Питання про шляхи формування педагогічної самосвідомості є занадто актуальним для розвитку особистості вчителя в цілому. Воно не повинно зводитися лише до конструювання змісту, який містить в собі свідомість; необхідно враховувати також і роль емоційно-ціннісного фактору в педагогічній самосвідомості.
Педагогічна самосвідомість є найважливішою категорією, що реально відображає суть процесу професійного становлення та розвитку педагога, насамперед, на етапі навчання у ВЗО. Нажаль, професійна самосвідомість дуже часто складається стихійно, що, не сприяє формуванню професійної компетентності в майбутніх учителів.
На нашу думку, ще одним показником аутопсихологічного компоненту професійної компетентності є емоційна гнучкість вчителя, “збереження працездатності при виникненні певного завдання в умовах емоціогенної ситуації” [196, 423]. Ця властивість педагога проявляється у витримці, вмінні виявляти позитивні емоції, саморегулюватися, стримувати негативні емоції. Педагогічна діяльність – багатопрофільна й багатоаспектна. Сьогоднішньому студенту педагогічного ВЗО належить працювати з людьми, і в першу чергу, – з дітьми. Його професійна компетентність буде визначатися не тільки інтелектом, сукупністю знань, умінь, навиків, а й особливостями нервової системи, психологічною стійкістю й підвищеною працездатністю в процесі спілкування, професійною стійкістю.
З.Н. Курлянд зазначає, що професійна стійкість у педагогічній діяльності – це “синтез властивостей та якостей особистості, який дозволяє впевнено, самостійно, без емоційної напруги в різних, часто непередбачених, умовах виконувати свою професійну діяльність з мінімальними помилками протягом тривалого часу [122, 11]. Особливості емоційної сфери передбачають: емоційну стабільність, перевагу позитивних емоцій, відсутність тривожності, здатність переносити психологічні стреси. Є.С. Асмаковець вказує на те, що вчитель з високим рівнем розвитку емоційної гнучкості, який володіє прийомами вербального і невербального прояву почуттів та цілеспрямовано їх застосовує в спілкуванні з учнями, збагачує педагогічну взаємодію, робить її емоційно насиченою, формує в учнів почуття психологічної захищеності й безпеки, забезпечує досягнення високої продуктивності педагогічної діяльності, справляє позитивний вплив на розвиток індивідуальності учнів [14]. Емоційна гнучкість хоча й має фізіологічну основу, піддається корекції та розвитку, являючись продуктом виховання та самовиховання.
2.4. Когнітивно-технологічний компонент
Необхідним компонентом професійної компетентності вчителя є когнітивно-технологічний, до якого входять професійні знання, вміння, навики. Сучасному вчителеві також необхідно володіти широким спектром педагогічних технологій та педагогічним менеджментом.
Знання – особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, яка характеризується усвідомленням їх істинності [62]. Багатогранність педагогічної діяльності вимагає від майбутнього вчителя опанування різносторонніх загальних та спеціальних знань, які відповідають базовому рівню професійної освіти (див. табл. 2.1 на стор. 40).
Говорячи про формування професійної компетентності в майбутніх учителів іноземних мов, вважаємо за необхідне окремо розглянути іншомову комунікативну компетенцію, що має бути сформованою в студентів факультетів іноземної філології. Дослідники визначають іншомовну комунікативну компетенцію, як засвоєння етно- і соціально-психологічних еталонів, стандартів, стереотипів поведінки; ступінь володіння “технікою” спілкування іноземною мовою [92]. Ми поділяємо думку С.Ю. Ніколаєвої та її співавторів, які вважають, що це поняття крім вищезазначених, містить ще й мовну компетенцію. [153]. Слід зазначити, що знання мови складається з опанування чотирьох видів мовленнєвої діяльності (говоріння, читання, письмо та аудіювання), що, на думку І.О. Зимньої, включає мову й мовлення як засоби її реалізації [84].У процесі виконання мовленнєвих дій, які є одиницями мовленнєвої діяльності, формуються навички, а в процесі виконання мовленнєвої діяльності формуються вміння. С.Л. Рубінштейн вказує на те, що засвоєння системи знань, поєднане з оволодінням відповідними навиками, – це основний зміст та найважливіше завдання навчання [215].
