Для позначення здрібнілості і, як правило, позитивного ставлення до предмета використовуються суфікси із звуками к, ц, ч:
а) для іменників чоловічого роду —ок, -ик, -ець, -очок, -ечок, -ичок: лісок, синок, пальчик, дощик, вітрець, горбочок, вершечок, котичок;
б) для іменників жіночого роду —к(а), -ц(я), -иц(я), -очк(а), -ечк(а), -ичк(а): хмарка, ягідка, бабця, удовиця, водиця, бджілочка, голівочка, хатиночка, річечка, донечка, сестричка;
в) для іменників середнього роду -к(о), -ц(е), -ечк(о): вушко, личко, курчатко, винце, деревце, віконечко, словечко; чоловічого роду: дядечко, батечко [78, 167].
Особливого відтінку пестливості іменникам надають:
а) суфікси -оньк(о), -оньк(а), -еньк(о), -еньк(а): соколонько, дівчинонька, брівонька, личенько, рученька, ніченька;
б) суфікси -усь, -ус(я), -унь, -унь(о), -ун(я): дідусь, бабуся, матуся, братунь, братуньо, дідуньо, мамуня [44, 53].
Для позначення збільшеності і, як правило, негативного ставлення до предмета найчастіше використовується суфікс -ищ(е): вітрище, морозище, вовчище, комарище, дідище, бабище.
Переважно негативне, зневажливе ставлення виражається іменни-ками із суфіксами -иськ(о) (хлопчисько, дідисько, бабисько, вітрисько), -ак(а) (злодіяка, розбишака, здохляка, розумака), -ук(а) (зміюка, скаженюка, злюка), -уг(а) (бандюга, катюга, хапуга, хитрюга), -ур(а) (носюра, босяцюра) та ін.
До лексико-граматичних ознак іменника відносять рід, число, відмінок і відміна. Рід має реальне значення тільки відносно назв осіб (робітник — робітниця) та якоюсь мірою — відносно назв тварин (баран — вівця). Що ж до назв неістот, то рід має лише граматичне значення. Іменники бувають чоловічого, жіночого або середнього роду.
Рід іменника визначаємо, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно або поєднуючи із цей, ця, це: цей степ (він), цей біль (він), цей собака (він), ця путь (вона), ця адреса (вона), це листя (воно). Слід пам'ятати, що в українській мові до чоловічого роду належать, крім названих вище, такі іменники: цей насип, цей підпис, цей літопис, цей ступінь, цей пил, цей ярмарок, цей продаж, цей кір, цей Сибір.
Деякі іменники можуть мати залежно від контексту різний рід — чоловічий або жіночий: цей сирота і ця сирота, цей п'яниця і ця п'яниця, цей листоноша і ця листоноша, цей каліка і ця каліка; чоловічий або середній: цей ледащо і це ледащо, цей базікало і це базікало; жіночий або середній: ця головище і це головище, ця хмарище і це хмарище. Їх прийнято називати іменниками подвійного роду (вживана іноді назва «іменники спільного роду» не відповідає позначуваному явищу) [22, 185].
У деяких випадках є вагання між родами: цей зал і ця зала, цей птах і ця птаха, цей дрож: і ця дрож:, цей харч і ця харч, це свердло і цей свердел. Наприклад: Ясна зала вся світлом палає (Леся Українка). Пізній вечір. Зал майже порожній (І. Кочерга). Залежно від конкретного змісту значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Петренко, Шевчук, Хмара.
Рід незмінюваних іменників встановлюється так:
а) назви осіб мають рід відповідно до статі: цей аташе, цей кюре, ця леді, ця фрау;
б) назви тварин мають звичайно чоловічий рід: цей шимпанзе, цей поні, цей какаду, цей колібрі, цей кенгуру (але якщо треба вказати на самку, назві надається значення жіночого роду: ця кенгуру, ця шимпанзе);
в) назви неістот мають середній рід: це кашне, це комюніке, це меню, це журі, це алібі;
г) власні назви мають рід відповідно до роду загальної назви: цей Кракатау (вулкан), цей Хокайдо (острів), ця Міссісіпі (річка), ця Монако (країна), це Гельсінкі Онтаріо (озеро); порівняйте ще каламутна Міссурі (річка), рівнинне Міссурі (плато), густонаселений Міссурі (штат у США);
г) незмінювані складноскорочені слова мають рід відповідно до роду іменника, який входить до абревіатури в називному відмінку: цей райвно (відділ), цей НБУ (банк), ця СБУ (служба), ця СОУ (спілка), це МЗС (міністерство), це МП (підприємство) [71, 368].
Іменники, що вживаються тільки в множині, за родами не розрізняються: ці двері, ці сани, ці канікули, ці Карпати, ці Черкаси.
Іменники мають два числа: однину й множину. Іменники в однині можна співвіднести із займенниками він, вона, воно або поєднати із цей, ця, це: цей світ, ця громада, це листя, це коріння. Іменники в множині можна співвіднести із займенником вони або поєднати із ці: ці дерева, ці корені, ці ножиці, ці Карпати. Однина й множина іменників звичайно різняться між собою закінченнями: будинок – будинки, вікно – вікна, дорога — дороги.
Проте в іменниках середнього роду на -я (змагання, сузір'я) закінчення в обох числах збігаються. Число цих іменників визначаємо, орієнтуючись на слова, що стоять при них: змагання триває — змагання тривають, далеке сузір’я — далекі сузір’я [30, 87].
У давнину існувала ще третя форма числа іменників —двоїна. Тепер вона зникла, залишилися тільки форми очі, плечі, вуса, які тепер сприймаються як множина, та діалектні форми на зразок дві відрі, дві нозі.
