– буде визначено зміст управлінської діяльності всіх учасників виховного процесу.
Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що:
розкрита сутність, структура виховної системи навчального закладу і виявлений системостворюючий компонент виховної системи сучасної освітньої установи; виявлені умови ефективного функціонування і розвитку управління виховною системою училища; обґрунтована технологія побудови виховної системи училища.
Практична значущість дослідження полягає в тому, що:
положення і виводи теоретично-експериментального дослідження підтверджені практикою і можуть бути рекомендовані до використання в процесі модернізації управління створенням і розвитком виховної системи сучасним навчальним закладом, пропонована технологія побудови виховної системи, зміст управлінської діяльності всіх учасників виховного процесу із створення і розвитку виховної системи, критерії оцінки її ефективності, а також система управління розвитком виховної системи можуть бути застосована в інших освітніх установах; матеріали дослідження можуть бути використані в системі професійної перепідготовки і підвищення кваліфікації керівників і вчителів освітніх установ.
Методологічна основа дослідження базується на чотирьох рівнях (філософському, теоретичному, технологічному і конкретно-предметному).
Як філософська основа виступали філософсько-антропологічні уявлення про людину як соціальну істоту і суб'єкта діяльності (К.А. Абдульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв I.K. Анохін, В.І. Вернадський, Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, Н.В. Маслова, С.Л. Рубінштейн та ін.); філософські і психолого-педагогічні концепції пізнання як суспільно-історичного процесу (Д. Карнегі, А.Н. Леонтьев, С.Л. Рубінштейн, Ст. Шацкий і ін.); розгляд управління як соціального процесу (В.Г. Афанасьєв, А.І. Берг, Е.Г. Юдін і ін.).
Як спеціальна теоретична основа дослідження виступали системно-діяльнісний, синергетичний, особистісно-орієнтований, діалогічний і культурологічний підходи (Д.А. Белухін, І.В. Блауберг, Е.В. Бондаревська B.C. Біблер, О.С. Газман, Т.М. Давиденко, І.П. Іванов В.А. Караковський, Ф.Ф. Корольов, А.Т. Куракін, СП. Курдюмов A.B. Мудрик, Л.І. Новікова, М.М. Поташник И. Пригожий, В.Н. Садовський, В.П. Симонов, П.І. Третьяков Г. Хакен, Т.І. Шамова, Н.Е. Щуркова.
Для вирішення поставлених завдань на різних етапах роботи був використаний комплекс взаємодоповнюючих методів: теоретичний аналіз філософської, психологічної, педагогічної літератури; діагностичні методи (тестування, анкетування, бесіда); експериментальні методи (констатуючий і що формує експерименти); методи статичної обробки отриманої інформації, кількісного, якісного і графічного аналізів для подальшого використання.
У числі інформаційних джерел використовувалися наукові книги, журнальні статті, доповіді, звіти і матеріали наукових конференцій і семінарів, вітчизняні і зарубіжні статистичні джерела, офіційні документи у вигляді кодексів законів, законодавчих і інших нормативних актів, у тому числі положення і інструкцій.
Базою дослідження було Старобільське обласне медичне училище (423 студента) м. Старобільськ Луганської області.
Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів з висновками, заключення, списку використаних джерел (найменування), додатків на сторінках. Текст магістерської роботи проілюстровано таблицями та малюнками.
1.Теоретичні основи управління виховною системою навчального закладу
1.1 Історичний аналіз досвіду управління виховною системою
Проблеми управління «правління» державою вже на перших етапах вивчення їх філософами (більш 5000 років назад) пов'язувалися з деякими умовами їх успішного рішення. Серед них: існування мудрого керівника («виголошувались потреби до особистості керівника»); існування мудрих законів; існування системи виховання в державі, від «мудрості» якої залежить «добробут» народу.
Вже давні філософи примітили, що Закони управління постійно змінювалися.
Середні віки, епоха Відродження дали новий стан розвитку науки управління. Кращою владою визнається Республіка як держава «рівних можливостей» (одновластність керівника в ній відсутня – Мор, Кампанелла, Бекон, Локк, Монтеск'є та ін.). Найбільш близько підходить до управління як технологічного процесу Ф. Бекон, який розробив спеціальні інструкції для людей управлінського апарату. Він висловив думку, що управляти можуть тільки люди «вчені» (у нього – аристократія).
Розуміння «права» пов'язується з розвитком «розуму» людей. Спіноза приходить до висновку, що «особисте благо» залежить від «загального блага», а останнє, як «благо для всіх» може бути реалізоване тільки через управління.
Просліджується взаємозв'язок виховання і управління. Перше – це осмислення «моральної гідності людини»; друге – громадські закони, які захищають цю гідність. Людство приходить до ідеї загального виборчого права (Монтеск'є). Знову утверджується залежність Законів від реальної дійсності. Разом з тим, ідеалізується така форма правління, як Конституційна монархія (Юм, Гегель, Кант).
