Великому значенню у родині надавалося привчанню людини до праці. Про це свідчить «помани»,безвинагородна праця, дарунок, без якої не існувало жодної сторони людського життя. Після ритуалу «першого хліба», згадуваного раніше, дитина повинна була розділити цей хліб з сусідами. Так дитині прививалася щедрість, бажання допомагати іншим. Якщо закладали будинок, обов’язково частували сусідів. Якщо заготовляли дрова, певну частину віддавали сиротам та вдовам. З нового полотна – бідному на сорочку. Якщо людина заходила до хати, завжди давали гроночку хліба, повинна була вийти з хлібом, який ніколи не купувався, а випікався завжди круглої форми, символізуючи собою сонце – джерело людського життя.
Невичерпним джерелом духовної сили та етики були для українців обряди та звичаї, пов’язані з релігійними святами. Святкування Спаса, Різдва, Великодня, Трійці, Маковея були помітними родинними подіями. Велика кількість обрядових пісень сприяла естетичному вихованню дитину, привчанню до рідної мови. Чудовими спектаклями були майже всі весільні і календарно-обрядові свята, які розвивали творчі сили дитини, виховували її естетичні ідеали, любов до отчого дому, свого краю, родини, розвивали психіку.[ 22, с.93 ]
Розділ 3.Родинне виховання на засадах народної педагогіки
3.1 Виховний потенціал української родини
Традиційне українське родинне виховання – це історично сформована, відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського впливу на дітей та молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особистостей, забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, повністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків і народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особистості українця. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Тому виховний потенціал традиційної української родини виводимо в першу чергу з приорітетних її основ, місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини. Функції сім’ї надзвичайно благородні і різноманітні: відтворення і продовження роду людського, виховання дітей, організація домашнього господарства й побуту, забезпечення й передача новим поколінням духовних і матеріальних цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовка молоді до сімейного життя.[13 , с.7] У сім’ї, яка народжує дітей, закладає основні підвалини виховання і формування характерів, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструмент. Вона є тим могутнім соціальним феноменом, найтісніше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних зв’язків. Багатовіковим людським досвідом доведено, що, по-перше, рівень родинного виховання зумовлюється станом самої родини. По-друге, родинне виховання має національний характер. Недарма кажуть, що коли міцна родина, то й держава сильна. По-третє, оптимальне його здійснення відбувається у родині традиційній, за умов державної самостійності народу. Тому потенціально могутньою у виховному відношенні є українська традиційна родина з українським вихованням дітей та молоді [ 16, с.53 ].Звернувшись до глибин народної педагогіки, ми маємо почерпнути з них найголовніше – шанобливе ставлення до свого роду та предків, глибоку пошану та довіру до батьків, збереження статусу родини, як основного осередку виховання та розвитку людини, гармонійність стосунків у шлюбі, привчання дітей до праці, прищеплювання любові до рідного краю та домівки. Лише взявши за основу традиційне українське виховання, можна зміцнити та повернути домінуючий статус сім’ї у формуванні та розвитку духовності людини та держави загалом. Тому ще раз варто наголосити на необхідності використання народних традицій у навчальних закладах і безпосередньо у сімейному вихованні. Можна проводити різноманітні виховні заходи, присвячені українським традиціям або святам (Додаток А)[ 6,с.3 ]. Також доцільним є використання текстів на тему національної обрядовості чи традицій як дидактичного матеріалу на уроках української мови, літератури та народознавства (Додаток Б)[ 4, с.43 ]. З метою впровадження народних традицій у виховний процес варто використовувати у школі нестандартні форми проведення уроків із української мови, літератури, історії, географії, біології, етнографії, фольклору: інтегрований бінарний урок-конференція, усний журнал, урок - узагальнення знань, вмінь, навичок, урок цікавої граматики, урок-концерт.)позаурочних заходів, що сприятимуть поглибленому вивченню української мови, усної народної творчості, літератури, етнографії: свято української мови, літературна гра, літератур-но-мистецький вечір, історико-літературний вечір пам'яті, вечір-реквієм, фольклорне свято. Новий підхід у вивченні народознавства – актуальна потреба сучасної дидактики, органічна потреба духовного відродження української нації.
3.2. досвіду роботи вчителів по використанню ідей народної
педагогіки у навчанні і вихованні
Зараз у суспільстві ми можемо спостерігати пожвавлення національної самобутності українців та зацікавлення у здобутках традиційної української системи виховання. У державній національній програмі «Освіта» серед приорітетних напрямів формування освіти визначено, що в основу національного виховання мають бути покладені принципи єдності сім’ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь;прищеплення поваги до батьків, жінки-матері, організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучу батьків[ 1,с.2 ]. Через це з метою оптимізації учбового та виховного процесу велика кількість навчальних закладів вже впроваджує нові перспективні форми навчання, побудовані на традиційній моделі навчання і виховання, властивій українській родині. Досить цікавим є досвід педагогічного колективу Українського колежу ім. В.Сухомлинського (м. Київ), який переконливо доводить, що основою естетичного виховання мають стати національна художня спадщина, родинні та народні традиції, звичаї, обряди, скарби пісенної, поетичної, ужиткової творчості, художніх ремесел і промислів
У Київському колежі ім. В. Сухомлинського та багатьох школах Запорізької області висунуті перед батьками завдання родинного виховання. Це і турбота про те, щоб кожна дитина всебічно розвивалася, володіла рідною мовою, знаннями про красу довкілля. Це і залучення дітей до участі в народних святах, обрядах, до світу знань через народні казки, пісні, прислів’я, приказки, загадки, а також створення сприятливої трудової атмосфери в сім’ї; формування морально-естетичних цінностей дитини з позицій добра, краси, справедливості, доброчесності, честі, людяності. Фундаментом естетичного виховання тут є національно-художня спадщина, родинні та народні звичаї, традиції, обряди, скарби пісенної, поетичної, декоративно-прикладної творчості, художніх ремесел. [ 9 ,с.3]
Директор Запорізької гімназії № 25 О.Колесник вказує, що реалізація творчого потенціалу особистості в процесі її прилучення до історико-культурних традицій народу, збереження і розвиток властивої молоді активності на подальших етапах життя постає однією з найбільш складних проблем сучасності. У пошуках шляхів її розв’язання і була започаткована гімназія мистецтв, де навчання ведеться державною мовою. Поряд з оволодінням знаннями з основ наук, учні навчаються вишивати, виготовляти прекрасні вироби з бісеру, м’які іграшки, штучні квіти і гончарні вироби, робити мережива, шити одяг, ліпити з пластиліну, грати на різних музичних інструментах.[ 12, с.48 ]