Мисленнєва діяльність не є перебігом асоціативних думок, бо кожна з них народжується з мотиваційного боку свідомості (Л.С.Виготський [51]). Успіх у розв'язанні задачі забезпечується пізнавальною мотивацією, що становить внутрішні мотиви. Мотивація такого виду виникає і формується в процесі відображення проблемності задачі, її суперечливого характеру, наприклад, невідповідності між умовами та вимогами задачі тощо. Виявлення суб'єктом певних властивостей пізнавального об'єкта підсилює мотивацію, і процес пізнання його триває. Отже, пізнавальна мотивація формується і виявляється як конкретна спрямованість на передбачення (прогнозування) певних властивостей об'єкта та способів його пізнання.
Зовнішня мотивація не має конкретної спрямованості на зміст і процес мислення. За такої мотивації школяр розв'язуватиме задачу через зовнішні причини (наприклад, заслужити схвалення вчителя, батьків тощо). Його більше цікавитиме результат. Дехто із учнів, керуючись зовнішніми мотивами, може списувати, користуватися підказками [40, 144].
Отже, ефективність мисленнєвої діяльності зумовлюється пізнавальними інтересами, потребами. Процес виховання пізнавальних інтересів висвітлюється у психологічній літературі. Але варто сказати, виникає він там, де людина відчуває свою адекватність, впевнена, що здатна до того, що в неї добре виходить тощо. Тому психологи пропонують учителям використовувати "Методику успіху" [29]. Сутність її полягає в тому, що задачі добирають індивідуально, зважаючи на можливості кожного школяра, але учням про це не відомо. Це — підготовчий етап. На другому етапі учням кажуть, що задача складна, але треба намагатися розв'язати її. Насправді задача такої самої складності, як і попередня, кожний школяр розв'язує її. Цей етап називають етапом "змушеного" успіху. На третьому етапі — "реального" успіху — учнів попереджують, що пропонується задача нового типу й оцінок ставити не будуть. Насправді задача складніша за попередню. Школярі розв'язують її кілька разів не на оцінку, а потім всі ці заходи стають непотрібними. В учнів з'явився інтерес до предмета.
Для успішного здійснення навчального процесу, необхідно продумувати прийоми формування мети у школярів, адже часто мета вчителя і учнів не збігається.
Істотний вплив на ефективність розв'язування задач має ставлення суб'єкта до цієї діяльності, його установки. Установка виявляється як стан мобілізованості, готовності до дії, а тому є механізмом регуляції мисленнєвої діяльності, формою спрямованості на розв'язування конкретної задачі. Виникнення установки залежить від наявності потреби в розв'язанні задач та від особливостей ситуації, де задовольняється ця потреба. А тому готовність до розв'язування задачі виникатиме тоді, коли діє підсилена мотивація, коли суб'єкт уже досягнув в минулому успіху в цій діяльності й відчуває щодо неї свою адекватність [44, 118].
Л.С.Виготський писав, що нові типи зв'язків та співвідношень функцій передбачають як свою основу рефлексію, відображення власних процесів свідомості. Виявлення рефлексії у процесі розв'язування задачі розглядається як механізм організації мислення та саморозвитку особистості. Щоб сподіватися на успіх у розв'язуванні задач, суб'єкт має аналізувати не тільки завдання, а й власне мислення, створювати образ власного "Я", переосмислювати особистісні стереотипи (наприклад, відсутність наполегливості, організованості, рішучості у згаданому процесі) [51, 135]. Досліджуючи ці явища, вчені виділяють інтелектуальну (самоаналіз свого інтелектуального рівня) та особистісну рефлексію (відтворення особистісних властивостей, які виявляє індивід у пошуковому процесі).
Аналіз учителем кожного кроку в розв'язанні задачі учнями або розв'язуванні задач у діаді, тріаді за умов обговорення мисленнєвих "ходів", ставлення учасників до розв'язання задачі сприятиме розвитку в них рефлексивної регуляції.
1.2. Сутність та етапи формування українського національного одягу
Одяг народу тісно пов'язаний з його історією. Відродження народних строїв веде до воскресіння глибинних пластів пам'яті. Ми пізнаємо, як жили і працювали наші предки, як вбиралися в будні і свята, якими були їхні звичаї та обряди.
Що ж таке одяг? На перший погляд, відповідь проста: це «сукупність предметів, які захищають людину від впливу зовнішнього середовища — холоду, спеки, негоди» [43, 69]. Одначе, вона буде неповною, бо в побутуванні неважко помітити не тільки практичне призначення предметів ноші, але й їх зв'язок з широким колом духовних понять. Наприклад, одяг свідчив про становище людини в суспільстві [55]; у різні часи існували чітко визначені вимоги до вбрання на свято, будень, обряд [59]. Тому одяг становить важливу складову частину духовної і матеріальної культури народу.
Крім терміну «одяг», часто вживається термін «костюм». Він окреслює «значно ширше за обсягом поняття, яке вказує на сукупність і співвідношення одягу, власне предметів ноші, прикрас, знаків розпізнавання, зачісок, косметики, головних уборів, взуття, які поєднуються і цілісний комплекс» [79, 22]. Костюм є виразником соціальної та індивідуальної приналежності людини, її віку, статі, xapактеру, естетичного смаку. Слово «костюм» — французького походження. На означення цього ж поняття в українській мові існують відповідні терміни: «стрій», «убрання», «шати» [70].
Народний одяг є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних, власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної культури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи, варіанти, що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремих регіонах України.Така властивість одягу пояснюється тим, що вона не тільки виконує прагматичні функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокрема обрядово-ритуальної культури. Народний одяг був одним з найважливіших каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім за допомогою системи традицій.Національний костюм є виявом національної самосвідомості, етнічної самоідентифікації і водночас могутнім засобом їх формування, утвердження як в індивідуальній, так і в суспільній свідомості. Костюм має яскраво виражений знаковий характер, визначає приналежність людини, у даному разі – етнічну. Він створює художній образ, втілює естетичний ідеал нації. Знаходять в ньому вираз і етичні норми, уявлення. Костюм складався протягом століть, тому втілює в собі й історію нації, її національні цінності [92].
У сучасному світі національний одяг служить знаком свідомої національної самоідентифікації, тобто є виразом патріотичних почуттів. Л. Гумільов уводить термін «етнічне поле» – «поле поведінки і аттрактивності членів етнічної системи, що виникає на основі пасіонарного поля» [3, 43]. Саме через етнічне поле відбувається включення людини в етнос і національну культуру.
Оригінальний стереотип поведінки, характерний для етносу, система взаємодії як з природою, так і з іншими членами етносу, іншими етносами знаходить свій знаковий вираз у національному костюмі. Він передає в закодованому вигляді систему національних цінностей, складовою і виразником яких є сам. Тому традиційне носіння національного одягу включає особу у визначене етнічне поле. Свідомий же вибір національного костюма значною мірою пов'язаний не тільки з визнанням його естетичної цінності, але й з свідомою акцептацією системи національних цінностей і, в цілому, демонстрацією своєї належності до визначеного етносу.
Традиційні риси народного одягу, переживши не одне покоління людей, завжди повторюються у своїх складових частинах, матеріалі, прикрасах. Порівнюючи музейні зразки народного одягу, що належать до XIX і XX ст., з одягом, поширеним в народному побуті зараз, можна спостерігати не тільки процес його перетворення — зникання одних рис і засвоювання інших, а й переконатися, що народний одяг різних часів зберігає тотожність основних форм, хоч і має багато відмін у деталях, які впливають на його силует, колорит і декоративність [14, 68].
Традиційний костюм українців поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні потреби. Завдяки своїй символічній навантаженості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції, властиві феноменам духовної культури.
Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язані з призначенням костюма. Так, при переході від повсякденного костюма до святкового, а також від святкового до обрядового активно зростала роль знакових функцій. Водночас на задній план відходила практична функція: у святковому костюмі їй належала другорядна роль, а в обрядовому практичні властивості окремих елементів взагалі не брались до уваги [46, 82].
Відмінність у співвідношенні практичності й знаковості присутня й на рівні окремих властивостей компонентів костюма. Найменш інформативними є конструктивні особливості — крій, силует, пропорції одягу. Вони певного мірою стабільні не лише в межах одного етносу, а й мають чимало близьких рис у сусідніх і навіть досить віддалених народів. Особливості ж декоративно-художнього оформлення одягу більш відкриті для втілення — в рамках традицій — особистих бажань та смаків. Тому декоративно-художні прийоми значно різноманітніші не лише в історичному, а й у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей.
Формування українського народного одягу — цього яскравого й самобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть. Ще за часів Київської Русі значного розвитку набули ткацтво та різноманітні ремесла, які мають безпосереднє відношення до створення одягу. Відтоді кожна епоха накладала відбиток на традиційне вбрання, і можна з упевненістю твердити, що особливості костюма являють собою одне з важливих джерел вивчення етнічної історії населення України, його соціальної структури, естетичних поглядів та уявлень тощо [61, 50].