За давньоруської доби існувала ще й третя форма числа в іменників – двоїна. У процесі розвитку української мови ця форма відмерла; залишки її маємо в словах очі, плечі (але тепер вона вже має значення множини).
Граматичні ознаки категорії числа іменників характеризуються:
- наявністю відмінкових форм, властивих окремо для однини і множини: рік-а, рік-и і т.д. – рік-и, рік; сел-о, сел-а – сел-а, сіл; тел-я, телят-и – телят-а, телят. Морфологічними показниками у цьому випадку служать відповідні відмінкові закінчення;
- відповідними синтаксичними зв'язками іменників з іншими словами в реченні: зелена трава, зеленої трави – зелені трави, зелених трав; учень працює – учні працюють;
- специфічними засобами словотвору: киянин – кияни; небо – небеса; курча – курчата;
- наголосом: пшени'ця, пшени'ці – пшениці'; верба', верби' – ве'рби; мо'ре, мо'ря – моря' [67, 72].
За наявністю форм числа іменники поділяються на три групи:
· іменники, що мають форму однини і множини;
· іменники, що вживаються тільки в однині (singularia tantum);
· іменники, що вживаються тільки в множині (pluralia tantum) [2].
Найбільшу за обсягом групу становлять іменники, що вживаються як в однині, так і в множині. До цієї групи належать назви осіб, предметів, явищ, що піддаються лічбі: мати – матері; дерево – дерева; тінь – тіні. Такі іменники означають предмети, що сприймаються роздільно. Вони поєднуються з кількісними числівниками: три олівці, сім лелек.
Іноді форма однини може набувати узагальнено-збірного значення і позначати сукупність предметів: З наближенням весни день поступово стає більшим; У поліських лісах росте ялина, сосна, осика, береза, вільха.
Інколи іменники, хоч і мають множину, проте не означають двох чи більше предметів, що мисляться роздільно, наприклад: небо і небеса, час і часи та деякі інші. У цих випадках, власне, немає відмінності в значенні між одниною і множиною [68, 245].
Іменники цієї групи виражають назви предметів чи понять, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості. Вони могли б мати потенціально повну парадигму відмінювання, але практично для них характерна лише однина.
До singularia tantum належать такі основні групи іменників:
1) абстрактні іменники, що означають якість, властивість, дію, стан чи різні узагальнені поняття | сміливість, гордість, боротьба, щастя, далечінь, розвиток, любов, гнів, мудрість |
2) збірні іменники, що означають сукупність осіб або подібних предметів, явищ, які мисляться як одне неподільне ціле | козацтво, рідня, піхота, прокуратура, деканат, комашня, колосся, листя, молодь, студентство |
3) іменники, що становлять категорію речовинності | молоко, масло, кисень, азот, папір, руда, солома, борошно, нафта, вода, золото, сніг, пісок, асфальт |
4) власні назви людей, тварин, планет, географічні та інші поняття | Наталія, Віктор, Марія, Пірат, Сірко, Київ, Полтава, Дніпро, Земля, Марс, кінотеатр «Дружба» |
Іноді від названих іменників може утворюватись форма множини, але при цьому відбувається зміщення у лексичному значенні. Зокрема через форму множини конкретне значення може протиставлятися більш загальному, тоді форми множини набувають спеціалізованих значень, а саме:
1) сортів або різновидів речовин і матеріалів: мед – меди, вода – води, сталь – сталі, масло – масла;
2) різних проявів абстрактних ознак: швидкість – швидкості;
3) співвідношення величин за масою, розміром або інтенсивністю вияву: пісок – піски, сніг – сніги, жито – жита, біль – болі;
4) однойменних осіб або предметів: Привіт вам, Петрики, Марусі, Олі, Гриці(М. Рильський);
5) номінанацій, узагальнених на основі характеристичних ознак, пов'язаних з відповідними власними назвами: Давайте нам літературу. Давайте Байронів, Шекспірів, Гете (М. Коцюбинський);
6) сукупності осіб, пов'язаних родинними стосунками: родина Королів [65, 34–35].
Іменники, вживані лише у множині, також охоплюють кілька семантичних груп. Найголовнішими серед них є такі:
1) назви будівель, їх частин, споруд | сіни, ворота, сходи, двері |
2) назви предметів упряжі, засобів пересування | шори, наритники, сани, бігуни |
3) назви знарядь праці і предметів домашнього вжитку | граблі, вила, ваги, триноги, ночви, носилки |
4) назви парних предметів і парних частин тіла | окуляри, ножиці, кліщі, терези, тиски, лапки, в'язи, груди |
5) назви музичних інструментів | цимбали, литаври |
6) назви одягу і взуття | штани, труси, бриджі, бутси, панталони |
7) назви маси, речовини, матеріалу, продуктів харчування | хімікалії, парфуми, помиї, дрова, вершки, дріжджі, прянощі, консерви, макарони, |
8) назви залишків речовини чи матеріалу | висівки, вичіски, недоїдки |
9) назви відрізків часу, свят, традиційно-побутових обрядів та дій, що повторюються | сутінки, будні, канікули, іменини, роковини, заручини, зажинки, обжинки, переговори, перегони |
10) назви сукупності предметів зі значенням збірності | надра, гроші, фінанси, джунглі, хащі, люди |
11) назви ігор | шахи, городки, жмурки |
12) назви дій і процесів | посиденьки, витребеньки, відвідини, дебати, хвастощі, пустощі |
13) назви на позначення почуттів, емоцій, станів | радощі, молодощі, гордощі, жалощі, веселощі, труднощі, ревнощі, скупощі, мудрощі, лестощі |
14) власні географічні назви | Альпи, Афіни, Суми, Черкаси, Карпати, Дарданелли |
Значення числа в невідмінюваних іменниках виражається тільки синтаксично і визначається за допомогою контексту: В одному купе сиділо троє дівчат; З усіх купе виходили люди.
