У своїй педагогічній діяльності вчитель повинен враховувати провідну роль практичної діяльності у розвитку дитини, важливість наочно-дійового та наочно-образного мислення – специфічних дошкільних форм мислення, оскільки вони є характерним і для молодшого школяра.
В дошкільному віці дитину слід підготовити до провідної у молодшому шкільному віці діяльності – навчальної, що потребує наступного: вміння виділяти навчальне завдання і перетворювати його у індивідуальну мету діяльності. Це вміння вимагає від дитини здатності дивуватися, шукати причини зауваженої ним зміни, новизни. Завдання педагога, опиратися на гостру допитливість маленької особистості, на її потребу в нових враженнях.
Звичайно, що у кожному класі є діти інтелектуально пасивні. Їх називають «відстаючими». Причинами цієї пасивності досить часто є обмеження інтелектуальних вражень, інтересів дитини. Засобом вирішення проблеми відставання дітей може бути наступне – переведення навчального завдання у практичну площину, чи в ігрову діяльність. Звичайно, ці діти потребують особливої уваги, тобто розвитку у них допитливості, розширення особистісного досвіду.
Існує інша група дітей, яка потребує не меншої уваги педагога. Їх пізнавальна активність носить так звану «теоретичну спрямованість».
Засобом вирішення проблем як відставання у навчанні, так і теоретичної спрямованості є надання можливості дітям проводити дослідницьку діяльність, тобто створення таких педагогічних ситуацій, при яких вони самі можуть вияснити нові властивості предметів, їх подібність та відмінність та ін.. недооцінка ролі образного мислення у шкільному навчанні призводить до недостатнього розвитку багатьох морально-психологічних якостей, до «емоційної глухоти», не чуттєвості до образів природи та мистецтва, спрощеного сприйняття навколишнього світу.
Особистісна та соціально-психологічна готовність дитини.
Інтелектуальна готовність важлива, але не єдина передумова успішного навчання у школі. Підготовка дитини до школи потребує формування у неї готовності до прийняття нової соціальної ролі – школяра, яка передбачає певне коло обов’язків та прав, відмінної від статусу дошкільника. Ця особистісна готовність виражається у ставленні дитини до школи, до навчальної діяльності, до вчителів та самої себе.
Дослідники вважають, що у цьому віці школа притягує дітей саме можливістю навчатися, оскільки для неї це можливість зробити крок вперед до дорослого життя.
Якщо дитина не готова до соціальної позиції школяра, то навіть при наявності у неї необхідного запасу знань та умінь, високого рівня інтелектуального розвитку їй буде важко у школі. Такі першокласники навчаються нерівномірно. Їх успіхи позитивні лише тоді, коли заняття викликає у них безпосередню зацікавленість. Всі інші завдання вони виконують поспіхом, недбало. Ще гірша ситуація, коли дитина взагалі не хоче іти в школу. Таке ставлення вже вимагає психологічної корекції, особливої уваги з боку вчителів та батьків.
Перебування у школі ще не дає підстав вважати дитину справжнім школярем. Дослідження доводять, що виникнення свідомого та позитивного ставлення до школи виникає при наявності наступного:
o інтелектуальна компонента;
o емоційна компонента;
o спосіб подачі інформації про школу.
Дуже важливо, щоб діти емоційно та свідомо розшири власні первинні уявлення про шкільне життя. Цьому сприятиме залучення першокласників до суспільного життя школи, проведення шкільних художніх виставок та ін.. Незаперечне значення має створення таких ігрових ситуацій, при яких діти мають змогу використати власні знання, і в той же час потребують набуття нових знань, навиків, які надалі вони зможуть використати в навчальній діяльності.
Особистісна та соціально-психологічна готовність до школи передбачає формування у школяра вмінь спілкуватися з однокласниками, школярами. Кожній дитині необхідно уміння влитися у дитячу спільноту, працювати в колективі, вміти поступатися іншим, чи відстоювати власну думку. Ці якості забезпечать можливість адаптуватися до нових умов.
Значна частина труднощів при навчанні шестирічних дітей полягає у тому, що увага дітей є нестійкою, їм важко тривало слухати та чути педагога, сприймати та утримувати в пам’яті задачу, зосередитися на навчальному завданні чи навчальній дії. Але ці проблеми не лише пов’язані з увагою. Дослідження М. Лисіної показали, що причиною цих труднощів є особливі форми спілкування дорослих та дітей, які склалися на момент прибуття дитини до школи [27, 54]. Позитивне значення має наявність таких особистісних форм спілкування з дорослими, які не залежать від конкретних ситуацій. Ці форми спілкування говорять про потребу дитини у увазі, співпереживанні дорослого, задоволенні її потреб. Для дітей, які володіють такими формами спілкування характерна увага до дорослих, бажання почути та зрозуміти їх звернення, а також упевненість у такій же увазі до себе з боку дорослих. Це забезпечує адекватне ставлення до вчителів. Відповідно, якщо дитина не готова до цих форм спілкування, процес навчання ускладнений. Знання виявлених закономірностей вимагає від педагога здійснювати не лише ситуативно-ділове, внеситуативно-пізнавальне, але й особистісне спілкування. Виявити інтерес до особистості дитини педагог може не лише в процесі навчальної діяльності, але й у позаурочний час: у побуті, під час прогулянок, гри, забав.
