інформація краще сприймається, запам’ятовується і осмислюється вихованцем чим більший авторитет джерела інформації;
неможливо бути вільним, не будучи самостійним;
оцінювати дитину доцільніше не в порівнянні з товаришем, а в порівнянні з нею ж;
для оволодіння власними емоціями ефективним буде прийом, за якого людина ставиться до себе не в позицію об’єкта емоційного переживання, а в позицію суб’єкта цього процесу;
щоб зрозуміти іншу людину, необхідно відчувати інтерес до її особистості;
здатність правильно реагувати на емоції і почуття інших людей полягає в умінні співпереживати. [3: c. 15-16]
У нових педагогічних концепціях відбувається переосмислення всього навчально-виховного процесу з метою досягнення його вищої ефективності на основі новітніх науково-теоретичних знань. Сьогодні різні автори називають різноманітні технології, які належать до особистісно-орієнтованих. Поки що загальноприйнята класифікація цих технологій відсутня, тому звернемося до короткого опису деяких із них.
Вальдорфська педагогіка (Р. Штейнер) є однією з різновидів втілення ідей “гуманістичної педагогіки”, її можна охарактеризувати як систему самопізнання і саморозвитку індивідуальності при партнерстві з учителем.
Моделлю особистісно-орієнтованого підходу до навчання вважають також методику Марії Монтессорі. В основі якої лежить ідея про те, що кожна дитина з її можливостями, потребами системою стосунків проходить свій індивідуальний шлях розвитку. Три провідних положення характеризують сутність педагогічної теорії М.Монтессорі:
виховання повинно бути вільним;
виховання повинно бути індивідуальним;
виховання повинно спиратися на дані спостережень за дитиною.
Девізом педагогіки М.Монтессорі є звернення дитини до вчителя: “Допоможи мені це зробити самому”.
Як альтернатива існуючим традиційним формам навчання виникла групова форма навчальної діяльності (Ж.-Ж. Руссо, Й.Г.Песталоцці, Дж.Дьюі). в її основу покладено ідеї про вільний розвиток і виховання дитини, про вміле поєднання індивідуальної і групової організації навчальної діяльності з метою успішного навчання дітей, підвищення ефективності уроку за рахунок їх активності і самодіяльності (Й.Г.Песталоцці). Це далеко не весь перелік можливостей здійснення особистісно-орієнтованого підходу у навчанні, проте життя висуває суспільний запит за виховання творчої особистості, здатної на відміну від людини-виконавця, самостійно мислити, генерувати оригінальні ідеї, сприймати сміливі, нестандартні рішення. Тому, перший крок до вирішення проблеми – керуючись принципами гуманізації і демократизації освіти, звертаючись до надбання педагогічної науки і практики, розглядати дитину як життєве явище, вбачаючи в ній не стільки об’єкт, що потребує впливу, скільки особистість, що інтенсивно розвивається. На нашу думку, саме особистісно-орієнтовані технології, їх впровадження в навчально-виховний процес, призначені підтримувати та розвивати природні якості дитини, її здоров’я та індивідуальні здібності, допомагати в становленні її суб’єктності, соціальності, творчої самореалізації особистості.
1.4 Типи інноваційних підходів до навчання історії
Інноваційні підходи до навчання історії, діляться на два основних типи, які відповідають репродуктивній і проблемній орієнтації освітнього процесу.
1. Інновації модернізації, що модернізують навчальний процес, направлений на досягнення гарантованих результатів у рамках його традиційної репродуктивної орієнтації.
Основним є технологічний підхід до навчання історії напрямлений, насамперед, на повідомлення учнем знань і формування способів із за зразком, орієнтований на високо ефективне репродуктивне навчання.
2. Інновації трансформації, що перетворять традиційний навчальний процес історії, спрямований на забезпечення його дослідницького характеру, організацію пошукової учбово-пізнавальної діяльності. Відповідний пошуковий підхід до навчання спрямований, насамперед , на формування в учнів досвіду самостійного пошуку нових знань, їхнє застосування в нових умовах, формування досвіду творчої діяльності в сполученні з виробленням ціннісних орієнтацій.
Репродуктивна й проблемна орієнтація освітнього процесу історії, втілюються у двох основних інноваційних підходах до перетворення навчання історії, технологічному й пошуковому.
Технологічний підхід модернізує традиційне навчання історії на основі переважної репродуктивної діяльності учнів, встановлює розробку моделей навчання історії, як організації досягнення учнів, чітко фіксованих еталонів засвоєння. У рамках цього підходу, процес навчання історії, орієнтований на традиційно дидактичні задачі репродуктивного навчання історії, ставиться як конвеєрний процес із чітко фіксованими, детально описаними, очікуваними результатами.
