Допомога з боку викладача повинна полягати в роз'ясненні деяких положень в умові задачі і постановці навідних питань, що направляють хід думки студентів у потрібне русло. Реалізувати викладені вище положення можна через групові форми навчання, при якій учбова група ділиться на три підгрупи з урахуванням рівня інтелектуального розвитку студентів. У першу підгрупу можуть бути об’єднані студенти з високим рівнем розвитку, в другу — з середнім рівнем, в третю — з низьким рівнем розвитку.
По-друге, запропоновані підходи організації практичних занять відповідають багаторівневій системі навчання у вищій професійній школі. Тут слід зупинитися на двох рівнях. Перший рівень — це традиційні практичні роботи, виконувані для даної дисципліни в строгій відповідності з робочою програмою курсу на учбовому устаткуванні, спеціально призначеному для цієї мети. Така форма навчання може лежати в основі підготовки бакалавра техніки. Другий рівень — учбово-дослідницькі роботи, мета яких навчити студентів проводити самостійну роботу з тієї або іншої тематики наукових методів теоретичного і експериментального досліджень. Цей метод навчання, не виключаючи можливості його використовування на бакалавраті, найбільш ефективний на більш високих ступенях навчання при підготовці магістрів, інженерів-дослідників, а також при перепідготовці фахівців [40, С. 8].
Практична підготовка студентів найперше пов’язана з цілями трудового виховання, від “стовбуру” якого відходять цілі інших напрямів – морального, розумового, фізичного, естетичного тощо. Це конкретизується системою завдань практичного навчання, основними з яких є:
оволодіння професійними знаннями, уміннями і навичками, культурою розумової і фізичної праці;
формування соціальних мотивів позитивного і творчого ставлення до майбутньої фахової діяльності;
вироблення високих моральних якостей: працьовитості, відповідальності, цілеспрямованості, підприємливості, діловитості, чесності, ощадливості, практичності, хазяйновитості;
розвиток економічного мислення, навичок економічного аналізу.
Процес практичної підготовки спеціалістів-аграрників забезпечується відповідними методами та прийомами практичного навчання.
Варто додати, що метод практичного навчання є складовою дидактичної категорії методу навчання і виокремлюється за ознакою “мета”. А. Мельничук у цьому аспекті доречно зазначає, що виділення методів практичного навчання досить умовне, оскільки з методами теоретичного навчання вони мають багато спільного – джерела знань, спільна діяльність педагога і студента тощо. Слід підтримати думку вченої про те, що означені методи в більшості використовують рухові процеси, вони спрямовані на оволодіння студентами найбільш доцільними трудовими діями, прийомами, операціями трудового і виробничого процесу в цілому [55]. Окрім того зазначимо, що методи практичного навчання, на нашу думку, виділені досить умовно і функціонують у тісному безперервному зв’язку з теоретичними способами навчальної діяльності, а співвідношення між цими категоріями слід розглядати за аналогією відношень між “знаннями” і “уміннями”.
Практика студентів як форма навчання є обов'язковою для вищих професійних учбових закладів і передбачає отримання студентами професійних умінь і навичок встановленого кваліфікаційного рівня. Практична підготовка студентів здійснюється на кращих сучасних підприємствах і організаціях різних галузей виробництва, науки, охорони здоров'я, культури, торгівлі і управління. Практика організовується в умовах професійної діяльності під організаційно-методичним керівництвом викладача вузу і фахівця в даному напрямі.
Таким чином, ми визначили такі умови практичного навчання: організація оволодінням необхідними пізнавальними уміннями та навичками для засвоєння знань в натуральному вигляді; організація безперервного контролю знань як засобу залучення до систематичної навчальної діяльності; створення у процесі практичного навчання виробничих ситуацій; застосування на лабораторних заняттях та навчальній практиці адекватних навчальним цілям форм організації праці студентів; забезпечення адекватності навчально-матеріальної бази змісту практичного навчання.
1.2 Форми та методи практичного навчання
У нашій дипломній роботі до методів практичного навчання віднесено: пояснення, розповідь, бесіду, демонстрування, ілюстрування, самостійне спостереження, вправи, самостійне виконання виробничих завдань, лабораторний метод, виробничо-практичний метод.
Охарактеризуємо означені методи практичного навчання із зазначенням їх характерологічних особливостей.
Пояснення – словесний, науково обґрунтований, доказовий виклад навчального матеріалу із застосуванням практично-наслідкових зв’язків, аналіз властивостей, причин, співставлення, порівняння і висновки.