Вольова готовність. Формування вольової готовності не менш важливе ніж вищеназваних, оскільки навчання – це праця і від дитини вимагатиметься уміння робити не лише те, що їй хочеться, але й те, що від нього вимагатиме вчитель, шкільний режим, програма.
До приходу у школу у дітей формуються основні елементи вольових дій: вміння поставити мету, прийняти рішення, намітити план дій, виконати його, виявити певні зусилля при потребі подолати якісь труднощі, оцінити результати своїх дій. Але всі ці компоненти вольової готовності розвинуті недостатньо. Так, мета, яку ставить перед собою дитина не завжди свідома та чітка, бажання її досягти залежить від складності завдання, довго тривалості його виконання. Стимулом розвитку вольової сфери дитини є ігрова мотивація завдання та оцінка з боку однолітків.
У 6, 7-річному віці рухова діяльність дітей стає об’єктом вольової діяльності. Мається на увазі що в цей період життя дитина аналізує власні рухи, має змогу свідомо набувати рухові уміння необхідні для трудової діяльності, складні форми умінь та навиків на зразок письма, малювання, гри на музичних інструментах, танцю та ін..
Довільність у вольовій діяльності виявляється й у іншому. Це зумисне заучування віршів, у здатності перебороти бажання зайнятись особистісно важливим (гра, прогулянка чи ін.) у той момент, коли потрібно виконати доручення дорослого, суспільне доручення, перебороти страх (ввійти в темну кімнату, відвідати зубного лікаря чи ін.), перетерпіти больові відчуття, стримувати власні емоційні вираження.
Шестирічна дитина здатна зіставляти мотиви власної поведінки. Саме тому у цьому віці доцільно формувати здібність коригувати власну поведінку щодо моральних, естетичних та ін. вимог суспільства.
Вольова готовність забезпечує розвиток пізнавальної сфери школяра. Ефективність пізнавальної діяльності в даний період незначна, тому вчитель повинен поступово підвищувати вимоги до пізнавальної діяльності, враховуючи можливості дітей, їхні інтереси та потреби.
Дітям вкрай важко переборювати труднощі. Тому першочергове значення при формуванні вольової сфери дитини має виховання мотивів досягнення мети. Це і вміння сприймати труднощі, бажання не «ховатися» від них, а вирішувати їх самостійно, чи з незначною допомогою дорослих.
Розвиток дисциплінованості, організованості та ін.. якостей, які допомагають дитині керувати власною поведінкою в значній мірі залежать від ступеню її сприйнятливості до вимог дорослих, як носіїв соціальних норм поведінки, правил. Серед факторів, здатних сприяти сприйнятливості, дуже важливе місце займає характер взаємостосунків дорослого та дитини, оволодіння дітьми змістом вимог, які ставляться дорослими на основі «словесних інструкцій, знакових засобів» [ 9, 94]
1.2 Адаптація дитини до школи
Соціально-психологічна адаптація є процесом активного пристосування на відміну від фізіологічної адаптації, яка відбувається мимовільно (реакція очей на зміну освітлення, реакція тіла на холодну чи гарячу воду та ін.). З соціально-психологічною адаптацією справи дещо інші, оскільки для того, щоб адаптуватися потрібно прикласти певні зусилля.
Співвідношення з середовищем до якого необхідно пристосуватися складніше. У цьому випадку не лише середовище впливає на особистість, але й вона сама змінює соціально-психологічну ситуацію.
Саме тому адаптовуватись доводиться не лише дитині до класу, свого місця у школі, до вчителя, але й педагогам до нових учнів.
Перші дні дитини у школі є періодом соціально-психологічної адаптації до нових умов. Не усі діти успішно привикають до нових умов життєдіяльності. Психологи виділяють три рівні адаптації дітей до школи. Охарактеризуймо їх.
Високий рівень характеризує наступне: першокласник позитивно ставиться до школи; вимоги сприймає адекватно; навчальний матеріал засвоює легко, глибоко та в повній мірі оволодіває програмовим матеріалом; розв’язує ускладнені завдання; уважно слухає вказівки та пояснення вчителя, виконує доручення без зовнішнього контролю; виявляє значний інтерес до самостійної навчальної діяльності, готовиться до усіх уроків; суспільні доручення виконує добросовісно та з задоволенням; має позитивний статус серед учнів класу.