Форма другої особи однини й множини вживається в узагальнено-особовому значенні (у прислів'ях, приказках, описах): Коли починаєш, думай про кінець (Нар. творчість). Та пісня має в собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити (М. Коцюбинський). Ви дивитесь і дивуєтесь; вам здається, що ви їдете не по вбитій дорозі зеленого степу, а якимсь невідомим краєм краси та чару та вільного пахучого повітря (Панас Мирний).
Форма другої особи множини при звертанні до співбесідника, зокрема до старшої людини, виражає ввічливість: Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече: — А що, діду, не можете? Здаєтеся? (С. Тельнюк).
Тільки форму третьої особи однини мають безособові дієслова: Фортунить вам, Маріє Кирилівно, просто інший раз аж не віриться (І.Левада). Форма третьої особи множини вживається в неозначено-особовому значенні: Багато таких суден тепер списують, ріжуть, вантажать на платформи й відправляють на металургійні заводи (О.Гончар).
Частина дієслів, змінюючись за способами й часами, не змінюється, проте, за особами, родами й числами. Їх називають безособовими. Вони вживаються тільки або у формі 3-ї особи однини, або у формі середнього роду: світати — світало, світає, світатиме, світало б, нехай світає; щастити — щастило, щастить, буде щастити, щастило б, нехай щастить. „Ці дієслова, - як вказує І.О.Ладоня, переважно означають:
а) явища природи: розвидняється, дніє, вечоріє, смеркає, мрячить, похолодало, замело;
б) стан людини: морозить, лихоманить, не спиться, хочеться, кортить, живеться, працюється, не сидиться;
в) уявлення про долю: щастить, таланить, фортунить;
г) міру наявності чогось: не вистачає, бракує” [39, 127].
У безособовому значенні можуть вживатися й деякі особові дієслова: Пахла земля, пахли недавно зрубані дерева... (Г. Хоткевич). Над Ташанню пахло вербовими кладками (Григорій Тютюнник). У першому реченні від дієслів пахла, пахли ставиться питання хто? що? (отже, ці дієслова пов'язуються з особами), у другому — від дієслова пахло такого питання поставити не можна (отже, воно тут вжите в безособовому значенні).
Безособові дієслова виступають у ролі присудків у безособових реченнях. При них „підмета не буває, але нерідко потрібен додаток у родовому, давальному, знахідному чи орудному відмінку: мені не спиться, йому не вистачає грошей, дорогу замело снігом [37, 132].
Деякі дієслова не вживаються у формі 1-ї і 2-ї осіб через своє лексичне значення (дії, названі ними, не можуть виконуватися людьми), наприклад: текти, капати, жевріти, минутися, телитися, ягнитися, колоситися, рясніти тощо.
Дієслова в дійсному способі мають форми минулого, давноминулого, теперішнього й майбутнього часів. Час дієслова визначається за моментом повідомлення про дію.
„Минулий час означає дію, яка відбувалася або відбулася до повідомлення про неї” [29, 254]: читав, писала, слухали, ухвалили, доповів, доповнила. Минулий час дієслів недоконаного виду означає тривалу або повторювану дію без зв'язку з теперішнім часом: Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого було? (Т.Шевченко).
Минулий час дієслів доконаного виду може означати:
а) завершену минулу дію, наслідки якої тривають і в теперішньому часі: Чую, що смерть, потайна й ненажерная, в вічні обійми мене обхопила (В. Мова);
б) завершену минулу дію без зв'язку з теперішнім часом: Та на зорі, в золотаву пору птиці зелені рвонулись вгору. Тільки злетіть не змогли, не зуміли: переплутались крила (Л. Костенко) [51, 65].
„Давноминулий час означає дію, що відбулася чи відбувалася перед іншою минулою дією” [57, 138]: рушив був (та й зупинився), домовилися були (але нічого не вийшло), збиралися були (та не поїхали).
„Теперішній час означає дію, яка відбувається під час повідомлення про неї” [20, 365]. Проте ця дія може відбуватися по-різному:
а) у певний конкретний проміжок (актуальний час): Сосни шумлять, і дроти гудуть, і дощ накрапає — так ніби й вдома. Лиш серце щемить, мов на страту ведуть, і щелепи зводить страшна оскома (1. Багряний);
б) постійно, періодично (неактуальний час): Земля обертається навколо Сонця (З підручника). І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю, як я тебе згадаю, у грудях серце з туги, з жалю гине (Леся Українка). Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах (Остап Вишня).
Форму теперішнього часу мають тільки дієслова недоконаного виду.
„Майбутній час означає дію, що відбуватиметься після повідомлення про неї. Дієслова в майбутньому часі мають три форми:
- просту доконаного виду: прочитаю, розглянемо, збудують;
- складну (синтетичну) недоконаного виду: писатиму, читатимете, виступатимуть;
- складену (аналітичну) недоконаного виду: будемо писати будете вдосконалювати, будуть працювати” [38, 129].
Останні дві форми за своїм значенням синонімічні.
Часові форми дієслів у контексті можуть набувати невластивих їм значень, тобто одна форма може вживатися замість іншої.
