Виникненню первісних форм фізичної культури притаманне бажання людини брати участь в ігровій діяльності, яка обов’язково супроводжується руховою активністю. На різних стадіях розвитку культури, рухливі ігри і фізичні вправи виступають як невід’ємні органічні складові магічних і культових дійств, якими супроводжуються практично всі, без винятку, значимі для тогочасного суспільства події.
Відомо, що у східних слов’ян високо цінувалося рухова діяльність (археологічні розкопки доносять нам нині давні свідчення про перші рухливі ігри – “руханки”, “бігунки”, “ходунки”). Все це підтверджує, що наші давні предки з турбувалися про фізичний розвиток своїх дітей, виховання у них рухових якостей за допомогою рухливих ігор. В цих іграх, хороводах, танцях віддзеркалюються традиції нашого народу, особливості його культури та побуту, водночас – турбота про здоров’я підростаючого покоління. Могутнім засобом виховання у перші роки життя дитини завжди були рухливі ігри, забави із ходьбою, бігом, зі стрибками, киданням і ловінням предметів тощо.
Видатний чеський педагог Ян Амос Коменський високо оцінював роль ігор. Він стверджував, що ігри необхідні для вирішення оздоровчих, навчальних і виховних завдань.
Підкреслюючи велике значення правильного управління іграми зі сторони старших, Ян Амос Коменський говорив, що при збереженні необхідних умов гра повинна розвивати здоров’я, або бути відпочинком для розуму. Згідно його порад слід використовувати народні ігри. Ігри повинні відповідати віку. Прикрасою гри Ян Амос Коменський вважав «рухливість тіла», життєрадісність, збереження правил, досягнення успіху. В іграх він осуджував в’ялість, крик, недоброзичливі відносини між гравцями.
Епіфаній Славинецький в своєму оригінальному педагогічному витворі «Гражданство обычаев детских» звернув увагу на те, що заняття іграми повинні зміцнювати здоров’я і розвивати фізичні сили дітей. Він звертав увагу на те, що, граючи чесно, необхідно виховувати розсудливість, стриманість, безкорисливість. Гравці повинні проявляти настирливість, привчатися до сучасних дій, поважати більш слабких гравців.
Швейцарський педагог Йоган Генріх Песталоцці вважав, що у вільний від навчання час, ігри можуть служити розумною розвагою. В іграх, вказував автор, краще всього пізнається характер та нахили дитини. Високо оцінював рухливі ігри, які викликають у дітей позитивні емоції, ігри, в яких діти почували себе не вимушено і у повній мірі виявляли своє внутрішнє «Я».
К.І. Грум – пропагував ідею використання рухливих ігор для досягнення гігієнічних, виховних та навчальних завдань в їх взаємодії. Він давав методичний аналіз гри як засобу фізичного виховання, та рекомендував виробляти у дітей різні уміння в рухливих іграх, які будуть допомагати у навчанні складних рухів.
Зберігають своє значення думки К.Д. Ушинського з питань застосування народних рухливих ігор, а також ігор із образними сюжетами на заняттях із школярами молодшого шкільного віку.
Наукові дослідження в галузі педагогіки і психології виявили найсильніше бажання у дитини – це бажання ігрової діяльності (Л.С. Виготський). Дитина рухається під час гри, вона вкладає в неї свою енергію, виявляє творчість та наполегливість. Національні ігри створюють найкращі умови для формування та удосконалення рухових умінь і навичок, сприяють розвитку тілесних і духовних сил, виховують позитивні риси характеру.
Різноманітні рухливі ігри як засіб виховання дітей високо оцінювались видатними педагогами та психологами. Підкреслюючи педагогічну спрямованість народних ігор, О.П. Усова писала: „У народних іграх немає навіть тіні педагогічної настирливості, і разом з тим усі вони цілком педагогічні.
В. Скуратівський зазначає, що народні ігри відкривають історію свого народу, вчать любити народних героїв, розвивають розумові здібності. „Для багатьох дітлахів такі забави були не тільки формою дозвілля, але й своєрідною школою, де засвоювалися перші абетки науки. Адже далеко не всім щастило відвідувати парафіяльні чотирикласними”.
У двотомній праці “Керівництво до фізичної освіти дітей шкільного віку” (1888-1901) російський вчений П.Ф. Лесгафт розробив оригінальну систему фізичного виховання. При цьому педагог акцентував увагу на потребі введення фізичного виховання і в навчально виховних установах, розглядаючи його у єдності з розумовим вихованням.
У праці “Сімейне виховання дитини і його значення” (1885-1890 рр.) П.Ф. Лесгафт висловлює думку про те, що майбутня людина формується з перших днів життя і на розвиток дитини безпосередньо впливає рухова активність. Зіпсованість дитини – результат не природжених якостей, а педагогічних помилок, які готують дитині “гірке майбутнє”.
