Проведені із застосуванням даної методики експериментальні дослідження дали змогу сформулювати принцип особистісної цілісності у психогігієнічному забезпеченні навчання й виховання. Цей принцип полягає в тому, що навчально-виховний процес відбувається ефективніше, якщо фонова психогенність знижується за рахунок цілісного охоплення вчителем, викладачем, вихователем якомога більшої сфери навчально-виховної діяльності учнів або вихованців. У цьому випадку зменшуються енергетичні витрати учнів, необхідні для адаптації до особистісно-професійної діяльності кожного з великої кількості педагогів, чисельність яких у старших класах досягає 14-23 осіб. Зусилля, збережені при зменшенні кількості міжособистісних пристосувань, спрямовуються на оволодіння сутністю навчання, а не на осіб, що формують його передачу. Крім цього, дотримання принципу особистісної цілісності у психогігієнічному забезпеченні навчання й виховання дає змогу обмежити вияви предметного егоїзму та егоцентризму, що більшою мірою виявляються у практиці навчання учнів основної та старшої загальноосвітньої школи.
Проведене дослідження підтвердило емпірично втілювані положення про те, що найбільш повно принцип особистісної цілісності у психогігієнічному забезпеченні навчання й виховання необхідно реалізовувати у виховному процесі дошкільних закладів і навчально-виховному процесі початкової школи.
Питомі значення фонової психогенності вікових груп учнів 7-17 років та вчителів 21-60 років враховані в методиці встановлення значень ПФП шляхом умовного ототожнення безпосередньої та опосередкованої психосоціальної взаємодії. Поряд з цим варіантом визначення фонової психогенності, який містить у собі як референтні, так і вікові складові, виявляючи цим самим її найбільш узагальнене значення, важлива роль належала виокремленню компонентів суто вікової психогенності. Ієрархічне ускладнення психічної самоорганізації особистості як сутнісна властивість вікової психогенності особи була позначена нами одним відсотком до умовно прийнятого 100-річного періоду психологічного самоспіввіднесення людини з іншими за роками життя. На цій основі вікова психогенність була розглянута нами як референтність (значущість) певної досвідно-вікової переваги для конкретної особистості.
Визначення показника вікової психогенності (ПВП) дало можливість уточнити статус індивіда у міжвіковій ієрархії психосоціальних впливів і в поєднанні з показником фонової психогенності (ПФП) здійснити відповідну психогігієнічну оцінку соціального середовища в його значущості для особи.
При визначенні педагогічної критеріальності якості психічного здоров’я встановлено, що найбільшу цінність мають такі універсальні форми психічної самоорганізації, які, трансформуючись протягом людського життя, не втрачаються. Тому в основу розробленої нами педагогічної критеріальності якості психічного здоров’я були покладені такі три основні групи показників:
а) індивідуальність як стан особистісного розвитку, його вираженість, неповторність, гармонійність;
б) активність як діяльний стан пізнавальних домагань, його тенденції до розширення когнітивної сфери, сформованість механізмів затребування, перерозподілу та утримання інтересу, соціалізованість, енергопотенціал;
в) саморегуляція як стан цілісності емоційно-вольової сфери, її скоординованості, ритмічного функціонування і пластичності.
Сформованість і тенденції до збільшення або зменшення значень певної групи показників дали змогу визначити зміст та інтенсивність психогігієнічних заходів, які необхідно було здійснювати у навчально-виховному процесі. Для виконання цього завдання застосовувалась розроблена нами методика визначення якості психічного здоров’я на основі педагогічних критеріїв. Практичне застосування методики визначення якості психічного здоров’я учнів старших класів (15-річного віку і старших) на основі карти педагогічної критеріальності виявило її значні прогностичні та резервні можливості, які дали змогу проводити лонгітюдне дослідження даного стану. Розроблена педагогічна критеріальність створила умови не тільки для констатації генералізованих властивостей, але й сприяла визначенню універсальних напрямків індивідуального розвитку особистості, якісними цінностями яких є неперевершеність, унікальність, неповторність, своєрідність.
Методологічною основою психогігієнічного прогнозування й програмування було обрано сформульований нами принцип взаємоузгодженості сенсоутворення та самоздійснення у віковій перспективі. Виходячи з нього, усвідомлення нездійсненого життєвого сенсу так само руйнує особистість, заперечуючи її цінність, як здійснення невідповідного, небажаного сенсу або комплексу суперечливих, антагоністичних сенсів. Генералізований стан недосягнення бажаного згідно з цим принципом – еквівалент стану досягнення небажаного.
З метою психогігієнічного прогнозування вікової взаємоузгодженості функціонування особистості нами розроблена відповідна методика.
Розгляд культури психічної самооцінки й самоконтролю як норми самовідстежуваних взаємозв’язків особистості з оцінним континуумом мікросоціального середовища дав змогу зарахувати оперування оцінним судженням до самодостатніх педагогічних методів, для яких притаманні як значні психогігієнічні можливості, так і великий психотравматичний потенціал. За способом впливу на самооцінку особистості ми розробили класифікацію оцінних суджень, яка охоплює такі їх типи: позитивний; негативний; відкладений на визначений термін; передоручений (делегований); стереотипізований; парціальний; невизначений.
