Першим педагогічну ефективність взаємодії музики і рухів людини помітив давногрецький філософ Платон, який поєднав їх спільним поняттям краси – критерієм фізичної і духовної гармонії. Ця ідея природно вписувалася в систему античного виховання, в коло архаїчного художнього синкретизму так званих „музичних мистецтв” – нерозривності поезії, музики і танку.
Діапазон художньо-ігрових технологій й хореографічного спрямування можна значно розширити, творчо використовуючи досягнення відомих та вітчизняних та зарубіжних педагогів: Н.Жак-Далькроза, Р.Штайнера, В.Верховинця. Авторським варіантом розвитку цих ідей є методика „вільного художнього руху” Л. Алєкєєвої, „малювання” хореографічних образів в танцювальному просторі І. Кулагіної, „метод дзеркал” В. Коен, суть якого в організації рухових імпровізацій, що як дзеркало відображають музику (її динамічний, ритмічний, емоційний розвиток).
Етно-фольклорні засади початкового полі художнього виховання в українській педагогіці були характерні для діяльності й спадщини композитора, фольклориста, педагога Василя Верховинця. Він є автором-укладачем збірки ігор з піснями й танцями „Весняночка”, більшість з яких створена на основі українських народних мелодій. На відміну від зарубіжних колег, основою підходу В.Верховинця до художнього виховання дітей, стала пісенно-танцювальна гра [24].
Підкреслимо, що всі згадані педагоги не вчили дітей хореографічного мистецтва, танець у їхніх педагогічних системах перетворювався на засіб творчого самовираження, своєрідну гру-імпровізацію пластичних образів.
Отже, добираючи рухливі ігри до уроків мистецтва, вчитель має віддавати пріоритет музично-хореграфічним. Відомо, що ритм як часова організація будь-якого процесу відіграє винятково важливу роль у життєдіяльності людини загалом і навчальної діяльності школярів зокрема. Звуки музики, організовані ритмічно, здатні передавати заряд енергії, активізувати емоції та пізнавальні інтереси, і в цьому виявляється їх значна сила, яку не варто ігнорувати в початковій школі. Саме це значною мірою стимулює учнів до активного сприймання музики, викликає бажання повніше відтворювати власні почуття, настрої, процес спостереження за розвитком музики.
Театралізовані ігри передбачають діалогічне мовлення (адже основою театру є драматургія), елементарну акторську діяльність учнів (театр починається тоді, коли виникають актори і глядачі), інші театральні атрибути (костюми, реквізит тощо). Тому урок музики з використанням театралізованих ігор дещо відрізняється за технологією проведення від звичайних уроків. Вони передбачають обов’язкове перевтілення у реальних чи уявних персонажів, героїв казок, пісень, загадок, мультфільмів, допускають вигадування нових неіснуючих фантастичних дійових осіб. При організації з учнями ігор цього типу треба пам’ятати, що тут, як і в театральній виставі, в єдиному цілому взаємодіють література, живопис, танок, декоративне мистецтво та музика.
Також педагогу не варто забувати, що „театр – мистецтво колективне: це і живий діалог між акторами, і водночас одухотворена зустріч сердець акторів і глядачів – тих, хто дарує свої почуття, і тих, хто їх сприймає”[87]. Вистава у професійному театрі народжується завдяки об’єднанню творчих зусиль багатьох людей різних професій – режисера, акторів, художників, композиторів, гримерів, сценографів, освітлювачів. Така широка палітра художньо-творчої діяльності дає змогу при використанні театралізованих засобів у навчально-виховному процесі, з одного боку, враховувати потреби, здібності і можливості дітей, реалізуючи індивідуальний підхід, з іншого – формувати культуру спілкування і взаємодії на засадах партнерства (співтворчість, взаємодопомога, вміння слухати інших), виховувати почуття згуртованості, колективізму.
Педагогічне керівництво театральною діяльністю учнів охоплює наступні складові:
– організаційно-процесуальне забезпечення (розробка ідеї, теми, сценарію, загальної драматургії уроку з художньо-ігровим компонентом, організація процесу ігрового навчання, форми й методи оцінки результатів);
– емоційно-психологічне забезпечення (створення сприятливого психологічного клімату, творчої атмосфери);
– матеріально-предметне забезпечення (підготовка художньо-дидактичних матеріалів, створення відповідного середовища, наприклад, організація простору класу для рухливої гри, оформлення уявної сцени).
У своїй роботі як засоби навчання ми використовуємо постановки пісень, казок, загадок, дитячих опер засобами театралізації з елементами імпровізації. Важливі психологічні передумови розвитку творчих здібностей учнів формуються в різних формах імпровізації. Початковими формами імпровізації можуть бути ритмічні супроводи (власні рухові жести: плескання в долоні, плескання руками по колінах, клацання пальцями, притупування, гра на маленьких ударних інструментах) до декламацій або співу самих дітей. Такі супроводи можуть мати різні форми: йти паралельно і в безпосередньому зв’язку з мовним текстом, підкреслюючи чи доповнюючи його та ін.