Частина іменників вживається, як правило, лише в однині. Вони означають:
а) назви речовин: залізо, віск, кров, молоко, чорнило;
б) збірні назви: студентство, молодь, дітвора, рідня, морква, бурячиння, листя, проміння, каміння, волосся;
в) назви дій, якостей, почуттів: молотьба, хода, бджільництво, байдужість, поспішність, гнів, дружба;
г) власні назви: Ольга, Степан, Іванченко, Луцьк, Куренівка.
Деякі з цих іменників можуть вживатися і в множині, щоправда, набуваючи при цьому трохи іншого значення: мінеральні води, добірні вина, леговані сталі, болі, радості, глибини, світи [5, 108].
Незначна частина іменників має тільки множину. Вони переважно означають:
а) назви предметів, парних за своєю будовою: ножиці, сани, ворота, штани, челюсті, груди;
б) деякі збірні назви: люди, діти, кури, гуси, дрова, дріжджі, меблі, коноплі.
в) назви дій, станів, почуттів (переважно із суфіксом -ощ-): лінощі, веселощі, мудрощі, заздрощі, пахощі, жнива;
г) назви родин рослин і тварин: злакові, зонтичні, хребетні, яструбині;
г) деякі власні географічні назви: Черкаси, Суми, Карпати, Альпи, Осокорки, Маневичі.
Множинні іменники реального значення однини або множини набувають за допомогою числівників: одні двері — двоє дверей, одні ножиці — троє ножиць [75, 102].
Будуючи речення зі збірними іменниками, треба особливу увагу звертати на число пов'язаних із ними слів. Якщо збірний іменник, який називає сукупність багатьох предметів, стоїть в однині, то й пов'язані з ним слова також мають стояти в однині: осіннє листя (а не осінні), коріння проросло (а не проросли), селянство — воно (а не вони), молодь — її інтереси (а не їхні).
Іменник, пов'язуючись у реченні з іншими словами, змінюється за відмінками. В українській мові є сім відмінків, кожний з яких відповідає на певне питання: називний — хто? що? (весна, явір); родовий — кого? чого? (весни, явора); давальний — кому? чому? (весні, явору); знахідний — кого? що? (весну, явір); орудний — ким? чим? (весною, явором); місцевий — на кому? на чому? (на весні, на яворі); кличний — хто? що? (весно, яворе). Називний і кличний відмінки називаються прямими, усі інші — непрямими [44, 57].
Іменник у називному відмінку виступає в реченні в ролі підмета, іноді — присудка. Наприклад, у реченні «Вірний приятель — то найбільший скарб» (нар. творчість) у називному відмінку стоять підмет приятель і присудок скарб.
Іменник у кличному відмінку виступає тільки в ролі звертання: Який ти, світе, теплий і широкий (А. Малишко).
Іменники в непрямих відмінках у реченні можуть виступати:
а) іменною частиною складеного присудка: Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне (П. Загребельний);
б) додатком: Навтішатися світом — що випити кухоль, У якому ізверху мед, а насподі — гірчиця (Д. Чередниченко);
в) означенням: Гуркочи у долю мою, світе, хвилями прадавнього Дніпра (В. Симоненко);
г) обставинами: В день такий на землі розцвітає весна тремтить од солодкої муки (В. Сосюра) [71, 369].
Називний і кличний відмінки вживаються завжди без прийменника, місцевий — лише з прийменником. Інші можуть виступати як без прийменника, так і з ним.
Деякі іменники не змінюються, а саме:
а) іншомовні слова, які закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): амплуа, кашне, протеже, ательє, парі, таксі, бюро, депо, метро, кіно, рагу, кенгуру, меню, інтерв'ю, Нікарагуа, Туапсе, Сочі, Монако, Баку; але слово пальто змінюється: пальта, пальті, пальтом і т. д.; в усному мовленні нерідко змінюються також давно запозичені слова кіно, метро, бюро;
б) жіночі прізвища на приголосний та -о: про Ганну Чубач, з Ліною Костенко; але чоловічі прізвища на приголосний та -о відмінюються: про Петра Чубача, з Юрієм Костенком;
в) більшість буквених абревіатур: на ЧАЕС, послуги ДКО, в СПУ, договір із ВАТ, від райвно; але: у загсі, на ЛАЗі, до ВАКу [78, 327].
У складних назвах, що пишуться через дефіс, відмінюються, де можна, обидві частини: музей-квартира — музею-квартири, фабрика-кухня — на фабриці-кухні, Переяслав-Хмельницький — з Переяслава-Хмельницького, Пуща-Водиця — у Пущі-Водиці, Конча-Заспа — під Кончею-Заспою, Ново-сілка-на-Дні-стрі — у Новосілці-на-Дністрі, Ростов-на-Дону — до Ростова-на-Дону, під Ростовом-на-Дону; але: Кос-Анатольський — Кос-Анатоль-ського, Баден-Баден — у Баден-Бадені.
За тим, як вони змінюються, іменники поділяються на чотири відміни. Проте до жодної відміни не належать іменники, які вживаються тільки в множині (двері, Чернівці), які змінюються, як прикметники (вартовий, учительська), і які не змінюються (шосе, кенгуру) [53, 101].
До першої відміни належать іменники жіночого й чоловічого родів, які в називному відмінку однини мають закінчення -а (-я): хмара, буря, мрія, сирота, лелека, Микола. Сюди також належать іменники жіночого роду із збільшувальним значенням на -ищ(е): бабище, бородище.
До другої відміни належать:
а) іменники чоловічого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (я): вітер, дощ, день, герой, батько;