Традиційний вірш байки – чергування довгих і коротких рядків, а також різнорядкова строфа.
Персонажі, які діють у байках, – це не карикатури, не уособлення тих чи інших загальнолюдських пороків, а типізація явищ тогочасної дійсності, втілення її суттєвих рис в художні образи.
В українській літературі однією з найбільш виразних, типових дій жанру байки є манера монологічної оповіді, що характеризується наявністю живих елементів усної мови в її лексичному складі, синтаксичній та морфологічній будові. Це підтверджується дослідженнями українських і російських вчених, які займалися вивченням байки як поетичного жанру.
Оповідь як манера розгортання твору характерна не лише для поетичних, а й для прозових творів.Основною рисою оповіді, у тому числі і в байці, є настанова на імітацію усного мовлення. При цьому образ автора зливається з оповідачем і розповідає про події як очевидець, удаючи з себе здебільшого наївну, простодушну людину. Твори М. Вовчка не випадково були і залишаються зразком високої майстерності і читаються з великим зацікавленням.Отже, образ оповідача в байках – це не просто літературна позиція автора, а художній засіб розкриття й оцінки дійсності, і за цим "наївним" сприйманням та передачі явищ життя стоїть розумний спостерігач, який мудро і твердо оцінює зображуване. Саме байкарі підкреслюють роль оповідача в творі. Це проявляється у звертаннях автора до читачів, особливо в початкових та заключних повчаннях, у виразному спрямуванні думок автора-оповідача, який з певних позицій передає повчальні історії, добре відомі читачеві.У багатьох байках Глібова, Глазового, Гулака-Артемовського, Гребінки та інших оповідь ведеться від першої особи, хоч граматично це не завжди оформлюється.Поряд з характерними для більшості байок письменників елементами усно-розмовного, розповідного стилю помітну роль відіграють мовностилістичні засоби, які йдуть від фольклорної традиції, зокрема від пісенної та казкової народної творчості. Поєднуючись у ряді випадків з елементами усно-розмовними, ці традиційні стилістичні прийоми фольклору виступають у різних композиційних частинах байки. Органічно поєднуючись із структурами писемної літературної мови, згадані елементи відіграють важливу роль у побудові як окремих фраз, так і в композиції цілих творів та образів.Специфічні зачини відіграють важливу роль у побудові байки – вступи, що, пов’язуючись із композицією байки в цілому, знайомлять читача із змістом всього твору. Це, звичайно, речення, які, так би мовити, аналізують фабульну тему й одразу знайомлять читача з ситуацією. Наприклад, показовими є такі уривки:
Задумала Мишва винить велике діло.
("Мишача рада")
Одважився Вовк у Лева попросити,
Щоб старшиною до овець
Наставили його служити...
("Громада")
Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще служити...
("Бджола і Мухи")
В інших випадках маємо фольклорні зачини, що більшою чи меншою мірою наближаються до казкових. Наприклад, в байках Глібова в ролі вступів – оповідні речення, в яких виступають дієслова-присудки бути, жити (у прямому значенні зі словом собі або без нього:
Жили у гущині глибокого байрака
Страшенний Лев, всесвітній Лис,
Бурлака-Вовк і наш Сірко-собака.
("Лев на облаві")
Був на селі вівчар Тарас,
Він панових овечок пас.
("Вівчар")
Також характерні конструкції такого типу для українських казок: "Був собі один чоловік..." ("Котигорошко"); "Були собі дід та баба" ("Коза-дереза"); "Жили собі дід та баба" ("Казка про липку") [№49].
Часто в байках можна зустріти такі початкові речення: з прислівниками місця і часу – десь, колись або із займенником хтось. Наприклад:
На щуку хтось бумагу в суд подав.
("Щука")
Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись
("Лебідь, Щука та Рак")
Дуже часто в казках вживається такий прийом невизначеності місця часу і т.д. В байці або у казці художня доцільність полягає в тому, що ним ніби замасковується справжній зміст та ідейне спрямування творів.
У деяких байках відомих письменників-байкарів зустрічаємо усталені фольклорні зачини:
В якійсь далекій стороні...
В Німеччині, в Туреччині.. Та ні!
Таку ледачу пам'ять маю, що й не згадаю.
Далеко десь, серед чужих країв
Пан на всю губу жив...
("Пан на всю губу")
Наближаються до наведених прикладів і розповідні речення із словом один у функції неозначеного займенника якийсь, що вживається з метою підкреслення непотрібності конкретизації місця дії або дійових осіб, наприклад:
Один, ще змалку вдатний Шпак
У щиглика співать навчився...
("Шпак")
Із змісту цитованих байок видно, що йдеться тут не про якісь конкретні, поодинокі випадки, а про узагальнення.Для вираження неокресленості часу дії зачини-вступи оформлюються прислівником раз, наприклад:
Раз у вишневому садочку
Лежав Осел у холодочку...