На уроках можна надавати учням можливість імпровізувати маленькі сцени з опер у ролях і вправи у формі ігор і мімічних сцен. Вони розвивають творчу уяву учнів, збагачують їх естетичний досвід, сприяють поглибленню інтересу до мистецтва, допомагають від невідомо-емоційного сприйняття засобів музичної виразності переходити до їх теоретичного аналізу. В спробах власної творчості закріплюється такий матеріал, як поняття про висоту і тривалість звуків, темп, динаміку, форму, розмір тощо.
Театралізована казка, як метод навчання, що надає можливість урізноманітнити навчальний процес, зробити його цікавим, доступним і привабливим для дітей, активізувати пізнавальну музично-творчу діяльність, ефективно розвивати та виховувати учнів у процесі навчання музики. Секрет такої універсальності полягає в її органічній відповідності особливостям сприймання і засвоєння інформації дітьми молодшого шкільного віку.
З погляду сучасних вчених-мистецтвознавців, дитяча гра за своєю сутністю близька до художньої діяльності, сутність якої полягає в можливості імпровізувати, творити не стільки з орієнтацією на результат, скільки для насолод жування вільним виявленням власних сил, здібностей і можливостей особистості. Через сюжетно-рольову гру, що передбачає перевтілення, учні мають можливість ідентифікувати себе з будь-яким героєм, „приміряти” на себе різні характери, манери, поведінки, пережити безліч ситуацій. Це збагачує не лише естетичний досвід, а робить особистість більш гармонійною, духовно досконалішою. Саме ігрова діяльність вимагає творчих дій – умінь комбінувати, моделювати, уточнювати.
Отже, великий і різнобічний вплив театралізованих ігор на особистість дитини дає можливість використовувати їх як впливовий, але ненав’язливий педагогічний засіб, бо сама дитина зазнає при цьому радість, задоволення. Виховні можливості цих ігор посилюються тим, що їх тематика практично необмежена. Вона може задовольнити різнобічні інтереси дітей, спонукаючи до творчої діяльності.
2.2 Методика розвитку творчих здібностей учнів 6-річного віку в процесі використання театралізованих ігор на уроках музики
З метою вивчення процесу розвитку творчих здібностей у першокласників, нами була організована протягом навчального року експериментальна робота, яка являла собою проведення уроків музики, побудованих за принципом використання різних видів театралізованої гри.
Урок музики в загальноосвітній школі є провідною формою організації процесу розвитку музичних здібностей дітей. О. Апраксіна відмічає, що урок музики в школі, як урок мистецтва має свої особливості і, разом з тим, як шкільний предмет, має спільність з іншими уроками. Ця схожість полягає в слідую чому:
1. Всі предмети, що входять в навчальний план, об’єднує спільна мета: формування всебічно розвиненої, гармонійної особистості. Тому одним із принципових положень музичного виховання є те, що загальноосвітня школа не готує музиканта-професіонала (як вона не готує спеціаліста фізика, хіміка і т.д.).
2. В основі побудови будь-якого шкільного уроку лежать психологічно-педагогічні закономірності. Наприклад, враховуються вікові особливості школярів Урок музики також будується з урахуванням загальних закономірностей розвитку учнів, у відповідності до характеру їх мислення, інтересів і т.д.
3. Все викладання в школі будується на основі загально дидактичних принципів, які реалізуються по-різному, у відповідності з особливостями кожного предмету. Принципи виховую чого навчання, систематичності, доступності, наочності та інші – характерні для уроку музики як і для будь-якого іншого предмету.
4. Об’єднує музику з іншими предметами і форма організації уроку: клас має один і той самий склад учнів певної вікової групи, що і для решти предметів; обов’язковість уроку для всіх учнів, незалежно від їх даних, інтересів, нахилів; тривалість уроку; повідомлення нового, закріплення, повторення, перевірка засвоєння пройденого матеріалу.
5. При наявності різних форм роботи (читання, письмо, слухання розповідей учителя – чи: спів, слухання музики, музична імпровізація і т. д.), урок повинен бути цілісним. Використання різних видів діяльності, їх зміст визначають контрольною метою даного уроку, обумовленою загальною спрямованістю на основі принципу тематизму.
6. Спільними є і основні методи навчання: показ-пояснення, бесіда, ілюстрування, створення проблемних ситуацій для виконання яких-небудь завдань і т. д.[6, с. 28].
Однак, існують і відмінності уроку музики, які полягають в тому, що це урок мистецтва, особлива форма відображення дійсності, в якій важливу роль відіграють почуття, емоційна сфера. Другою рисою уроку музики, відмінною від інших уроків, є комплексний вплив на людину – на її психіку, моторику, фізіологічні процеси. Вона не тільки переживає різні почуття, стани, не тільки мислить, але й під впливом музики в організмі людини проходять і фізіологічні зміни міняється пульс, артеріальний тиск та ін. Третьою відмінною рисою уроку музики є обов’язкова єдність емоційного і свідомого – кожен елемент уроку повинен викликати активне, зацікавлене відношення дітей. Єдність художнього і технічного є четвертою особливістю уроку музики. Художніми повинні бути не тільки репертуар для слухання і співу, але і люба вправа. Для того, щоб добитися ”художнього„ на уроці, необхідна праця, необхідне технічне володіння матеріалом. Практика довела обов’язкову єдність художнього і технічного, коли художнє (мета) весь час освітлює технічне (шлях до мети, коли робота над технікою разом з тим є і роботою над художністю).