Пошуковий підхід перетворить традиційне навчання історії на ос-нове продуктивної діяльності учнів, визначає розробку моделей навчання, як інсценуємого учнями освоєння нового досвіду. У рамках цього підходу до навчання історії є розвиток в учнів можливостей самостійно освоювати новий досвід; орієнтиром діяльності педагога, і учнів, є породження нових знань, способів дій.
Вимоги до навчального процесу історії:
1. Спонукувати учнів формулювати наявні в них ідеї й уявлення, висловлювати їх.
2. Зіштовхувати учнів з явищами, які входять у суперечність із наявними поданнями.
3. Спонукувати учнів висувати альтернативні пояснення, гіпотези, здогади.
4. Давати учнем можливість досліджувати свої припущення, у вільній не напруженій обстановці.
5. Давати учнем можливість застосовувати нові подання стосовно до широкого кола явищ, ситуацій так, щоб, вони змогли їхнє прикладне значення.
Традиції інновації
Поняття "інновація" ставиться не просто до створення й розповсюдженню нововведень, але до таких змін, які супроводжуються вимірами в образі діяльності, стилі мислення.
Інноваційні процеси є закономірністю в розвитку з тимчасового утворення. Але стосовно нього відбуваються зміни, від чого відштовхуються інноваційні пошуки? Дані досліджень показують, що загальне подання про традиційний навчальний процес таке, що традиційним є урок, одночасне заняття із цілими класами, у ході якого вчитель повідомляє, передає знання, формує вміння й навички, опираючись на подання нового матеріалу (повідомлення), його відтворення учнями, оцінює результати цього відтворення. Традиційне навчання носить переважно репродуктивний характер.[6: с.19-21]
Робота вчителя орієнтована, насамперед, на повідомлення знань і способів дій, які передаються учнем у готовому вигляді, призначені для відтворюючого засвоєння; учитель із єдиним ініціативно діючою особою навчального процесу.
В умовах масового шкільного навчання спроби перетворити традиційне навчання пов’язані з дидактичними пошуками. Із середини сторіччя експериментальне здобуває класовий характер, охоплює всі рівні утворення. Особливо значимими для розвитку підходів до навчання з'явилася зміна соціальної й життєвої ролі знань і пізнавально - творчих можливостей людини. Сучасні закордонні вчені дають таку характеристику, що в період класичної індустріалізації роль фізичної роботи зменшується, знань - збільшується, капіталу - значно зростає. У постіндустріальний період, що характеризується як інформаційно - інноваційним співвідношення трьох факторів змінюється. Знання стають найбільш значимим фактором, менш значимим - капітал, фізична робота - дуже слабко значимим фактор.
Тому не дивно, що на тлі сформованого традиційного навчання риси нетрадиційних підходів так само виявляються стійкими. Протягом ряду минулих років нетрадиційними для педагогів, у тому числі для педагогів істориків є побудова навчання в контексті безперервного утворення, курс на створення для учня можливостей займати не просто активну, але й ініціативну позицію в навчальному процесі "засвоювати" пропонований учителем (програмою, підручником) матеріал, вступаючи з ним в активний діалог, самому шукати відповіді й не зупиняються на знайденому. У такому плані ведуться пошуки, спрямовані на перевтілення традиційного навчання в живе, зацікавлене рішення проблеми.
Розділ 2 Впровадження сучасних технологій навчання в педагогічну практику
2.1 Модульні технології навчання історії
Старшій школі пред'являються нові вимоги до організації навчальної діяльності школярів, починаються спроби її технологізації, тобто розробляється комплекс оптимальних дидактичних умов взаємодії обов'язкових, взаємозалежних засобів, прийомів і методів, об'єднаних у систему, що гарантує прогнозований результат. У зв'язку з цим, у старшій школі поступово набирає популярність модульна технологія, що одержала популярність з 1972 року, коли в педагогіці вона називалася "модульна система". Після Всесвітньої конференції ЮНЕСКО 1972 р. у Токіо, де обговорювалися проблеми освіти дорослих, модульна система (технологія) була визнана як найбільш ефективна для безперервного навчання не тільки для дорослих, але і для старшокласників. Цей вид освітньої технології широко застосовується у вузах. Сучасна старша профільна школа страждає від насиченості навчальних програм: один предмет змінюється іншим у плині дня, на вивчення деяких з них відведений всього одна година на тиждень, хоча рівень складності навчального матеріалу досить високий. Форсоване проходження матеріалу (найчастіше традиційними методами) перешкоджає засвоєнню, головним, тут виступає „виконання” програми. Така ситуація особливо актуальна для вивчення суспільних дисциплін, у тому числі й історії, у старшій школі, де необхідно вивчити і засвоїти великі обсяги навчального матеріалу.
Фрагментарне включення уроків-лекцій, колоквіумів, семінарів, заліків у практику викладання суспільних дисциплін у середній ланці загальноосвітньої школи (5-8 класи) логічно виростає в модульну систему викладання в старших (9-11) класах.