Досягнення розвиваючої цілі навчання передбачає: розвиток вміння проникати в культуру країни, мова якої вивчається, під час зіткнення суспільних, культурних і мовних реалій, використовувати соціокультурний фон для розуміння й тлумачення соціокультурних елементів, розуміти приналежність до національного і світового співтовариства, формулювати власну точку зору; розвиток здатності орієнтуватися в ціннісних категоріях власного та чужого суспільства.
На нашу думку, до практичних завдань навчання іноземним мовам з метою формування полікультурного компоненту професійної компетентності студентів можна віднести, насамперед, такі:
- формування уявлень про культуру усного та писемного спілкування мовою, яка вивчається;
- формування знань про лінгвістичну та лінгвокраїнознавчу варіативність іноземної мови з метою здійснення офіційного й неофіційного спілкування;
- навчання дотриманню правил формальної й неформальної мовленнєвої поведінки іноземною мовою;
- формування понять про еквівалентну і безеквівалентну лексику;
- формування та розвиток умінь використання іноземної мови як інструменту міжкультурного спілкування;
- навчання вмінню адекватно описувати свою культуру іноземною мовою;
- навчання стратегіям самонавчання на основі використання дистанційних засобів навчання іноземних мов (включаючи спілкування з представниками інших культур через систему Інтернет).
Отже, під час вивчення іноземних мов у майбутніх учителів необхідно формувати крім мовної та мовленнєвої компетенцій, також й інтеркультурну компетенцію, тобто вміння взаємодіяти у визначеному ситуативному контексті засобами іноземної мови з орієнтацією своєї мовленнєвої поведінки на іноземного адресата із врахуванням соціокультурних особливостей країни, мова якої вивчається. Це сприятиме формуванню полікультурного компоненту професійної компетентності студентів.
2.3. Аутопсихологічний компонент
На нашу думку, аутопсихологічний компонент (аутопсихологічна компетенція) також є важливим компонентом педагогічної компетентності майбутніх учителів іноземних мов. Вперше це поняття було впроваджене в психолого-педагогічних дослідженнях Н.В. Кузьміною [119]. Сучасні вчені розглядають його як елемент професійного розвитку людини і вважають, що аутопсихологічна компетенція складається з поінформованості людини про способи професійного самовдосконалення, а також про сильні й слабкі сторони власної особистості та її діяльності, про те, що і як треба зробити, щоб підвищити якість своєї праці [156]. В аутопсихрлогічній компетенції акцентуються властивості особистості, що дозволяють спрямовувати активність людини на самопізнання, адекватну самооцінку, самоконтроль, самокорекцію.
Ми вважаємо, що до структури аутопсихологічного компоненту професійної компетентності вчителя входить мотивація досягнення, тому що саме мотивація є важливим регулятором людської діяльності. ”Чим вищий рівень мотивації, чим більше чинників (мотивів) спонукають людину до діяльності, тим більше зусиль вона схильна докласти” [81, 9].
Загальновідомо, що поняття мотивації охоплює всі види спонукань: мотиви, потреби, інтереси, прагнення, цілі, ідеали тощо. Всі вони відіграють різні ролі в загальній картині мотиву дії. Серед них особливе місце посідають мотиви: вони спонукають, направляють і регулюють поведінку та діяльність особистості. Мотив виражає суб`єктивне ставлення людини до свого вчинку, свідомо поставлену мету, яка направляє й пояснює поведінку. Людина ніде не розкривається так повно, як у мотивах поведінки.
Мотиви вступу до педагогічного ВЗО та вибір професії вчителя різноманітні, причому деякі з них не відповідають педагогічній діяльності. Ця обставина давно хвилює педагогічну громадськість. За нашими даними, тільки 40% тих, хто навчається, вступили до педагогічного університету, позитивно ставлячись до професії вчителя. Більш ніж 40% вступили до ВЗО через те, що захоплюються предметом (“предметні мотиви”), не маючи інтересу до педагогічної діяльності. Це особливо помітно у студентів факультетів іноземної філології, які в майбутньому бачать себе перекладачами, менеджерами зі знанням іноземних мов, секретарями-референтами іноземних фірм або сумісних підприємств, але ніяк не вчителями шкіл.
Найбільш важливим завданням для формування професійної компетентності у студентів педагогічних ВЗО є розвиток мотивації досягнення, яка пов`язана з потребою особистості досягти бажаного результату. С.С. Зазнюк визначає її, як “прагнення людини досягти значних результатів, успіхів у діяльності” [81, 165].