П.Ф. Лесгафт визнавав, що рухлива гра одна з важливих засобів фізичного виховання. Вчений вказував, що в процесі гри дитина вчиться справлятися з труднощами. Методика організації гри, розроблена педагогом, діє і в теперішній час.
Насамперед, у ній передбачені такі вимоги:
- гра повинна вирішувати певне завдання;
- у проведенні ігор варто дотримуватись систематичності та послідовності;
- організаційна діяльність педагогів чи батьків повинна бути спрямована на підвищення активності і самостійності учасників гри.
Ідея гармонійного розвитку особистості, розвинута П.Ф.Лесгафтом, імпонувала видатному українському педагогу С.Ф. Русовій. Дослідниця у свій час неодноразово підкреслювала ґрунтовність системи фізичного виховання російського вченого.
Ідеї П. Лесгафта покладені в основу концепції фізичного виховання С. Русової. Заслуговують на увагу думки вченої щодо дитячих рухливих ігор та основні методичні принципи їх проведення. Педагог вважала гру своєрідним універсальним виховним засобом, який сприяє розвитку не тільки фізичних, але й кращих моральних якостей, розумових та творчих здібностей. С. Русова підтримує думку П. Лесгафта про доцільність поєднання фізичного розвитку і праці “Для соціального виховання дитини найкращий засіб – то дитяча гра і спільна праця”. У численних працях з проблем дошкільного виховання, практичних порадах С. Русова пропонувала ігри, гімнастичні забави, руханки з піснями й танцями, конкретні види праці.
Упродовж віків український народ створив культурно-світоглядні цінності, в яких фізична досконалість посідала важливе місце разом з духовними, моральними та психічними якостями людини.
У педагогічній концепції А.С. Макаренка чільне місце займають питання фізичного й естетичного виховання дітей. У визначенні завдань школи вчений виходив із позиції про необхідність виховання здорового покоління, здатного свідомо, енергійно та успішно брати участь у становленні нового суспільства.
У педагогічній практиці вченого широко використовувалися такі засоби фізичного виховання як прогулянки, ігри, гімнастика, спорт, праця. Значне місце фізичне виховання займає у розробленій А.С. Макаренком системі сімейного виховання. Численні праці вченого з питань сімейного та суспільного виховання дали початок для теперішньої розробки і практичного втілення ідеї взаємодії сім’ї та школи із застосуванням засобів фізичного виховання (рухливих ігор).
Однією із форм фізичного виховання дітей в сім’ї є ігри. А.С. Макаренко великого значення надавав іграм, зокрема, рухливим. Вчений вважав, що потрібно задовольнити бажання дитини гратися, і не просто погратися, а необхідно заповнити грою все його життя.
Результати наукових досліджень та публікацій (А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та ін) про виховні можливості гри свідчать, що у дитячому віці – це праця, в якій діти зростають, набуваючи необхідних умінь, та навичок. Через гру можна виховати у дитини ті властивості характеру і поведінки, які потрібні дорослій людині. Саме у грі проявляються здібності і нахили дитини. Вони несуть у собі цінне та позитивне, що накопичив народ за свою багатовікову історію.
На думку В.О. Сухомлинського, „Гра – це величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлючий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра – це іскра, що засвічує вогник допитливості”.
Гра – предмет дослідження багатьох наук: філософії, педагогіки, психології, етнографії, культурології, біології тощо. Наукові праці Л. Виготського, С. Рубінштейна, В. Сухомлинського, та ін. свідчать про те, що гра в історії суспільства і в житті людини – явище соціальне.
В.О. Сухомлинський зазначав, що дитяча радість є могутнім стимулом формування естетичних, моральних та фізичних якостей людини. “Турбота про здоров’я – це найважливіша мета вихователя. Від життєдіяльності, бадьорості дітей залежить їх духовне життя, світогляд, розумовий розвиток, міцність знань, віра у їх сили”.
У педагогічній теорії В.О. Сухомлинського значне місце посідає проблема фізичного виховання, охорони здоров’я дітей. Вчений був активним пропагандистом засобів фізичного виховання та зміцнення здоров’я, запозичених з народної педагогіки: рухливі ігри, ходіння влітку босоніж, купання у відкритих водоймах, фізична праця і спання на свіжому повітрі, правильний режим харчування. Педагог багато уваги приділяв конкретним питанням фізичного виховання дітей, розглядаючи його як невід’ємну складову всебічного розвитку особистості.
У дослідженнях багатьох учених відзначається, що рухливі ігри – це природна біологічна необхідність, ступінь задоволення якої багато в чому визначає структурний та функціональний розвиток організму дітей. Адже правильно організована рухова активність в дитинстві створює передумови для нормальної життєдіяльності організму людини в дорослому віці. Вона виконує роль регулятора росту молодого організму, є необхідною умовою для становлення та удосконалення дитини як біологічної істоти і соціального суб’єкта (В.К. Бальсевич, 1987; Г.П. Апанасенко, 1989, В.П.Войтенко, 1991; Е.С. Вільчковський, 1998).