Засвоюючи в процесі навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під впливом оцінних думок інших (вчителів, однолітків) відноситися певним чином як до реальних результатів своєї учбової діяльності, так і до самого себе як особи. З віком він все з більшою визначеністю розрізняє свої дійсні досягнення і те, чого він міг би досягти, володіючи певними особовими якостями. Так у учня в учбово-виховному процесі формується установка на оцінку своїх можливостей – один з основних компонентів самооцінки.
Діти, які не критичні до себе, часто дуже критичні до інших. Якщо маленькому школяру (першокласникові, другокласникові), який зазвичай отримує хороші відмітки і високо оцінює себе, дати на оцінку його власну роботу і таку ж за якістю роботу, виконану іншим, то собі він поставить 4 або 5, а в роботі іншого знайде масу недоліків.
Діти з високою самооцінкою відрізнялися активністю, прагненням до досягнення успіху як в ученні і суспільній роботі, так і в іграх.
Зовсім інакше поводяться діти з низькою самооцінкою. Їх основна особливість – невпевненість в собі. У всіх своїх починах і справах вони чекають лише неуспіху.
Педагогічна практика показує, що деякі вчителі не завжди усвідомлюють роль своїх оцінних думок у формуванні самооцінки молодших школярів – одного з найважливіших засобів дії на розвиток особи, тому вдосконалення оцінної діяльності вчителя, вивчення її механізмів є одним з резервів підвищення ефективності виховної роботи, підвищення суспільної активності юних громадян.
На практиці, організовуючи учбово-виховну роботу вчитель, зазвичай, співвідносить результати, що досягаються дітьми, з їх розумовими здібностями і відношенням до учення, не враховуючи самооцінку дитяти, його власні уявлення про свої здібності. Тим часом, від цих вистав залежить велика або менша упевненість в своїх силах, відношення до помилок і ряд інших моментів учбової діяльності.
Результати психологічних досліджень свідчать про те, що первинна оцінка дитям своїх особових якостей, вчинків є простим віддзеркаленням тієї оцінки, яку дають цій діяльності і цим якостям вихователі, вчителі, батьки. Тому цю стадію в розвитку самооцінки вважають «передсамооцінкою».
Процес же формування справжньої самооцінки включає, за даними цих досліджень, два етапи:
1) самооцінка піддається зовнішнім діям;
2) у сферу самооцінки включається його внутрішній стан, особові якості.
Матеріали психічних досліджень показують, що засвоєння що вчаться вимог, які повинні задовольняти їх учбову діяльність, здійснюються опосередковано, через оцінку результатів цієї діяльності вчителем.
Психологічні дослідження і спостереження свідчать про те, що на процес формування самооцінки що вчиться вирішальний вплив робить оцінка їх учбової діяльності і поведінка вчителів.
У багатьох роботах [11, 3, 7, 10, 22, 23] підкреслюється, що оцінка знань що вчаться вчителем сприяє їх просуванню, має повчальний, виховуючий характер. Проте існує проблема у дослідних педагогів, уміло що користуються пятибалльной оцінною системою, оцінка якості виконуваних що вчаться учбових робіт. Спеціально проведені спостереження показують, що серед багатьох причин прикрого «топтання на місці» чималу роль грає невідома вчителеві оцінна діяльність самих учнів.
Результати цих спостережень показують, що школярі ведуть оцінку своїх знань паралельно, але не погоджено з вчителем.
Оцінні бали, які виставляє вчитель, повинні безумовно відповідати дійсним знанням дітей. Проте педагогічний досвід показує, що в оцінці знань що вчаться потрібний великий такт. Поважно не лише, яку оцінку поставив вчитель учневі, але і те, що він при цьому сказав. Дитина повинна знати, чого чекає від нього вчитель наступного разу. Не слід захвалювати хороших учнів, особливо тих дітей, які досягають високих результатів, але без особливих зусиль. Зате потрібно заохочувати в тій або іншій формі щонайменше просування в ученні хоча і слабкого, але працелюбного, старанного учня.
Отже, можна зазначити, – головне, що повинне визначати відношення кожного вчителя до кожного учня (незалежно від рівня його знань і індивідуальних психологічних особливостей), – це глибока віра в зростаючу людину, в його можливості.
1.3 Вплив соціальних факторів на самооцінку учнів
Дошкільник стає школярем, змінюється його внутрішня позиція, самосприйняття, режим, устрій життя, погляди, цінності, мотиви. Це знаходить своє відображення в Я – концепції дитини. Поряд з цим на формування самооцінки школяра мають вплив такі фактори: позиція батьків, вчителів, однокласників, друзів, соціального оточення.
З самого народження, навіть до того, людина стає об’єктом ставлення до себе інших людей, перш за все батьків. Ставлення до дитини навколишніх передує її самовідношенню, усвідомлення її іншими людьми – її самоусвідомленню.
В процесі життя і взаємодії з оточуючими дитина засвоює значущі для неї точки зору інших дюдей і, присвоюючи їх, формує самосвідомість.