("Осел і Соловей")
Байка – поетичний жанр, але у ній в поетичній формі представлена оповідь. Це і змушує байкарів вдаватися до певної форми початку розповіді. У цьому й виявляється одна з рис поетичної майстерності.
Привертає увагу і така семантично-конструктивна особливість байки, як своєрідне оформлення переходів між частинами творів або між описами окремих частин, тобто специфічні початки нових частин байки. Тут байкарі уживають конструкції з початковими частинами, словами та іншими елементами усної мови типу от, от якось та іншими, що допомагають показати сюжетний злам. Вказують на послідовність дій і залежність їх від початкової дії.
Так, у байці "Троєженець" автор розповів спочатку про вчинок героя, а далі продовжує:
От якось цар про це почув
Та зараз же бумагу й посилає,
Щоб беззаконника такого та схопить,
Приставити у суд – і там його судить.
("Троєженець")
Також до цього оформляється перехід між основною частиною у байці "Деревце":
Тепер само собі стоїть
Деревце молоденьке,
Сміється, шелестить...
Раз якось хмара наступила,
Схопила буря і зломила
Деревце бідне з корінцем
("Деревце")
Частка от іноді вживається при дієсловах з парним сполучником чи-чи, і тоді утворюються стійкі звороти, які характерні для мови оповідача з народу:
От чи пило, чи ні – глядить:
Аж суне Вовк – такий страшенний
Та здоровенний...
("Вовк та Ягня")
Нерідко для показу зміни картин, які становлять окремі компоненти твору, автор використовує дієслова на означення зорового сприймання типу дивиться, глядить, бачить, зиркнув, уздрів, углядів та інші
У такому разі, коли монолог змінюється діалогом, на стиках окремих частин твору виступають структури з різними варіантами дієслів, що означають говоріння: мовляти, казати, говорити, питати тощо. Наприклад:
Раз каже Щука так йому:
Возьми мене мишей ловити.
("Щука і Кіт")
Отже, в цій ділянці будови байки відомі байкарі виявляють певну своєрідність, що вирізняє їх з-поміж байкарів їх часу.
У байках використовуються різні способи уведення чужих думок і висловлень в авторську мову.
а) використання прямої мови;
Письменники-байкарі широко використовують пряму мову як певний синтаксичний засіб, що дає можливість точніше відтворити особливості мови окремих персонажів.
Способи введення прямої мови в загальний текст відіграють важливу роль у створенні уснорозмовного стилю в байках Гребінки, Глібова, Сковороди тощо.
Особливо цікавим у цьому плані є вживання синонімів-вводів, що відзначаються своєю різноманітністю і використовуються нерідко для характеристики дійових осіб. Ці елементи різнять творчу манеру письменників.
Для введення прямої мови є кілька груп дієслів говоріння: додати, твердити, натякати; також складені вводи придумати, що сказати, поважно докладати. Вони взяті з нейтральної лексики, але можуть виконувати й оціночну роль – пов'язують пряму мову з попереднім авторським текстом, розкривають його зміст, вказуючи на місце і роль представленої тут дійової особи.
Для введення речень з прямою мовою використовується багато слів, що вказують психологічний стан мовця та доповнюють змалювання картини, на фоні якої розгортається подія, чим досягається більша яскравість зображення, його драматизація. У цьому плані виступають такі дієслова: голосити, квилити, благати, стогнати, лютувати:
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
- Ох, за що ж, за що! – простогнало...
("Гадюка і Ягня")
Трохи осторонь стоїть внутрішня пряма мова, введена за допомогою дієслів мислення: подумати, думати, надумати. Такий спосіб введення мови персонажа де в чому різниться від попередніх, оскільки він може бути використаний лише за певних умов – тоді, коли мовець з певних причин не виголошує своїх думок.
Зовнішньо передача прямої мови такого характеру оформлюється, як звичайна пряма мова:
Згадав [Лев] про Мишу, що вона казала,
Та й дума, плачучи: "Якби вона була,
Загинути б мені, дурному, не дала:
Тенета б всі попрогризала,
І я б гуляв оце в земному маю,
Мов у раю..."
("Лев і Миша")
Специфічним для жанру байки взагалі є персонажі тваринного світу і слова звуконаслідувального походження: загавкати, закувати, мурликати. Наприклад:
- А цур їм, дітям тим, - зозуля закувала, -
Нащо здалось гніздо мені?
Яєчка крадькома я другим підкладала,-
Нехай висиджують, дурні!
("Зозуля і "Горлиця")
З найбільш уживаними й узвичаєними при введенні прямої мови словами автори байок уживають слова оціночного, емоційно забарвленого значення. Це є важливою ознакою індивідуального стилю байкарів.
б) використання вільної непрямої мови.
Найбільш органічне поєднання мовних партій дійових осіб і автора досягається в байках Глібова, Крилова, Гребінки введенням так званої вільної непрямої мови, або невласне прямої мови, якою передаються суб’єктивні уявлення баєчних персонажів: