Підводячи підсумок вищесказаному, відзначимо, що як особистість людина є самостійним, творчим суб'єктом суспільної свідомості і діяльності, здібним до самовизначення, саморегулювання, самоудосконалення.
Особистість розкривається через численні „характеристики". Церквою підраховано, що людям властиві більше 90 чеснот і 100 пороків, які священнослужителі називають „пристрастями". Причому і „пристрасть", і "чеснота" можуть стати своєю протилежністю.
Укладений К.К. Платоновим „Алфавіт рис особистості" містить 1301 одиницю. З них 61% - негативні, 32% - хороші, позитивні, 7% - нейтральні [105].
В.А. Блюмкін, Г.Н. Гумніцький, Т.В. Цирліна типологізували моральні якості особистості:
1) світоглядні, ідейно-політичні, загальноаксіологічні (ціннісні);
2) моральні (етичні);
3) ділові;
4) прагматичні. Термінологічний масив, що характеризує найзначніші особистісні якості як позитивного, так і негативного характеру охоплює 544 терміни.
Д.Б. Эльконин, займаючись вивченням ефективності виховного процесу, відзначив наступні якості, які характеризують вихованість особистості: патріотизм, колективізм, товариськість, інтернаціоналізм, пошана до старших, доброта, гуманність, чесність, працьовитість, добросовісне відношення до праці, активність, сміливість, сила волі, самокритичність, скромність, відповідальність, принциповість, цілеспрямованість, ощадливість, дисциплінованість, старанність, допитливість, любов до прекрасного, прагнення бути сильним, спритним, загартованим, прагнення до фізичної досконалості [62].
М.І. Шилова в своїй мінімальній діагностичній програмі вивчення рівнів вихованості школярів виділяє наступні якості: патріотизм, старанність, відповідальність, дисциплінованість, ініціативність, ощадливість, акуратність, самокритичність, організованість [61].
Через цілісність людської особистості, єдність її свідомості, відношення і поведінки „виділення” або „ігнорування” якої-небудь особистої якості не може не бути умовним. Разом з тим, в сучасних умовах перед освітою висуваються принципово нові духовно-етичні і соціально-економічні вимоги, постають нові завдання виховання сучасного покоління. Це, перш за все, формування нових життєвих установок особистості, здатної самостійно ухвалювати відповідальні рішення в ситуації вибору.
На думку В.А. Аверина, „активність особистості виявляється в тому, як вона перетворює обставини, направляє хід життя, формує життєву позицію. Динаміка життя людини перестає бути випадковим чергуванням подій, вона починає залежати від своєї активності, від здатності організувати і надати подіям бажаного напряму" [2]. Тобто, організованість, що стала стійкою якістю, дозволяє особистості легко справлятися з вимогами навколишньої дійсності, що постають перед нею, погоджувати ці вимоги із власними бажаннями, звільняючи себе від зовнішнього, примусового контролю, перевірок. Організованість виникає там, де існує довіра до особистості. Там, де довіри немає, організованими можна назвати лише окремі форми поведінки людини, окремі дії, окремі вчинки. В цьому випадку організованість не стає якістю особистості [2].
Особистість не просто змінюється впродовж життєвого шляху, не тільки проходить різні вікові етапи, а як суб'єкт життя виступає як її організатор. Тому „чим менше людина продумує, осмислює своє життя, чим менше вона прагне організувати його хід, визначити його основний напрям, тим більше, як правило, її життя стає наслідувальним, а тому схожим на життя інших людей, стандартним" [7].
Людину, яка не вміє обдумувати свої вчинки і дії, розраховувати сили і час, чекає невдале життя. Народ завжди надавав велике значення сформованості, наявності таких якостей. Саме про це мовиться в прислів'ях і приказках різних народів: „Краще день подумати, ніж цілий тиждень даремно трудитися" (фінське); „Сила, що не знає мети, - мати ліні” (африканське); „Плани на рік складай навесні, плани на день - вранці” (китайське); „Старанність - мати благополуччя” (японське); „Готове те готово, та зроблено нетямущо” (російське) [8].
Представники науки також звертали увагу на виховання якостей особистості, що допомагають людині справлятися з вимогами дійсності.
Я.А. Коменський у „Великій дидактиці" підкреслював значення точного порядку у всьому: „Порядок - душа речей"; звертав увагу на важливість уміння володіти собою, керуватися розумом, а не поривами.
Джон Локк розумів мудрість „у загальноприйнятому сенсі" як „уміле і передбачливе ведення своїх справ на цьому світі. Все, що можна зробити в цьому напрямі в період незрілого віку, - це - ... привчити їх до правди і щирості, до підпорядкування розуму і, наскільки можливо, до обдумування своїх вчинків".
В. А. Петровский велику роль відводив вправлянню дітей в етичних вчинках, що вимагають з їхнього боку витримки, рішучості і уміння долати свої бажання в ім'я досягнення етичної мети [52].
Володимир Мономах звертав увагу на необхідність вироблення у дітей старанності і чемності.
На основі староруських джерел, і Домострою, перш за все, типовий „портрет” людини того часу бачиться наступним: він - „самовладдя", тобто своєю волею здійснює вчинки, які ведуть до добра або зла. Саме „діяння" визначають оцінку людської особистості. Людина зобов'язана уміти володіти собою. Потрібно, щоб людина була загартованою, мала сильне тіло, володіла хоробрістю, витримкою, самовладанням. Не менше значення надавалося умінню поводитися, не втрачати контроль над своєю поведінкою.
Н.Ф. Добрынин, міркуючи про зміст слова „виховання", звертала увагу на важливість і корисність виховання „любові до порядку" [33].
Російський філософ і педагог П.М. Юркевич говорив про необхідність привчання вихованця „складати собі план занять на певний період часу, наприклад один день, і який рівномірно вміщає у собі всі види дій і станів, якими повинен бути наповненим цей час”.
У перші роки Радянської влади організованість розглядалася у зв'язку з організаторською діяльністю, організаторськими і організаційними уміннями і здібностями. Організованість привертала до себе особливу увагу у зв'язку з проблемою дитячого вожачества, з одного боку, управління і керівництва підприємствами - з іншою.
Завдання, які поставлені перед школою сьогоднішньої доби, орієнтують на оновлення системи освіти України, пошуки нових шляхів удосконалення пізнавальної діяльності учнів. Утвердження та поширення суб’єкт-суб’єктної системи навчання зобов’язує методистів та вчителів звернутися не тільки до питання про організацію пізнавальної діяльності учнів, а й до іншого, без якого досягнення дидактичного ефекту є неможливим, - до питання про організованість суб’єкта в процесі пізнавальної діяльності. І якщо до нинішнього дня педагогіка досить плідно працювала у напрямку формування пізнавальної активності учнів, уміння самостійно працювати, то сьогодні назріла необхідність розглянути проблему пізнавальної діяльності в дещо іншому ракурсі: як забезпечити ефективність самостійної роботи учнів, як спрямувати пізнавальну активність у русло засобів діяльності, адекватних поставленій меті, як сформувати вміння та навички, необхідні для саморегуляції діяльності учнів, самооцінки та самокорекції. Зазначені та багато інших питань спонукають до осмислення поняття організованості суб’єкта у навчально-пізнавальній діяльності. На жаль, визначення цього поняття в педагогічній літературі не представлено. У тлумачному словнику організованість інтерпретується як властивість та стан за прикметником організований, а організований тлумачиться як такий, якому притаманна зосередженість, самодисципліна, вміння діяти точно і планомірно [19, 54]. Але подана дефініція стосується організованості взагалі, а не організованості у навчальному процесі. Навіть поверховий погляд на перелік рис, названих вище, показує, що вони не є цілком відповідними тим, які визначають успіх у навчальній діяльності. Якщо щодо зосередженості не виникає заперечень, то самодисципліна в поданому розумінні (вміння підкорити себе встановленим у певному колективі правилам) не є найголовнішою в процесі пізнання - у даному разі коректно було б говорити про саморегуляцію діяльності. Очевидним є й те, що названі дві риси - зосередженість та саморегуляція - не вичерпують поняття організованості в навчально-пізнавальній діяльності. Розгляньмо сутність поняття організованості учня в навчально-пізнавальній діяльності, спираючись на ті положення, які обґрунтовані в педагогічній науці при розробці суміжних питань теорії навчання, зокрема питання про діяльність суб’єкта навчання.
Проблема організованості учнів у пізнавальній діяльності не була предметом спеціального аналізу, але окремі питання, що її складають, розглядалися принагідно в роботах [6, 11, 26, 38]. У педагогічній літературі розглядалася проблема самоорганізації навчання учнями (але не організованості), відзначалося, що вона пов’язана з більш глобальною проблемою розвитку школяра як суб’єкта навчання, а також з більш вузькими проблемами самодіагностики та самокорекції знань учнями.
Суб’єктом навчання є учень, „який не тільки засвоює зміст навчального матеріалу, а й співвідносить його зі змістом власного досвіду, накопиченого не тільки в результаті попереднього навчання, а і в повсякденній практиці; сам регулює (контролює і коректує) свою пізнавальну діяльність на основі не тільки рефлексії, а й процесу цієї діяльності: при цьому регулювання й рефлексія включають не тільки раціонально-логічні, операціональні, а й особистісно-смислові аспекти" [48, 52]. Важливою характеристикою суб’єкта навчання є позиція суб’єкта навчання, яка інтерпретується в педагогічній науці як динамічна система, що включає три основних елемента, а саме: предметну компетенцію, а також сукупність уявлень школяра про навчальний процес і особисту навчальну роботу (когнітивний елемент); потребу відповідати не тільки зовнішнім, а й внутрішнім, власним, вимогам, готовність удосконалювати свою навчальну роботу (регулювальний елемент); орієнтацію на освіченість як особистісну цінність, вибіркове ставлення до різних аспектів змісту та методів навчання (особистісно-смисловий елемент). Формування позиції суб’єкта навчання залежить від типу керівництва процесом навчання - жорсткого, при якому в тій чи іншій мірі ігноруються індивідуальні відмінності в діяльності учнів, чи гнучкого, коли створюються умови, за яких учень у діалозі з учителем чи однокласниками вдосконалює свої способи навчальної роботи. Вказане поняття розкривається в двох планах. По-перше, спосіб навчальної роботи інтерпретується як одна з можливих ознак, котра характеризує процес навчання школяра і формування в нього позиції суб’єкта навчання. По-друге, - як реальний феномен, який на відміну від інших правил та засобів розумової діяльності не дається учню вчителем, а створюється самим учнем у результаті перетворення поданих йому засобів роботи [10, 22, 24].