Жнива – пора тяжкої праці, але воднораз і найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаєві – основі його добробуту. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив – зажинки, самі жнива та закінчення жнив – обжинки. У зв’язку з цим групуються і основні обрядові дії(ст.61-62).
1.Зажинання першого снопа. Іноді цей сніп називають воєводою. До нього звертаються, співають величальних пісень. Коли жнуть на чужому полі, співають також господареві і господині (панові і пані, як величають господарів у традиційних піснях).
2.Під час самих жнив обрядів немає. Лиш йдучи на поле, а частіше – з поля, співають пісень, жартують. Значне місце в тематиці займають скарги на тяжку працю, чути звертання до сонця (прохання швидше сідати), очікування вечора.
3.Обжинки – найурочистіша сторона жнив . Складається з кількох епізодів. Завивання бороди (або «кози»): на полі залишають трохи колосків, їх заплітають, квітчають, обв’язують стрічкою. Зерно витрушують на ниву, пригинаючи «бороду» до землі (явно відголоски жертвоприношення доісторичних часів). Навколо «бороди» водять танки, співають пісень. На Волині ставили біля бороди три снопи, а далі із квітів і колосків звивали вінок, який із співами урочисто несли до двору господаря. Звичай завивали «бороду» - тепер розвага, але в давнину «бороді» приносили якісь жертви. Про це свідчить квітчання, прибирання, величальні слова, обтрушування зерна в землю. Також був звичай ставити у «бороду» воду, черепок з сіллю і класти шматок хліба.
Обряд «бороди» безпосередньо переходить до «вінка». На Київщині вибирали серед жниць «царівну» (або княжну), коронували її вінком, в руки вона брала прикрашений стрічками і квітами сніп, і усі співаючи йшли в село. Там обходили двори, вітали господарів з закінченням жнив; сусіди влаштовували складчину. Вінок плели дівчата. Під час сплітання вінка і йдучи до села співали пісні про вінок – символ достатку і радості:
Не лежи, віноньку, не лежи
При зеленій межі;
Підведи головоньку –
Час тобі додомоньку!
Завершальним моментом обжинок є вручання вінка господареві. За вінок вимагали викуп – пропонували влаштувати вечерю. Після почастунку лунали пісні з танцями.
Епос
В Київській Русі знаходимо уже в повному розквіті такий необрядовий рід фольклору, як епос, і, зокрема, найдавніший з відомих у східних слов’ян епічний Жанр - билини (вони збереглися до наших днів у російському фольклорі).
Для епічного стилю характерна оповідальність топу, увага до обставин і подій (із грецького - еро, - розповідь). До комічних жанрів українського фольклору належать думи, балади, історичні пісні, новелістичні пісні (співанки-хроніки). Від обрядових пісень епічні твори відрізняються способом виконання: якщо обрядові завжди співає хор, то в епіці ми зустрічаємо розвинену манеру одиночного (сольного) виконання. Це дуже суттєва риса. Один з найважливіших її наслідків - поява народних співців-професіоналів та окреслення соціальних середовищ (верств населення), які були виконавцями, носіями епіки і навіть її творцями «У слов'янському світі сформувалось кілька типів соціальних епічних середовищ у стародавній Русі і в Росії - скоморохи, каліки перехожі, сказителі; на Україні - кобзарі, лірники; у південних і західних слов’ян - гуслярі, тамбураші, дзяди»
Найважливіша роль у розвитку українського епосу, особливо дум, належала, кобзарям та лірникам Кобзарське мистецтво виникло у XVIст. і було поширене переважно у Подніпров'ї і Степовій Україні. Лірники ж ходили по всій Україні, Найбільшою своєрідністю відзначалося виконання і репертуар лірників Поділля та Прикарпаття. Зокрема, саме в їх співі з достатньою виразністю простежувалися «сліди зв'язків давньоруської і української опіки».
Епічні пісні. Думи
Думи - найвизначніша частина українського народного епосу. До особливостей їх змісту положать такі риси як реалістичність історизм, поєднання трагедійності та горшки. За формою думи - волик, вокально-інструментальні твори, виконання яких вимагає багаторічного навчання і неабиякого хисту. Через це вони входили в репертуар професійних народних і співаків - кобзарів (бандуристів) і лірників.
Самі виконавці дум називали їх по-різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні тощо.
Думи виникли у XVI ст. їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом трьох століть і досяг вершин (як в художній формі, так і щодо суспільного резонансу) у XVII ст. Народження цього жанру пов’язане з посиленням боротьби українського народу проти іноземного поневолення та феодально-кріпосницького гніту: спершу - Великого Литовського князівства, згодом - Речі Посполитої. Жорстоким лихом українського народу були напади кримських татар і турків. Для захисту українських земель з півдня у ХVІ ст. формується могутня сила самооборони - козацтво.
