Досвід України щодо діяльності молодіжних рухів можна використовувати як базовий для дослідження соціальних процесів у посттоталітарних країнах загалом, оскільки вона за більшістю визначальних показників справді тримається посередині відносно всіх інших подібних суспільств. Від когось відстає, когось випереджає, проте не втрачає характерних рис, притаманних всій категорії суспільств, які долають тоталітарну спадщину. Тож зараз, коли політична система України вступила в нову фазу розвитку, за якої демократичні інституції поступово закріплюють свої позиції, підвищується рівень політичної культури всього населення і молоді зокрема, збільшуються можливості для розвитку молодіжної ініціативи, самореалізації молодого покоління, вона все ще може слугувати зразком розвитку подій в суспільствах такого типу. Але найбільш цікавою для детального дослідження її робить своєрідне “буферне” становище між європейським та пострадянським простором (цю роль не можуть виконувати ані країни Балтії, ані інші, що їх соціальна структура не зазнала глобальної тоталітарної реконструкції). Тож всі процеси, які беруть участь у зміні соціуму, самих його основ, тим більше загострюються, що робить їх наочнішими та зручнішими для спостереження та аналізу [4, c. 27]. На думку М. Головатого молоді покоління України, їх становлення та діяльність протягом останнього десятиріччя обрані об’єктом дослідження через те, що саме в цей час відбувалось активне формування особливого, перехідного типу суспільства. На межі між тоталітарною та демократичною системою саме в ці роки формувались специфічні інститути “кризового” суспільства. Оскільки стан кризи притаманний на тому чи іншому етапі всім суспільствам, тим важливіше дослідити процеси, що відбуваються у цей період [3, с. 84]. За умов, коли криза трансформує закономірності функціонування соціальної, економічної, політичної, культурної сфер в нашій державі, основні стадії цих процесів стають рельєфнішими, відповідно, загальні та часткові теорії, які на них ґрунтуються, з великою ймовірністю будуть в цілому вірними для всіх суспільств з більш-менш схожими характеристиками. Одним із визначальних факторів суспільних змін є становлення і розвиток молодіжного руху в його організованих та неформальних видах. Як вже вказувалось, специфічні знання про молодь, її соціальну активність,молодіжні рухи та ініціативи почали формуватись в часи індустріальної революції. Проте першим справді серйозним імпульсом до розвитку цієї сфери знань про суспільство стало конституювання соціології як самостійної науки. Таким чином, наприкінці 60-х з’ясувалося, що старше покоління є чужим для молодих, а про нове покоління нічого не відомо. Відбувся розрив між поколіннями, і старші опинилися перед фактом, що вони не мають уяви про потреби, запити та ідеали своїх дітей. Отже, наша робота присвячена з’ясуванню основ соціально-педагогічної роботи з молодіжними рухами і організаціями. Тож розглянемо основні характеристики неформальних молодіжних груп та їхню соціально-педагогічну діагностику.
Насамперед, жити в суспільстві і бути відірваним від нього, одноосібно досягнути та реалізувати свої потреби є значно важче, чи навіть просто неможливо. Тому досягнути це в певній групі або молодіжному об’єднанні. (Доцільна легенда про побудову вежі людьми.., "приказка: гуртом батька легше бити"). Питання стосовно молодіжних об’єднань вже нами були розглянуті. Очевидно, молодь об’єднується у групи. Група молоді – це люди, які взаємодіють один з одним таким чином, що кожний впливає на інших і сам знаходиться під їхнім впливом.
Ознаки групи:
– наявність між членами певних відносин;
– сформованість внутрішньої організації (роз приділення обов’язків, статусів);
– усвідомлення кожним своєї приналежності до групи;
– груповий тиск, спонукання кожного індивіда до поведінки у відповідності до прийнятих норм [27, c. 249].
Розрізняють формальні і неформальні групи. Формальні групи формуються керівництвом для вирішення певного завдання. Неформальна група, як правило виникає сама (спонтанно), не має чіткого статусу в суспільстві. Якщо формальна організація створюється по наперед розробленому та продуманому плані, то неформальна є спонтанною реакцією на незадоволення певного роду інтересів. (згадайте, яке визначення ми давали поняттю “неформальний молодіжний рух”? – розуміють систему молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємозв’язку між собою та суспільством) [9, с. 1].
Тенденції неформального руху.
По-перше, починаючи із 70-х років збільшилася кількість учасників окремих неформальних організацій (Дані соціологічних досліджень дають підстави стверджувати, що активними учасниками неформальних груп є 10–13 % від загальної кількості молоді). Зазначимо, що діяльність більшості неформальних груп є в межах закону, лише 6–9% характерні асоціативні прояви. Всі ці факти свідчать, що це значна кількість молоді, яка потребує до себе певної уваги.
