Великі сині айстри в червоній вазі сприймаються урочисто і водночас буденно; білі, обведені рожевою фарбою, квіти в жовтому горщику на синьому тлі — це вишуканість з ознаками ліризму; сюжет із темно-червоними жоржинами в синьому горщику на оранжевому фоні, подібно до органної музики, викликає звукові асоціації урочистості та святковості. Живопис квітів фантастично багатий, у їхньому зображенні талант М. Примаченко випромінює вищу правду мистецтва, фантазії.
Усе своє життя М. Примаченко малювала, крім квітів, ще звірів, риб, птахів. Оглядаючи створений художницею світ звірів, відчуваєш її внутрішню цільність, співрозмірність, завершеність. Примаченко населила світ домашніми тваринами і лісовими мешканцями, небесними птахами, болотними тваринами, океанською рибою; звірами добрими й усміхненими, ласкавими та злими, хижими, страшними; звірами, що живуть на Поліссі, у далекій Африці чи в Київському зоопарку; побаченими в книжці і народженими уявою. Існують вони разом у єдиному, нероздільному просторі творчої фантазії художниці: сміючись і плачучи, дружачи і ворогуючи, вони утворюють багатолику, але гармонійну цілісність, у якій урівноважені добро та зло, краса і потворність, реальність і фантастичність, світ тварин і людей.
Цілком іншою ми бачимо народну художницю Катерину Білокур [25]. Вона малювала олійними фарбами, але її живопис матовий, фарби не блищать, мазки дрібні, часто проступає полотно, фон чистий, колір синій або блакитний. Підрамник Катерина Білокур використовувала один для багатьох картин, полотно закріплювала шпагатом. Після закінчення роботи художниця знімала картину, а на її місце кріпила інше полотно. Ці прийоми роботи свідчать про тісний зв'язок методів роботи художниці та вишивальниць, які формувалися протягом століть.
Основне у Катерини Білокур — це хліб і квіти. Квіти, зображені у вінку, ростуть від весни до глибокої осені. На картинах художниці співіснують комахи, птахи, дерева, квіти, фрукти, овочі, хліб і чимало іншого. Усе рослинне царство живе, динамічне. Колосся, квіти, фрукти, овочі — це не просто об'єкти відображення, а рослинні символи, образи життя, Чимало композицій традиційно симетричні, що є характерною рисою древнього народного і прикладного мистецтва. Але симетрія ця своєрідна — вона проходить здебільшого по діагоналі, її права частина не завжди повторює ліву. Інша характерна риса у творчості художниці пов'язана з архаїчністю. У центрі багатьох картин, на найвиднішому місці зображений хліб, зерно, пшеничні колоски. Одна з її картин називається «Цар-колос».
Усі елементи на картинах Білокур ідеально намальовані з найдрібнішими деталями: прожилками листочків, стебел, тичинок квітів. І хоча кількість елементів — квітів, рослин, листків, овочів, фруктів— вражаюча, композиція не розпадається, а тримається вкупі, залишаючи враження завершеного, замкнутого світу, при цьому жодна деталь картини не губиться, а навпаки, виграє серед собі подібних [57].
Малювала К.Білокур тоненькими пензликами, часто саморобними. На відміну від професіоналів, які малювали від великих, загальних кольорових плям до дрібних деталей, художниця робила все навпаки: від маленьких деталей — до цілого, загального, закінченого твору. Художниця тоненьким пензликом, наче голкою, малювала квітку до квітки, аж поки вся картина не була завершеною.
Для К. Білокур полотно — це матеріал, до якого можна дошивати додаткові шматки тканини в необмеженій кількості. її живопис вінчає й розкриває ідею полотна як вишивки народних майстрів, як сучасних, так і тих, що жили і творили багато віків тому. Таким чином, в олійному живописі геніальної художниці відбувається внутрішній зв'язок між об'єктами відображення та його засобами, площиною, на якій усе діється, і фарбами.
У західних областях України народний живопис не набув поширення, як у центральній та південній Україні. Лише сюжетно-декоративне малювання Параски Хоми — художниці з Івано-Франківщини — позначене високим професійним рівнем художньої майстерності, яскравою творчою індивідуальністю автора [63].
Процес формування творчої особистості П.Хоми був складним і тривалим. З дитинства вона захоплювалась малюванням та вишивкою. Вишивкою Параска Хома оздоблювала ужиткові речі та одяг. Перші її самостійні малюнки побачили світ у 1968 році. Це такі творчі композиції, як «Золоте літо», «Луки», «Сонце сходить» тощо.
Художниця живе у селі, працює у полі, і тому однією з основ її творчості с щоденне спілкування з природою, людьми та іншими джерелами, що живлять творчу уяву художниці, — народними переказами, легендами, піснями, на які так багата Гуцульщина. Свої композиції П. Хома об'єднує в серії, що складаються з 10-15 замальовок і розкривають певний задум автора. Зображуючи навколишній світ, художниця не йде шляхом натуралістичного копіювання, вона вільно і творчо осмислює натуру, досягаючи символічної образності, великої художньої виразності. Поетична творчість народу, історія рідного краю, не раз надихала Параску Хому на створення оригінальних сюжетних творів.