Граматична категорія числа, яка властива всім відмінюваним частинам мови, має багато різновидів і відтінків, у яких відображаються і реальні значення кількості предметів, явищ, і способи їх кількісного групування, і відношення дії до кількості суб’єктів і об’єктів тощо.
Для офіційно-ділового стилю характерна нормативність морфологічних засобів. Тут широко використовуються іменники, вживані лише в однині (прогрес, скасування, поліпшення) або лише в множині (кадри, ресурси, фінанси) [3, 127]. У науковому і діловому стилях заміна множини одниною і навпаки – однини множиною в іменниках як стилістичний прийом, звичайно, не використовується. Якщо така заміна і має місце, то це призводить до створення термінів. Так, множина іменників, що позначають масу, матеріал, вживається в науково-технічних та в ділових текстах для позначення сукупності різних сортів якоїсь речовини. Такі назви мають термінологічний характер і набувають специфічного стилістичного забарвлення, пов’язаного з їх належністю до названих стилів, наприклад: «Сірчиста кислота двоосновна і утворює два ряди солей – середні і кислі солі» (підручник).
Форми однини у зв’язку з наявністю у них не тільки одиничного, але й загального (родового) значення часто вживаються для позначення найхарактерніших ознак цілого класу предметів без виділення поодиноких предметів, що входять до цього класу: «Під впливом зовнішніх причин атом може перейти в інший стан, який має більшу енергію і звичайно є нестійким» (журн.) [19, 85].
Отже, у морфологічній категорії числа іменників виразно виявляється її семантичне спрямування, на відображення кількісних співвідношень предметів у позамовній дійсності. В категорії числа чітко вирізняється її семантико-граматична домінанта.
1.3 Категорія відмінка іменників
Функціональний підхід до вивчення граматичної категорії відмінка іменника спирається на теоретичні положення, які розглядають її у єдності значень, форм і функцій, і передбачає розкриття функціональних можливостей відмінкових форм іменників і особливостей їх реалізації у процесі спілкування. Цей підхід орієнтується насамперед на речення, текст, які інтегрують у собі всі рівні системно-структурної організації мови і трансформують їх у комунікативний акт (О.К. Безпояско, І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, В.М. Русанівський).
Найважливіші лінгвістичні особливості цієї іменникової категорії проаналізовано в дослідженнях науковців – О.В. Бондарка, Ф.О. Будагова, В.В. Виноградова, А.П. Грищенка, Г.О. Золотової, І.К. Кучеренка, О.М.Пєш-ковського, М.Я. Плющ, В.М. Русанівського, Н.О. Слюсаревої, С.К. Тимченка, М.М. Шкільника.
Уперше назви усіх відмінків знаходимо в «Украинской грамматике» А. Кримського (1907). Термін «відмінок» трапляється вперше в підручнику для українських гімназій «Руська граматика» (1893) С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера [18, 71].
На основі аналізу наведених у мовознавчих працях підходів до розкриття сутності відмінкової категорії іменника і її функціональних особливостей виділяють головні з них, які, на нашу думку, виявляють специфіку кожного з відмінків: семантичний (Ч.Філлмор), морфологічний (Р. Якобсон) і синтаксичний (С. Курилович) напрями.
Як свідчать дослідження мовознавців, функціональні можливості іменників у формах різних відмінків залежать передусім від їх семантики і сполучуваності з іншими словами [26]. Реалізація того чи іншого компонента семантики відмінкових форм іменників можлива і залежить від контексту. Семантика і функціонування є співвідносними поняттями, оскільки значеннєві компоненти передбачають комунікативне призначення, а конкретне вживання відмінків іменників зумовлює вияв значення, або й появу нового.
Відмінок – «граматична категорія імен (іменників, прикметників, займенників, числівників), що відбиває його синтаксичний стосунок до інших слів у реченні» [18, 71]. Категорія відмінка характеризує аналітичні мови. Так, зміна синтаксичних стосунків слова «книга» у реченнях «Книга – джерело знань», «Петро купив гарну книгу», «Що написано в цій книзі?», «Усі полиці завалено книгами» є зміною слова «книга» за відмінками або відмінюванням.