичної зрілості, визначення міри об’єктивності більшою мірою залежить від педагога.
Професійний педагогічний обов’язок – одна з найважливіших категорій педагогічної етики. У цьому понятті сконцентровано уявлення про сукупність вимог і моральних розпоряджень, що висуває суспільство до особи вчителя, до виконання професійних обов’язків: здійснювати певні трудові функції, правильно будувати взаємостосунки з учнями, їхніми батьками, а також колегами по роботі. Основою професійного педагогічного обов’язку є об’єктивні й актуальні потреби суспільства в навчанні й вихованні підростаючих поколінь. У професійному обов’язку педагога запрограмована необхідність творчого ставлення до своєї праці, особлива вимогливість до себе, прагнення до поповнення професійних знань і підвищення педагогічної майстерності, необхідність поважного й вимогливого ставлення до учнів і їхніх батьків, уміння вирішувати складні колізії й конфлікти шкільного життя.
Професійна честь у педагогіці – це поняття, що виражає не лише усвідомлення вчителем своєї значущості, але й суспільне визнання, суспільну пошану його моральних заслуг і якостей. Високо розвинуте усвідомлення індивідуальної честі й особистої гідності в професії педагога виділяється виразно. Якщо вчитель у своїй поведінці й міжособистісних стосунках порушує вимоги, що висуває суспільство до ідеалу педагога, то відповідно він демонструє зневагу до професійної честі й гідності. Честь учителя – суспільна оцінка його реальних професійних переваг, що виявляються в процесі виконання ним професійного обов’язку.
Педагогічний авторитет учителя – це його моральний статус у колективі учнів і колег, це своєрідна форма дисципліни, за допомогою якої авторитетний учитель регулює поведінку вихованців, впливає на їхні переконання. Педагогічний авторитет залежить від попередньої морально-етичної та психолого-педагогічної підготовки вчителя. Рівень його визначається глибиною знань, ерудицією, майстерністю, ставленням до роботи і т. ін.
Основними ціннісними орієнтаціями педагога, які з’являються з системи цінностей цієї професії й визначають його поведінку в професійній діяльності й ставлення до навколишнього світу, є:
· увага й визнання гідності людини;
· прийняття її такою, якою вона є;
· визнання різноманітності й неповторності її особи;
· визнання права людини на самовизначення тією мірою, якою це створює загрозу її особі або тим, хто її оточує, на реалізацію власних потенційних можливостей і право на помилку;
· не засуджуване ніким ставлення до людини;
· віра в людську здатність до змін, поліпшення, розвитку;
· реалізацію права особи на підтримку з боку найближчого оточення й суспільства.
Для становлення педагога як професіонала гуманістичну спрямованість його особи необхідно розвинути до гуманістичної системи світогляду й переконань у необхідності надання допомоги людині, зміни її ситуації. А цей розвиток можливий лише через розвиток морально-гуманістичних якостей особи педагога, таких, як альтруїзм, доброта, справедливість, терпимість, порядність, відповідальність, обов’язок, честь, гідність тощо.
Узагальнюючи й систематизуючи особистісні якості, значущі для професії педагога, їх можна розподілити на чотири групи.
1) морально-гуманістичні якості, обумовлені специфікою цього виду професійної діяльності: любов до людей, гуманність, доброзичливість, альтруїзм, толерантність, відповідальність, обов’язок, честь і ін.
2)психологічні характеристики, які забезпечують придатність до цього виду діяльності: високий рівень протікання психічних процесів, стійкий психічний стан, високий рівень емоційних і вольових характеристик.
3)психоаналітичні якості, які створюють основу для вдосконалення педагога як професіонала (самоконтроль, самокритика, самооцінка), а також якості, які відображають стресостійкість, психофізична тренованість, саморегуляція).