Російські та українські просвітителі (Бестужев, Пнін, Попугаєв та ін.), висловлюючись про права людини та управління державою, підкреслювали, що освіта – єдиний і головний «засіб до щастя народу». Інтереси суспільства ставилися вище інтересів індивіда «благо народу – є його благо». Загальний висновок такий: без освіти немає мудрого управління державою.
До особи керівника пред'являються нові вимоги: це повинна бути особа сильна, безперечно освічена, випробувана в управлінні та здатна управляти (народ повинен довіряти своєму керівнику).
Разом з тим, у XIX столітті швидко розвивається індустрія, великі монополії, фірми. Виникла об'єктивна необхідність у конкретній галузі знань – в науці управління.
На початку ХХ століття, в наслідок революції у Росії, з’являється нова держава і виникають важливі завдання «навчитися управляти». З цією метою пропонувалося:
• залучити до управління найбільшу кількість робітників і селян (демократизація управління);
• почати підготовку управлінських кадрів (оголошується конкурс на укладання спеціальних підручників з управління, пропонується створення школи з управління); при призначенні людини на керівну посаду пропонується проводити екзаменаційний контроль на знання науки управління;
• здійснюється контроль управління «знизу», щоб не було спроб встановити «одноманітність зверху»;
• основним із принципів управління оголошується принцип гласності,
оскільки «безгласність» народ сприятиме як «зловживання владою»;
• не призначати на місце керівника організації партійного керівника, якщо він не є фахівцем у відповідній сфері діяльності, так як це призведе до великої кількості помилок.
Положення про те, що управління є функцією суспільної праці, охоплює сферу матеріального і духовного виробництва – актуальне й сьогодні.
Національна доктрина визначає нові пріоритети розвитку освіти на засадах демократії та гуманізму. Як зазначає О.Я. Савченко, гуманістична спрямованість є найвиразнішою ознакою мети нової освіти на філософському рівні.
В.М. Мадзігон підкреслює, що істотним показником демократизації освіти є плюралізм ідей і концепцій, думок, підходів щодо розв'язання конкретних педагогічних проблем.
Такі підходи в період становлення України як незалежної держави стали основою оновлення управління школою. Склалася певна колективна думка щодо важливих передумов цього процесу, а саме: підвищення наукового рівня управління школою, вміння керівників заохочувати вчителів до інноваційної діяльності, залучати їх до прийняття важливих рішень, співпрацювати з громадськими організаціями.
Проте, управління сучасною школою характеризується сукупністю протиріч:
• між суспільною формою існування управлінської діяльності, колективним характером праці, що зумовлює міжособистісну взаємодію, та індивідуальною формою опанування управлінських технологій кожним керівником;
• між об'єктивними вимогами суспільства до особистості та діяльності керівника й обмеженістю умов для розвитку його професіоналізму в повсякденній практиці;
• між цілісністю змісту управлінської діяльності та значною кількістю її напрямків;
• між зверненістю свідомості керівників до минулого соціального досвіду та необхідністю орієнтації їх на майбутні зміни в освіті;
• між необхідністю забезпечення розвитку педагогічної системи навчального закладу, що потребує інноваційних підходів, і особистою неготовністю до впровадження інновацій;
• між прагненням керівників до творчого пошуку та недосконалістю нормативно-правової бази.
Проблема оновлення управління школою у вітчизняній теорії та практиці має глибокі традиції [85]. Так, наприкінці сімдесятих років досвід управління школою в Україні був проаналізований у книзі «Керівництво школою». У вступі до неї Є.С. Березняк підкреслює необхідність наукових підходів до управління школою, всебічного наукового аналізу діяльності школи. В.М. Анжієвський висловлює таку думку: «Директор школи має бути людиною високої педагогічної культури, всебічно компетентною в питаннях педагогіки і психології, теорії і практики, глибоко знати зміст предметів, які вивчаються в шкільному курсі, вміти згуртовувати колектив і вести його за собою, всебічно розвивати ініціативу, впроваджувати позитивний досвід у практику». Підтверджують таку позицію власними прикладами відомі в той період директори шкіл України, а саме: І.Г. Ткаченко, директор Богданівської середньої школи Кіровоградської області, заслужений учитель, кандидат педагогічних наук; СІ. Білоусов, директор Васильківської школи-інтернату Київської області, заслужений вчитель, кандидат педагогічних наук; В.Д. Лаврів, директор Волинської середньої школи №1 Івано-Франківської області, кандидат педагогічних наук; Л.В. Обідіна, директор середньої школи №36 м. Херсона, заслужена вчителька Української РСР. Багатий досвід управління навчальним закладом склався і у Луганській області. Провідні фахівці-управлінці висвітлили у своїх статтях проблеми впровадження наукового досвіду в практику роботи школи, організації самоосвіти вчителя, удосконалення стилю управління школою, опанування нового педагогічного досвіду.