Форма теперішнього часу може вживатися для позначення дії, що відбувалася в минулому:
а) в емоційних розповідях про несподівані випадки, про насичені пригодами події: Пішов я з рушницею в ліс, може, думаю, де зайця підніму. Вийшов на личакову поляну — зирк! — а передо мною, ну, не далі як до комори, стоять дві [кози] й дивляться на мене... Не витримав: приложився — б-бах! Одна на місці! А друга втекла! Я біжу до неї і світу під собою не бачу! Прибіг, здіймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! (Остап Вишня);
б) в розповідях про нерегулярно повторювані дії (зі вставним словом було): Було, роблю що, чи гуляю, чи Богу молюся, усе думаю про його (Т.Шевченко);
в) в описах природи для створення ефекту присутності: Ліс чимдалі густішає. Праворуч і ліворуч великі дерева — дуби й берези, а де-не-де трусить листом боязка осика (І. Сенченко);
г) в описах історичних подій (історичний час): Наприкінці березня 1917 року в Києві заявляє про себе нова українська державотворча сила. За ініціативою відомого українського громадського діяча адвоката Миколи Міхновського збирається військовий з'їзд (Р. Іванченко) [39, 117].
Якщо форму майбутнього часу доконаного виду вжито поряд із формами минулого й теперішнього часів, то ця форма вказує на дію, що відбулася в минулому: Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну поляну, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу — і знов лізуть на нього важкі розтріпані хмари (М. Коцюбинський). У цьому уривку, де йдеться про минуле, дієслово випадали вжито в минулому часі, вискочить і гляне — в майбутньому, лізуть — у теперішньому. Іноді на минулий час вказує вжите в реченні вставне слово було: Було, вийду, сяду на призьбі, прислухаюся, придивляюся (Марко Вовчок).
Зрідка, щоб підкреслити неминучість якоїсь дії, минулий час вживають у значенні теперішнього або майбутнього [29, 265]. Наприклад, Лісовик у «Лісовій пісні» Лесі Українки, застерігаючи Мавку від підступності людських стежок, каже: «Обминай їх, доню: раз тільки ступиш, і пропала воля!». Форму дієслова пропала тут вжито в значенні пропаде.
Форми минулого часу творяться від основи інфінітива:
а) для чоловічого роду — за допомогою суфікса –в- або без нього, якщо основа закінчується на приголосний: читав, мандрував, розцвів, побіг, затих, причому о, є в закритому складі чергується з і: мести — мів, везти — віз, могти — міг, рости — ріс;
б) для інших родів і для множини — за допомогою суфікса -л- та закінчень -а, -о, -и: розцвіла, розцвіло, розцвіли, затихла, затихло, затихли, чергування о, є з і в цих формах не відбувається: мести — мела, мело, мели, рости — росла, росло, росли.
Суфікс -ну- при цьому може випадати: мерзнути — мерз, збліднути — зблід, заслабнути — заслабнув, стерпнути — стерп (і стерпнув); але: стукнути — стукнув, гукнути — гукнув, крикнути — крикнув [52, 89].
Дієслова в минулому часі за особами не змінюються, змінюються тільки за родами (в однині) і числами: (я, ти, він) ріс, (я, ти, вона) росла, (я, ти, воно) росло, (ми, ви, вони) росли.
Дієслова в теперішньому і простому майбутньому часах (доконаного виду) однаково змінюються за особами й числами. За характером особових закінчень дієслова поділяються на першу, другу та архаїчну дієвідміни.
„До І дієвідміни належать дієслова, які в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають е (на письмі — також є), а в 3-й особі множини — закінчення -уть (на письмі — також -ють): кажеш, каже, кажемо, кажете, кажуть; зуміє, зумієш, зуміємо, зумієте, зуміють.
До II дієвідміни належать дієслова, які в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають и, і (на письмі — ї), а в 3-й особі множини — закінчення -ать (на письмі — також -ять): мовчиш, мовчить, мовчимо, мовчите, мовчать; склеїш, склеїть, склеїмо, склеїте, склеять” [54, 372-373].
В українській мові немає таких дієслів, що в якихось формах належали б до 1 дієвідміни, а в якихось — до II: якщо дієслово в будь-якій особовій формі має закінчення І дієвідміни, то й у всіх інших формах матиме звукову характеристику цієї дієвідміни; те саме стосується й дієслів II дієвідміни.
Отже, дієслова 1 та II дієвідмін на письмі мають такі особові закінчення:
| Число | Особа | І дієвідміна | II дієвідміна |
| Однина | 1-а 2-а 3-я | -у, -ю -еш, -єш -е, -є | -у, -ю -иш, -їш -ить, -їть |
| Множина | 1-а 2-а 3-я | -емо, -ємо -ете, -єте -уть, -ють | -имо, -їмо -ите, -їте -ать, -ять |
До архаїчної дієвідміни належать дієслова дати, їсти й повісти та префіксальні похідні від них на зразок додати, продати, виїсти, розповісти тощо (суфіксальні похідні дієслова давати, поїдати, відповідати належать до І дієвідміни) [43].
Дієслово бути в теперішньому часі в усіх особах має форму є. Лише в художній літературі можуть траплятися архаїчні форми 2-ї та 3-ї осіб єси, єсть, єсте, суть. У майбутньому часі дієслово бути має закінчення І дієвідміни: буду, будеш, будемо, будете, будуть.