Американські психологи Д. Аткінсон і Д. Мак-Клелланд дійшли висновку, що мотив досягнення складається з двох протилежних мотиваційних тенденцій – прагнення до успіху та запобігання невдачі [284]. Д. Мак-Клелланд, аналізуючи умови формування мотивації досягнення, об`єднав основні формуючи впливи в чотири групи:
- формування синдрому досягнення (перевага в людини устремління до успіху над прагненням уникнути невдачі);
- самоаналіз;
- формування прагнень і навиків ставити перед собою високі, але адекватні цілі;
- міжособистісна підтримка [284].
Отже, формування професійної компетентності в майбутніх учителів іноземних мов необхідно починати саме з формування мотивації досягнення.
На нашу думку, важливим показником ауто психологічного компоненту професійної комптнтності є сформована педагогічна самосвідомість майбутнього вчителя, яка “зорієнтована на відбиття й перетворення суб’єктом педагогічної дійсності, а також передбачає його цілісну самооцінку себе як учителя та свого місця в педагогічному процесі” [135, 91]. Педагогічна самосвідомість є механізмом, який виконує активну функцію саморегуляції. Лише усвідомивши себе в ролі вчителя, вихователя, людина відкриває для себе можливості активного професійного саморозвитку, намагається сформувати в себе професійно значущі якості особистості та педагогічної майстерності [280].
Ця проблема розглядається як у працях філософів, так і психологів. На думку українських філософів, самосвідомість є важливим компонентом свідомості, яка “орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін., за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку, як мислячої істоти, здатної відчувати”[256, 154].
У психології самосвідомість визначається як вищий рівень розвитку свідомості – основа формування розумової активності та самостійності особистості в її судженнях та діях; образ себе й ставлення до себе [240], усвідомлення людиною себе, своїх власних якостей [164], те, що він значить для самого себе [206].
Р. Бернс розглядає Я-концепцію, як динамічну сукупність настанов, які властиві кожній особистості та направлені на самого себе [206]. На думку дослідника, уявлення індивіду про самого себе, як правило, здаються йому переконливими незалежно від того, чи спираються вони на об`єктивне знання чи суб`єктивну думку, чи є вони справжніми або помилковими. Під час опису себе, індивід використовує абстрактні характеристики звичного самосприйняття. До них відносяться його атрибутивні, рольові, статутні, психологічні характеристики, життєві цілі тощо. Всі вони входять до образу “Я” з різною питомою вагою – деякі з них уявляються індивідові більш значущими, інші – менш. Причому, значущість елементів самоопису й відповідно їхня ієрархія можуть змінюватися відповідно до контексту, життєвого досвіду індивіду або просто під впливом моменту. Такий вид самоопису – це спосіб охарактеризувати неповторність кожної особистості через поєднання її окремих рис.
Слід зазначити, що професійна самосвідомість педагога підпорядкована загальним законам самосвідомості і є характерною для суб`єктів визначеної групи. При методологічному підході професійна самосвідомість виступає, насамперед, як діяльнісно організована свідомість. Найважливішою її характеристикою є не лише наявність реальної рефлексії, але й її подвійна, разновекторна спрямованість. “Хто б і коли не діяв, – зазначав Г.П. Щедровицький, – він завжди повинен фіксувати свою свідомість, по-перше, на об`єктах своєї діяльності (він бачить і знає ці об`єкти), а, по-друге, на самій діяльності (він бачить і знає себе діючим, він бачить свої дії, свої операції, свої засоби і навіть свої цілі та завдання)” [274, 410].
На думку В.О. Сластьоніна, професійна самосвідомість учителя може бути описана такими характеристиками, як мотиваційно-ціннісне ставлення до власного досвіду педагогічної діяльності з точки зору особистого внеску у розвиток та становлення особистості учня, усвідомлення й переживання суб`єктивної значущості розвитку й особистісного росту учня як вирішальної умови власної самореалізації в професії, виявлення та розпізнавання якості особистісних утворень та властивостей свого “Я”, готовність до реформування педагогічної діяльності [238].
Ми вважаємо, що становлення професійної самосвідомості в майбутніх вчителів є необхідною умовою їхньої професійної компетентності, так як вона виступає внутрішньою умовою й передумовою активного засвоєння студентами значущих для них сфер діяльності, основою саморегуляції, самоуправління, самовдосконалення. Ступінь усвідомлення студентом властивостей та особливостей власного “Я”, значущих для навчальної і професійної діяльності, може бути показником успішності його професійного розвитку.
Зазначимо, що здатність до адекватного оцінювання себе як педагога починає формуватися у студентів після їх першого досвіду роботи в школі, а саме, під час першої педагогічної практики. Тому важливо починати цей вид роботи як можна раніше, методично правильно його організовувати, вчити студентів аналізувати результати своєї педагогічної діяльності під час і після проходження практики.