Велику роль у формуванні самооцінки дитини відіграє стиль сімейного виховання, сімейні цінності. Діти з завищеною самооцінкою виховуються за принципом кумира сім’ї, в обстановці некритичності і досить рано усвідомлюють свою виключність. В сім’ях, де ростуть діти з високою, але не завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (інтереси, смаки, друзі) поєднується з достатньою вимогливістю. Тут не практикують принизливі покарання і охоче хвалять, коли дитина цього заслуговує. Діти з заниженою (не обов’язково дуже низькою) самооцінкою користуються вдома великою свободою. Але ця свобода, по суті, – безконтрольність, наслідок байдужості батьків до дітей і один до одного. Батьки таких дітей включаються в їх життя тоді, коли виникають навчальні проблеми: мало цікавляться їх захопленнями, друзями, переживаннями.
В сім’ї дитина вперше засвоює поняття цінності. У дітей найбільший інтерес до тих якостей, якими цікавляться батьки. Наприклад:
– підтримання престижу (- А хто ще в класі одержав п’ятірку?);
– слухняність (– Ти сьогодні був чемний?) тощо.
В самосвідомості молодшого школяра зміщуються акценти, коли батьків хвилюють не навчальні, а побутові моменти його шкільного життя (- В класі з вікон не дує?; – Що вам давали на сніданок?). Неприпустимим є байдужість до шкільного життя дитини, коли шкільне життя або не обговорюється, або обговорюється формально. Досить байдуже запитання – «Що сьогодні було в школі?» – рано чи пізно приведе до відповідної відповіді: «Нічого особливого».
Цінності дітей і їх батьків співпадають, коли дитина приходить до школи, але до четвертого класу вони розходяться. Крім впливу батьків, приєднується вплив учителя, однокласників, друзів.
Залежність від поглядів батьків чітко проявляється і у рівні домагань та очікувань. При оптимальних відносинах у сім’ї і рівень очікувань щодо дитини високий, а рівень домагань – помірний; гіперопіка веде до пониження рівня очікувань, – гіперконтроль і недостатнє сприйняття ведуть до підвищення обох рівнів, фрустрація потреб дитини формує низький рівень очікувань і високий рівень домагань.
Діти чітко усвідомлюють батьківські впливи і гостро реагують на суперечності між явним вербальним впливом і опосередкованим. Батько може твердити, що він любить дитину, цінує її, а своєю поведінкою демонструвати протилежне. Тут може виникнути подвійний зв’язок, який спричинює виникнення психічних порушень, аж до шизофренічних розладів.
Велику роль у формуванні самооцінки молодшого школяра відіграє установка вчителя. Американський психолог Розенталь і Якобсон провели такий експеримент: на початку навчального року переконали вчителів у тому, що від окремих учнів слід чекати великих успіхів лише наприкінці навчального року. Насправді ж учні вибиралися випадково. Перевірка, проведена після експерименту, виявила, що вказані учні дійсно покращили свої успіхи в навчанні в більшій мірі, ніж інші діти.
Ці покращення пояснюються очікуваннями вчителів, які, самі цього не підозрюючи, реалізували щодо вказаних учнів певні установки, які проявлялися в спілкуванні, в особливому виразі обличчя, манерах, у всьому тому, що могло передати їх позитивні очікування учням.
Отже, якщо у вчителя сформована установка на низькі результати навчання, то мимоволі реалізуючи й та поєднуючи з нетерплячістю у спілкуванні з учнем, учитель сприяє пониженню самооцінки і реальному погіршенню успішності учня. Великий вплив на формування самооцінки має оцінна діяльність вчителя: оцінка в журналі і вербальна оцінка. Самооцінка шкорляра в основному орієнтована на оцінки, що виставляються в журнал. Однак і вербальна оцінка може відігравати домінуючу роль у формуванні самооцінки. Це пов’язано з лабільністю, емоційною забарвленістю, дохідливістю мови вчителя.
Вчителі, що відрізняються високою професійною майстерністю, прагнуть не лише змістовно оцінювати учнів (не просто поставити оцінку, важливо дати відповідні пояснення), не тільки навчити їх єдиним вимогам оцінки, але й донести свої позитивні очікування до кожного учня, створити позитивний емоційний фон при будь-якій, навіть низькій, оцінці [4, с. 221]. Вони оцінюють лише конкретну роботу дитини, а не її особистість. Не порівнюють дітей між собою, не закликають всіх брати приклад з відмінників, орієнтують учнів на індивідуальні досягнення – щоб завтрашня робота була краща від вчорашньої. Вони не захвалюють хороших учнів, особливо тих, які досягають високих результатів без особливих труднощів, без докладання вольових зусиль. І, навпаки, заохочують найменші позитивні зрушення у навчанні слабенької, але старанної дитини.
Від оцінки вчителя значною мірою залежить самопочуття школяра в класі. В учня з поганою успішністю можуть різко погіршитися стосунки з класом, при чому спостерігатиметься деформація поведінки. Деякі з слабовстигаючих учнів всіма силами тягнуться за іншими дітьми, будь-якою ціною намагаються привернути увагу, але більша частина невстигаючих займає пасивну позицію, відчуваючи самотність. Такі діти стають замкнутими, конфліктними, шукають спілкування поза школою.