Такою є її «Бондарівна». Композиція твору виконана у вигляді вінка, усередині якого зображена дівчина-селянка в національному одязі Покуття XVIII ст. Творчість Параски Хоми слід розглядати як інтерпретацію сучасності, виражену персоніфікацією зображуваних квітів, композиційним ладом замальовок, символікою кольорів. Синтез реального світу й оптимістичної народної символіки допомагає автору розкрити закладений у творі зміст [57]. Прикладом цього можуть служити композиції «Новорічна фантазія», «Жар-птиця», «Жоржини», «Папороть цвіте». Особливо цікавий останній твір. Радість буття, творчої праці відчуваються в мажорному звучанні червоно-вишневого кольору тла.
У більшості замальовок майстриня дотримує традиційної для українського народного живопису композиційної схеми вазона («Квіти в корзині», «Гвоздики у вазоні», «Ромашки») або дерева життя («Гвоздики у вінку», «Квіти в сонячний день»), але є і композиції, підпорядковані темі руху. Численна група аркушів відтворює сюжети відомих у народі пісень, казок, поетичних творів. Сюди належать такі композиції, як «Солов'їна пісня», «Чорнобривці», «Ой вербиченько», «Любисток», «Лісова пісня». Для них, як і для більшості творів народного мистецтва, характерна вільна симетрія, композиційна врівноваженість, що досягається ритмічним чергуванням кольорів.
Ознайомлюючись з уманським розписом, слід відзначити перш за все народних майстрів — сестер Ірину та Софію Гоменюк, які є яскравими представниками цього виду народного мистецтва. Майстрині відчули, вистраждали та відобразили у своїх творах, кожна по-своєму, ту досконалу естетичну гармонію, яка ніколи не порушується у природі. Такі твори І.Гоменюк, як «Степові маки» та «Степовий бур'ян» — найбільш характерні для уманського народного розпису [69]. Тут своє бачення природи і своє мистецьке звучання. Доволі вільне компонування на площині елементів (квітів, листків, стебел тощо), відсутність строгої симетрії, характерний ритм елементів, які створюють враження, що стебла бур'яну на картині «Степовий бур'ян» вільно рухаються під подихом вітру. В іншій картині «Степові маки», за характером більш статичній у центральній частині, також присутня динаміка, особливо із правого й лівого верхнього країв. Елементи розпису здебільшого спрямовані вгору, створюють певний ритм, який характерний для всієї картини. Кольори розпису насичені, яскраві, соковиті.
Найбільшим центром українського декоративного живопису, де склалася своя школа, є село Петриківка, що на Дніпропетровщині. Малюнки петриківських майстринь і майстрів — це імпровізації виконані легко та віртуозно, переважно на білому фоні. Художники використовують саморобні пензлі, анілінові, акварельні, темперні або гуашеві фарби, розведені на яєчному жовтку. Петриківський розпис широко відомий не тільки в нашій країні, але і далеко за її межами [57].
Щодо петриківського розпису, то варто наголосити, що саме організація простору відіграє тут головну роль, але в жодному випадку не його механічне заповнення. У творах кращих майстрів петриківського розпису біле тло набуває змістовності й активності. Воно трактується як один із засобів художньої виразності, значення якого далеко не обмежується функцією підсвічування фарби та підсилення її форми і зручності. То, власне кажучи, білий колір, у якому стебла і листки, квіти і пуп'янки саме «прозрівають», а не просто нанизуються на умовну лінію схеми. Звідси й та дивовижна технічна пружність «вазонів», «бігунців», «букетів», що аж випромінюють життєву силу, без будь-якого натуралізму виражаючи своєю красою глибокі ідеї постійного руху природи, суть вічних процесів відтворення. Композиціям класичного петриківського розпису притаманна рівновага, масштабність мотивів стосовно сусідніх елементів і цілого аркуша, чіткий ладовий інтервал (а не поступова, ледь помітна розтяжка) у наростанні розмірів окремих елементів, що нагадує акордові співзвуччя у народній музиці. Важлива роль належить гармонійному контрасту. Гостре чергується з округлим, пряма лінія — із хвилястою, великі елементи — із дрібними тощо, основні барви спектра зіставляються з додатковими.
Так, головна колірна гама класичного петриківського розпису — червоно-зелена, а побічна — жовто-синя. Засоби виразності дуже лаконічні, зате використовуються вони на повну силу. Лише з двох-трьох першоелементів (лінія, відтиск, пляма) утворюється різноманіття мотивів, хоч у кожній окремій роботі їхня кількість також обмежена. Та жива імпровізація дає незліченну кількість варіантів.
Одним з найяскравіших представників прославленої петриківської школи декоративного розпису є Федір Панко — художник талановитий і самобутній [30]. Народився він у селі Петриківка. З дитинства художник спостерігав красу південного степу Й чарівність та неповторність народного мистецтва розпису. Докладно вивчивши традиційний Петриківський розпис, майстер не обмежився лише традиційними елементами, він пильно вивчав в натурі різноманітні рослини та квіти й створює нові орнаментальні мотиви: колоски різних злаків, квіти соняшника, гороху, хміль, пухнасту голівку кульбаби тощо. Беручи з натури форми реальних птахів — павича, півня або фазана, він інколи поєднує окремі елементи і створює образ казкової жар-птиці. Митець захоплюється скромною й непомітною сивою зозулею й часто малює її на гілочці з ягодами червоної калини — символом дівочої краси.