По-друге, спектр інтересів стихійних груп, став досить широким. Якщо 15–20 років тому назад він зводився до десяти найменувань, то сьогодні мова йде про значну кількість (спеціалісти називають їх в межах 70 – 200, в залежності від регіону). Найбільша кількість молоді входить в число груп, які захоплюються сучасними напрямами музики, прихильників естрадних співаків, танцями, захистом оточуючого середовища, політичні крила.
По-третє, новий, більш вищий рівень організації цих груп. Багато цих неформальних груп підтримують різноманітні стосунки між однотипними групами (одного спрямування) у межах України, маючи загально признаних лідерів.
По-четверте, сьогодні для неформальних груп властиве чітке підпорядкування внутрішнім правилам та нормам. Неформальні групи здійснюють суттєвий вплив на свідомість молоді, забираючи пальму першості у інший інститутів соціалізації. Молодь, не знаходячи у сім’ях, школах, навчальних закладах, можливостей для реалізації своїх потреб, само реалізуються через неформальні групи.
По-п’яте, відбувається значне розширення вікового діапазону руху. зокрема, нижня вікова границя – 12-13 років, верхня – 34-36 років.
По-шосте, розширилася географія виникнення неформальних груп. Вони появляють не тільки у великих містах, але і у невеликих містечках, а також і у селах.[9, с. 1]
Соціальному педагогові необхідно досліджувати та вивчати неформальні групи через наступні причини:
– потрібно знати, що твориться в цій сфері, які спостерігаються тенденції та напрямки для того, щоб могти управляти цим процесом.
– Малі неформальні групи слід розглядати як випадок функціонування і розвитку суспільства. Вони є нашим суспільством в мініатюрі, а невеликі групи значно простіше дослідити, аніж суспільство загалом.
Дослідимо причини росту чисельності неформальних груп.
З приводу цього питання на сьогоднішній день є кілька точок зору. В.Куликов вважає, що ріст числа неформалів є реакцією на недоліки в роботі з молоддю. Т. Шешокін переконаний, в тому, що причиною є значний проміжок вільного часу, який незаповнений. На думку І. Ільїнського, "сам факт виникнення і бурхливий ріст неформалів є сигналом того, що в структурі молоді існують серйозні проблеми та протиріччя, значний недолік в задоволенні інтересів та запитів". Назвемо ще декілька важливих причин:
– як наслідок бюрократій та формалізму у роботі із молоддю, прагнення проявити самостійність;
– їхнє виникнення полягає у прагненні реалізувати тих нових потреб та інтересів, задоволення яких здійснюється погано, або не здійснюється взагалі державними структурами;
– як результат виникнення та необхідності задоволення соціальних проблем;
– нагальна проблема у спілкування, адже сьогодні спілкування в сім’ї, навчальному закладі не завжди задовольняють почуття одинокості;
– особливість молодіжного спілкування, "молодіжної свідомості" [24, с. 547].
Основні підходи до неформальних груп.
Стратегія і тактика відносин державних структур до неформальних організацій може мати декілька варіантів. А саме: ліберальний підхід, адміністративно-репресивний підхід, підхід нетерпимості, демократичний підхід. Коротко їх розглянемо.
Ліберальний підхід, це іншими словами бездіяльність по відношенню неформальних груп. Власне таким є відношення до "неформалів" органів влади у більшості країнах заходу. Влада вмішується в їхнє життя в тому випадку, коли вони порушують закон. Такий підхід є сприйнятливий у вільному, демократичному суспільстві, в якому кожен має право жити так як вважає за необхідне. Поряд з цим, у такого підходу є ще одна сторона – прагматичний розрахунок. Зовнішня агресивність, екстремізм, частини молоді, споживацьке відношення до життя, демонстрації, скандали, протести дозволяють владі відволікти увагу суспільства від проблем молоді. Поки що такий підхід в Україні не є найбільш доцільним. З огляду на те, що деякі представники сект нетрадиційної релігійності, "хайлафісти", проститутки, дворові команди та інші антисоціальні неформальні угрупування є надзвичайно розпущеними в сексуальному житті, вживають наркотики. Тому, деяке втручання держави просто необхідне. Адміністративно-репресивний підхід заснований на перебільшенні негативних сторін неформальних груп. Тому у влади з’являється бажання "не допустити", "заборонити" цей рух. У результаті кількість таких груп не скорочується, вони просто ідуть в підпілля. Такий підхід був характерний у радянський період і не привів до позитивних результатів. Підхід на основі нетерпимості, як різновид адміністративно-репресивного підходу. На основі цього в нашій країні завжди йшла боротьба то з вальсом, то з джазом, то з рок-н-ролом, то з брейком, то з довгими чи короткими спідницями, чи з широкими або навпаки з вузькими штанами, то з довговолосими, або з бритоголовими. Поки, що в нашому суспільстві не затвердився плюралізм думок, одягу, взуття, костюмів, зачісок, хоча вже деякі демократичні зрушення в цій сфері є. старше покоління повинно навчитися слухати і чути молодь, метод нотацій повинен замінити на метод переконань, монолог на діалог, крики на повагу.