Зміст найдавніших дум такий: втеча з турецької неволі («Про піхотинця» - тобто, пішого втікача), невільницькі страждання («Плач невольників» - трагедія турецької каторги), морські походи на турків («Про Олексія Поповича»), лицарська смерть козака («Івась Коновченко»), переможний герць козака з турком чи татарином («Козак Голота») та ін.
Другу групу становлять думи XVII-XVIII ст. їх зміст - визвольна боротьба українського народу 1648-1654рр., а також історична та соціально-побутова тематика (зокрема, моралістичні, сатиричні та гумористичні думи): «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Про Ганжу Андибера» (покарання дуків-багатіїв), «Бідна удова і три сипи» (побутово-сімейні конфлікти) тощо.
Думи виконуються речитативом, у якому ритміка (а часто і звуковисотний контур) визначається словесними та логічними наголосами тексту). Текст, отже, становить не лише смислову (як у піснях), але й структурну основу музичної декламації, але й структурну основу.
Історичні пісні
Пісні, в яких відображено загальнонародні події, образи народних героїв, належать до історичних. Історія народу завжди конкретна. Вона поділяється на періоди, важливість яких визначається силою їх впливу на соціальне і економічне життя.
Своєрідність історії України полягає, в тому, що найвизначніші події пов'язуються з діяльністю козацтва. Протягом XVI-XVIП ст. козацтво було активним учасником і рушієм важливих суспільно-історичних подій. Через те більшість історичних пісень цього періоду є водночас козацькими. Це, проте, не означає їх ототожнення.
До історичних відносимо насамперед некозацькі та козацькі пісні, в яких згадуються конкретні історичні факти, прізвища.
До козацьких зараховуємо пісні, в яких відображено козацьке життя, але без конкретних історичних реалій. Такі козацькі пісні (в основному, побутового і ліричного змісту) винесено в окремий розділ, бо в них висвітлюється не історичні події, а побут і психологія.
Отже, головна особливість історичних пісень ХVІ-ХVІІІ ст. полягає в тісному зв’язку з козацькою тематикою. Це вплинуло і на принципи упорядкування пісень в ряді збірників. Наприклад, Д.Ревуцький у трьох випусках „Золотих ключів” увів спільну рубрику „Пісні історичні козацькі”, де, як це видно, одна тематична група від іншої не відділяється. Але історичні факти осідали у піснях як раніше ХVІ ст., так і після ліквідації козацтва. Тому поняття історичної пісні значно ширше за поняття козацьких пісень.
М.Гоголь вбачав історизм народних пісень в тому, що «вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому станові почуттів» . Водночас Гоголь застерігав від ставлення до народної пісні як до історичного документу, підкреслював перевагу у фольклорі художніх явищ над історичними, наголошував, що історик не може шукати у піснях вказівок «дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулих віків, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкривається перед ним в ясній величі».
Отже, історизм фольклору - це категорія змісту, притаманна усній творчості кожного народу, тому що фольклор - частка історії народу, історії його культури, - і сам він – історія.
На відміну від такого широкого поняття як історизм фольклору, існує більш конкретне поняття історичного змісту народних пісень. В піснях зображуються події, історичні особи, різні сторони життя соціальних прошарків. Ті пісні, в яких відбито події, імена та ставлення до них, і називаються історичними. Залежно від того, яка міра історизму властива пісні і який історичний зміст відображено в ній, історичні пісні поділяються на чотири класи:
1. З конкретно-історичною підосновою - згадуються дійсні події та імена історичних осіб (пр.74 «Ой полети, галко» - про зруйнування Січі, пр.7 «Максим козак Залізняк» - про Коліївщину).
2. Пісні з загально-історичною підосновою - збережено не так деталі, як загальний колорит, дух епохи (пр.73 «Зажурилась Україна, що нігде прожити» - про часи татарщини).
3. Пісні з соціально-побутовою підосновою. Насамперед це деякі з пісень про козацтво, чумацтво, наймитування, кріпацтво, наймитство. Вони складалися за цілком певних історичних умов, тому в деяких з них більш-менш ясно проступають риси історії побуту, торгівлі, військової справи, соціальних заворушень, правових відносин (пр.79 «Ой не путай, пугаченьку»).
4. Пісні з соціальною, класовою підосновою. Це переважно творчість другої половини XIX - початку XX ст. Зокрема, сюди зараховуються деякі західноукраїнські «гамерицькі» пісні (див. розділ «Заробітчанські пісні», пр.108 - про трудову еміграцію в Америку, викликану зубожінням селянства).
Ліро-епічні пісні
В городні віки у Франції та Італії баладами називали танцювальні пісні любовного змісту (франц. ballare - танцювати). У фольклористиці терміном «балада» називають багатокуплетні строфічні пісні з розвиненими сюжетами, гостродраматичного змісту. В народних баладах здебільшого змальовуються побутові конфлікти та любовні драми з трагічною розв'язкою. Баладний жанр у фольклорі формувався під впливом властивої людині підвищеної уваги до страшних і незвичайних подій, які бентежать уяву, і гостро ставлять проблему боротьби добра і зла. Баладні сюжети відомі усім народам Європи.