Таблиця 2.1
Види знань, що необхідні компетентному вчителю
| Види знань | Коротка характеристика |
| Методологічні | Філософські знання; знання загальних законів і категорій діалектики, законів розвитку, філософське розуміння основ педагогіки та психології, проблем особистості; знання загальної методології пізнання; знання теорії пізнання, загальнонаукових методів (емпіричного та теоретичного дослідження, наукового пізнання); знання методології педагогіки, педагогічного процесу, методологічних принципів дослідження проблем у сфері освіти |
| Теоретичні | Знання принципів побудови вітчизняної освіти, її системи й змісту освітніх програм: - системи принципів і засобів особистісно-орієнтованої взаємодії з дітьми; - знання психолого-педагогічних умов для розвитку пізнавальної мотивації та здібностей дітей; - знання психологічних основ педагогічної діяльності; знання основ коригувальної педагогіки в освітньо - виховній роботі з дітьми та просвітительської педагогічній роботи з батьками. |
| Спеціальні | - знання педагогічних технологій, сучасних інноваційних методичних систем навчання та виховання; - знання методів активізації інтелектуальної діяльності та шляхів загального особистісного розвитку дітей; - знання методів, засобів і форм організації роботи та управління життям дитячого колективу; - знання предмета, який викладається. |
Як зазначає С.У. Гончаренко, вміння - це «засвоєний суб’єктом спосіб виконання дій, який забезпечує сукупність набутих знань і навичок” [62, 58]. Відповідно чотирьом видам мовленнєвої діяльності в майбутніх учителів іноземних мов повинні бути сформовані чотири основні вміння: говоріння (в діалогічній та монологічній формах), письма, аудіювання й читання), а також мовленнєві навички.
Як відомо, навичкою називають будь-яке «психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервово-психологічної енергії” [200, 98], дію, доведену в результаті багаторазових, цілеспрямованих вправ до досконалого виконання [85]. Як зазначає Ю.І. Пасов, щоб досягти “рівня навички”, мовленнєва дія повинна стати автоматизованою, стійкою, гнучкою [178]. При цьому свідомість не повинна бути спрямована на форму виконання; це повинно сприяти відсутності напруги та швидкої втомленості. Всі навички формуються поетапно. При вивченні іноземних мов повинні бути сформовані граматичні, лексичні, перцептивні, слухові, каліграфічні, орфографічні навики та навики вимови.
У програмі з англійської мови для університетів / інститутів, створеній колективом українських авторів під керівництвом С.Ю. Ніколаєвої та М.І. Соловей, вказані основні вимоги до теоретичної та практичної підготовки випускників факультету іноземних мов. До кінця повного курсу навчання студент повинен:
- бути готовим продовжити самостійну роботу у сфері лінгвістики;
- вміти використовувати іноземну мову для спілкування;
- вміти вибірково слухати, бути уважним та розуміти зміст знайомих та незнайомих текстів; допускається уточнення окремих деталей, особливо, якщо предмет слухачеві незнайомий;
- вміти читати тексти різних стилів на знайомі й незнайомі теми та розуміти гіпотезу, аргументацію, точку зору автора, роздуми;
- вміти правильно написати структурований зв’язний текст будь-якого виду;
- продемонструвати рівень умінь, необхідних для написання дипломної роботи; бути здатним самостійно працювати з довідковою літературою;
- продемонструвати свої соціокультурні знання, які стосуються країн, мова (мови) яких вивчається, та бути здатним застосувати набуті знання для комунікації, як у професійному, так і в непрофесійному контекстах [197]
Безумовно, сучасному вчителю необхідно також володіти педагогічними технологіями. Концепція педагогічної освіти особливо вказує на це: «Як ніколи постає проблема запровадження сучасних педагогічних технологій, вдосконалення організації робочого часу викладача та навчального часу студента і, особливо, в частині його самостійної роботи» [111].
Особливе значення в підготовці педагогічних кадрів у сучасних умовах набуває об’єднання фундаментальної освіти й глибокого, міцного засвоєння наукових основ професійної діяльності з практичним оволодінням нею на основі формування в майбутніх учителів практичних умінь та навичок. Так в наукових дослідженнях з’явився термін “педагогічні технології”, який об’єднує в собі категорії “класичної” дидактики разом із самими сучасними методами та прийомами – індивідуалізації, гуманітаризації, оптимізації навчально-виховного процесу.
Н.В. Басова вважає, що “дидактика – це теорія освіти в цілому, а педагогічна технологія – це конкретне, науково-обгрунтоване, спеціальним чином організоване навчання для досягнення конкретної, реальної цілі навчання, виховання та розвитку того, хто навчається” [24, 69]
Термін “технологія” використовується в широкому й вузькому значеннях. На думку В.І. Грищенка та Б.М. Паньшина, в широкому значенні – це засіб засвоєння людиною матеріального світу за допомогою соціально організованої діяльності, який містить три компоненти: інформаційний (наукові принципи), матеріальний (засоби виробництва), соціальний (спеціалісти, які володіють професійними навиками). У вузькому значенні – це конкретні технологічні прийоми [64]