Наведена класифікація не вичерпує всієї різноманітності й багатогранності оцінно-самооцінних взаємозв’язків та їх процесуальності у соціальному континуумі особистості дітей та підлітків. Однак вона розкриває психогігієнічні аспекти методу оперування оцінним судженням і прийомами, що відповідають кожному з типів поданої класифікації, їх можливості у вихованні культури психічної самооцінки й самоконтролю.
Для з’ясування значущості викладених прийомів у роботі з учнями ми розробили методику оцінки цієї психологічної властивості в їх індивідуальному прояві. За своєю психологічною сутністю дана методика виявляє вираженість потреби учня в оцінюванні з метою створення із значущих для неї оцінних зразків власної самооцінної цілісності. Методика “Потреба в самооцінці” складається з опитувальника, таблиці для інтерпретації результатів та інструкції.
При практичному застосуванні методики “Потреба в самооцінці” було з’ясовано, що найбільш виражені значення самооцінної потреби були виявлені в учнів з високим рівнем домагань, пізнавальних інтересів і особистої відповідальності. Потреба в самооцінці, педагогічній оцінці, оцінці значущого мікросоціального середовища виявлялась як потреба самопізнання в загальній структурі розвитку пізнавальних інтересів.
Отже, проведене дослідження дозволило визначити сутність психогігієнічної оцінки, яка полягає у відстеженні індивідуальних параметрів соціально-психологічного оптимуму життєдіяльності людини.
ВИСНОВКИ
В дисертації наведено теоретичне узагальнення і експериментальне дослідження проблеми педагогічної психогігієни, яке полягає у визначенні методологічних, теоретичних і методичних основ збереження і зміцнення психічного здоров’я учасників навчально-виховного процесу середньої загальноосвітньої школи. Узагальнення методологічних, теоретичних та методичних основ психогігієни процесу виховання і навчання підтвердили висунуті гіпотези і дали підстави сформулювати основні висновки, які випливають з результатів розв’язання поставлених завдань.
1. На всіх етапах розвитку людської цивілізації проблема психічного самозбереження особистості, суспільств як її базальних складових виступала об’єктом осмислення в галузі створюваних систем гуманітарного освоєння світу. Особливе місце в цьому осмисленні належало сфері виховання й навчання як засобу передавання культури психічного самозбереження з покоління в покоління. Усвідомлення потреби у формуванні психолого-педагогічних механізмів індивідуальної та соціальної психогігієни кожного нового покоління дітей та учнів набуває дедалі більшої вираженості, що пов’язано із закономірним процесом ускладнення суспільної самоорганізації та відповідно психічної самоорганізації особистості.
Проблема збереження здоров’я, включаючи психічні його виміри, в своєму історичному розвитку одержала значну кількість визначень, найпоширенішими з яких були: гігієна (найповніший вияв життя, його розквіт, буяння, розвій), ісономія (рівновага), евтюмія (мета життя як приємний стан духу), діететика (спосіб життя), гігієна пристрастей, зцілення душевне, нервово-психічна гігієна, дієтика душі, діететика духу, шкільна діететика, гігіастика, гігіологія, валеологія (вчення про стани здоров’я), діанетика (вчення про вплив розуму на тіло) тощо. Одним з таких визначень і, на наш погляд, найбільш коректним є термін психогігієна, який набув активного наукового обігу протягом ХХ століття.
Розроблена нами теорія та методика педагогічної психогігієни створює умови для забезпечення охорони й зміцнення психічного здоров’я дітей та учнів психолого-педагогічними методами у процесі їх виховання та навчання.
2. Концептуальне положення проблеми педагогічної психогігієни полягає у встановленій філо- і онтогенетичній ускладнюваності суспільної самоорганізації та людської особистості в ній, що детермінує напруження психологічних механізмів самозбереження кожного нового покоління дітей та учнів як передумови їх адаптивного входження до динамічно оновлюваних і ускладнюваних систем соціального співжиття. Отже, концептуальною основою психогігієни навчально-виховного процесу є розвиток креативного потенціалу особистості, який ґрунтується на вираженій її індивідуалізації, активності та здатності до саморегуляції дітей та учнів. Психогігієнічна спрямованість навчально-виховного процесу, виявляючи свою адекватність закономірностям ускладнення психосоціальної організації життєдіяльності, полягає не в зменшенні інтенсивності психогенних чинників, домінуючій релаксації і тотальному захисті особистості від психотравматичних впливів, а у враховуванні й використанні локальної цінності зазначених підходів при цілеспрямованій підготовці дітей і підлітків до зростаючих напружень, вихованні в них культури психологічної самооцінки й самоконтролю, формуванні взаємоузгодженості сенсоутворення й самоздійснення, особистісної самодостатності.