Розповідь – це словесний, образний, оповідний опис предмета, явища чи процесу [1].
Самостійна робота як метод практичного навчання сприяє виробітку в студентів умінь орієнтуватися у виробничо-технічній документації та довідковій літературі за спеціальністю, уявити трудові процеси, технологію виробництва сільськогосподарської продукції загалом. Оволодіння майбутніми аграрниками таким досвідом не тільки сприяє раціональній організації праці, підвищенню її продуктивності, а й розвиває такі якості особистості, як пізнавальна самостійність, професійна мотивація, компетентність тощо. Практичні завдання, що передбачають самостійну роботу студентів із виробничо-технічною документацією та довідковою літературою повинні поступово ускладнюватися відповідно до логіки оволодіння студентами майбутнім фахом.
Бесіда – усний виклад навчального матеріалу у вигляді запитань та відповідей. Ці методи усного викладу спрямовані на ознайомлення студентів з тим, що йому потрібно виконати, які матеріали чи інструменти використати, як спланувати свої практичні дії. До того ж, ці методи водночас є способами діяльності студента під час виконання майбутньої роботи. Без цих методів студенту неможливо осмислити майбутню трудову діяльність, спланувати, уявити та зкоригувати свої практичні дії. Варто зазначити, що без цього майже неможливо ознайомитися з передовим виробничим досвідом, оволодіти новим, ефективним прийомом виконання трудової операції [1, С.25].
Демонстрування й ілюстрування у практичному навчанні мають відмінність від теоретичного навчання в тому, що тут здійснюється показ предметів, об’єктів у аспекті трудових дій, необхідних для отримання продукту праці. У свою чергу самостійне спостереження, як метод навчання, передбачає формування в студентів умінь складати плани трудових процесів і операцій, використання матеріалів, інструментів, машин тощо. Воно спрямоване на формування умінь аналізувати, порівнювати, узагальнювати те, що спостерігається. Наприклад, виконання будь-якої технологічної операції вирощування сільськогосподарських культур (оранка, боронування, посів, підживлення, збирання врожаю) студентом починається з того, що він повинен побачити, як кваліфікований працівник (майстер, інструктор та ін.) готує агрегат, здійснює під’їзд до поля, розпочинає роботу, які прийоми використовує в її процесі тощо. І лише після спостереження (організованого, з аналізом та висновками) він може самостійно виконувати перші спроби.
Демонстрація способів виконання прийомів, операцій, процесів використовується викладачем (майстром, інструктором) для формування у студентів умінь і навичок розподіляти м’язові та розумові напруження під час виконання окремих елементів трудових процесів. Студенти оволодівають навичками розподілу уваги між положеннями покажчиків на приладах, уміннями керувати своєю поставою, узгодженого руху ніг і рук під час керування машинами чи агрегатами тощо.
Дослідники методів навчання зазначають, що для формування стійких умінь, навичок професійної праці у навчально-виховному процесі доцільно застосовувати вправу – свідоме багаторазове виконання подібних дій з метою оволодіння ними чи їх удосконалення. Зазначимо, що у практичній підготовці студентів вправи виступають джерелом знань, засобом оволодіння уміннями і навичками; способом організації і управління навчально-пізнавальною діяльністю студентів, однією з форм прояву методів практичного навчання; способом стимулювання, мотивації ефективного оволодіння студентом майбутнім фахом; засобом зв’язку теорій з практикою, контролю за фаховою підготовкою тих, хто навчається.
Принагідно додамо, що за характером умінь і навичок, які необхідно виробити у студентів, розрізняють вправи усні, письмові, графічні та технічні. Організацію проведення вправи може бути умовно розподілено на такі етапи: перший етап – викладач чи майстер, спираючись на сприйняті й осмислені студентами знання, пояснює їх мету, завдання тренувальної діяльності; другий етап – показ педагогом, як треба виконувати ту чи іншу вправу; третій етап – попереднє відтворення студентами дій із застосування знань на практиці чи оволодіння професійними навичками; четвертий етап – наступна тренувальна діяльність; п’ятий етап – контрольно-оцінювальний: висновки, узагальнення, оцінювання виконаної роботи. У процесі дослідно-експериментальної роботи ми зробили висновок, що ефективність вправи як методу практичного навчання детермінована саме дотриманням послідовності означених етапів вправи [48].